Історія / 1. Вітчизняна історія

К.і.н. Абразумова О. М.

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, Україна

Політична орієнтація української сільської молоді в 1920-х роках

Молодь завжди відіграє важливу роль у будь-якому суспільстві, що зумовлено низкою причин: по-перше, підростаюче покоління є головним носієм інтелектуального та фізичного потенціалу народу; по-друге, молодь становлять чисельну соціально-демографічну групу, яка є єдиним джерелом поповнення трудових ресурсів; по-третє, вона здатна швидше за інші групи засвоювати нові знання, оволодіти професіями та спеціальностями, необхідними в умовах перспективного розвитку своєї країни [1, с. 36-37]. Тому молодь є впливовим чинником у розвитку своєї держави.

Розуміючи виключно важливу роль молоді в суспільно-політичних процесах комуністична партія цілеспрямовано намагалася будь-що схилити її на свій бік. Місце юнацтва у політиці партії красномовно визначив лідер більшовиків В. Ленін: «Ми партія майбутнього, а майбутнє належить молоді. Ми партія новаторів, а за новаторами завжди охоче йде молодь. Ми партія самовідданої боротьби з старим гниллям, а на самовіддану боротьбу завжди першою піде молодь» [2, с. 150]. Тому цілком логічно радянська влада приділяла особливу увагу вихованню сільської молоді в комуністичному дусі. Здійснення всеохоплюючого контролю над молоддю більшовицька партія вирішила за допомогою створення власного молодіжного відгалуження – комуністичної спілки молоді, – комсомолу.

В перші роки своєї діяльності в Україні Ленінська комуністична молодіжна спілка була малочисельною й неавторитетною. У травні 1920 р. в УСРР за орієнтовними даними налічувалося приблизно 18-19 тис. комсомольців [3, с. 99]. Непопулярність більшовицької політики «воєнного комунізму» призвела і до значного ослаблення впливу більшовиків в середовищі молоді. До того ж, окреслена кількість членів комсомольських організації була представлена здебільшого робітничою, а не селянською молоддю. Загальна ж чисельність комсомольців-селян в 1921-1922 рр. за даними радянської історіографії не перевищувала мізерної для України кількості в 5 тисяч осіб [4, с. 109].

В 1923-1924 рр. комсомол стає більш популярним. У вирішальній мірі це було обумовлено лояльним ставленням більшості селян до нової економічної політики, певним послаблення тотального контролю держави за господарським життям селянства, успіхами політики українізації та загальним зміцненням радянської влади в цілому. Членство в ЛКСМУ давало чималі переваги і фактично означало соціальні гарантії для молоді. Тому станом на 1 січня 1928 р. комсомол в УССР налічував вже 350 тисяч осіб, з яких майже половина була із числа сільської молоді. На селі діяло 6 618 осередків ЛКСМУ, що охоплювали територію, більш ніж 60% сільрад. Питома вага українського осередку Союзу Молоді від загальнодержавного комсомолу у ВЛКСМ становила вже 18%, займаючи друге місце після російської молодіжної організації [4, с. 364].

Та незважаючи на всі зусилля радянської влади, в першій половині 1920-х років в українському селі все ще були представлені різні не більшовицькі молодіжні спілки, що діяли під керівництвом Української комуністичної партії (боротьбистів). На Півдні та частково на Сході України існували й молодіжні організації, що орієнтувались на загальноросійські політичні партії та течії та національні об’єднання молоді, насамперед, єврейські, німецькі, кримськотатарські. Існування альтернативних молодіжних організацій, з однієї сторони, свідчило високу громадсько-політичну активність юнацтва, але з іншої – ускладнювало встановлення лідерства або принаймні розширення популярності комсомолу. Органи влади всіма способами добивалися їх розпуску (в основному після саморозпуску партій, до яких вони належали).

Потрібно зазначити, що в значній мірі головною причиною прихильності молоді до небільшовицьких організацій було незадоволення сільської молоді національною програмою КП(б)У, яка розглядалася як прямолінійно проросійська. Значна частина української селянської молоді, вихованої за роки Української революції на традиціях українського козацтва, історії Запорізької Січі та гайдамаччини, гуртувалась навколо місцевих сільських осередків – «Просвіт» та різного роду культурних «громад». Крім цього, на селі почали з’являтися і нові прорадянські, проте позапартійні організації різних напрямків і назв: «Червона спілка», «Безпартійна спілка», «Просвітня спілка» та інші. У 1920-1921 рр. таких позапартійних спілок селянської молоді нараховувалося на селі значно більше, ніж молодіжних осередків прокомуністичного спрямування. Їх популярність зростала настільки швидко, що ІІІ Всеукраїнський з’їзд комсомолу змушений був засудити ці організації як політично шкідливі, звинувативши їх в «анархо-синдикалістському ухилі». Завдяки жорстким діям влади на кінець 1921 р. більшість цих позапартійних радянських молодіжних організацій було ліквідовано [3, с. 109].

Однак проблема політичної орієнтації сільської молоді продовжувала зберігати свою гостроту. В цьому зв’язку ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.), розглядаючи проблему небільшовицького впливу на молодь, змушений був зазначити: «Цілком не випадково те, що залишки розбитих революцією партій – есери та особливо меншовики – спекулюють перш за все молоддю; проповідуючи буржуазно-реставраційні ідеї серед робітничої та студентської молоді, вони змальовують наші соціалістичні за своїм типом держпідприємства, як просто капіталізм чи інша форма державного капіталізму, їх систему – як систему експлуатації робітничого класу, державу пролетаріату – як капіталістичного роботодавця тощо. Вони заперечують диктатуру пролетаріату, факт належності пролетарській державі основних засобів виробництва, використовуючи наші недоробки, намагаються підірвати віру в сили пролетаріату, сіють песимізм та готують, таким чином, ідейне поле для відверто-буржуазної революції» [5, с. 110].

В цих умовах одним із проявів опозиційного протесту молоді проти міцніючої тоталітарної системи стало створення підпільних організацій селянської молоді. Так, за даними, що надійшли від ОДПУ до ЦК ЛКСМУ, в 1928 р. у Білоцерківському педагогічному технікумі існувала «шовіністична Полуботківська громада», а у Полтавському сільськогосподарському технікумі – «Петлюрівська спілка української молоді». Про доволі широке розповсюдження опозиційних настроїв в середовищі селянської молоді стало й викриття місцевим комсомольським осередком у мехшколі Іллінецького району Вінницької округи «Української національної організації молоді» (УНОМ), до якої входило 18 учнів [6, с. 374-375]. Подібні прояви молодіжної активності мали місце по всій території України. Цьому не могли запобігти ні чистки комсомольських організацій, ні виключення з вузів та профшкіл, позбавлення права голосу та арештів у середовищі молоді.

Про це свідчить і те, що не тільки «неорганізована молодь», а й самі комсомольці часто попадали в поле зору ОДПУ. Наприклад, в с. Строках Шепетівської округи, більшість комсомольців відвідувала церкву, співали релігійні пісні, святково зустрічали автокефального митрополита Липківського тощо. Комсомольці сусіднього району також в переважній мірі були віруючими. Навіть у столичній Харківській окрузі за даними окрпарткому було характерне наступне: «В селі серед селян, а особливо молоді, відчувається робота членів есерівської партії, котрі особливого авторитету серед населення не мають і зараз гуртуються в Харківській окрузі навколо автокефальних церков, як єдиного місця для легальної політичної боротьби. Аналогічні прояви набожності є надзвичайно частим явищем в середовищі молоді [7, с. 267].

Потрібно зазначити, що відношення переважної частини селянства до «перших» комсомольських організацій в цілому було негативним. В першу чергу радянська влада активно використовувала молодь у своїх агітаційних, а інколи й у силових заходах: комсомольці брали участь у розкуркуленні, антирелігійній та хлібозаготівельній кампанії, були основними носіями нової радянської обрядовості. Проте, часто причиною негативного сприйняття комсомольців односельчанами були самі представники комсомольського товариства, які нерідко в той чи інший спосіб, відчуваючи за собою повсякденну опіку всіх гілок влади, компрометували себе в очах односельців. Так, наприклад, в 1926 р. гучний резонанс мало вбивство комсомольцем місцевого скарбника комсомольської організації. Про це довго говорила вся Черкаська округа. Доволі часто виникали конфлікти та злочини на побутовому ґрунті за участю представників ЛКСМУ, що також зумовлювало негативне ставлення з боку населення не до окремо взятого юнака, а до всієї комсомольської організації [8, с. 5а].

Не дивлячись на всі переваги членства в комсомолі, зміна економічного курсу, примусові, насильницькі хлібозаготівлі та атеїстичний радикалізм наприкінці 1920-х років спричинили перелом у настроях української сільської молоді. Так, наприкінці 1928 р. в обіжнику ЦК КП(б)У констатувалося, що сільські організації ЛКМСУ не достатньо беруть участь у хлібозаготівельній кампанії, працює тільки актив, а основна маса комсомольців не сприймає та не підтримує «партійну лінію» [9, 157а]. Аналіз численних документів партійних комітетів всіх рівнів та таємних політоглядів ОДПУ дає вагомі підстави твердити, що коли до надзвичайних заходів до 1928 р. більшість селянської молоді людей ставилося до радянської влади в цілому лояльно або просто індиферентно, то з цього рубежу в її середовищі дедалі більше зустрічається відкрита критика та незадоволення діями керівництва парті та держави.

Таким чином, встановивши монополію на виховання молоді шляхом ліквідації всіх інших альтернативних молодіжних організацій, ЛКСМУ виступає одним із головних провідників партійно-державної політики як у місті, так і у селі. Влада наполегливо підкреслювала роль комсомолу намагаючись показати його єдиним і надійним захисником нагальних інтересів молоді, задоволення найбільш пекучих її потреб. Всі ланки розгалуженого пропагандистського апарату, засоби масової інформації постійно нав’язували молоді думку про те, що членство в ньому вважалося великим привілеєм. Тут же підкреслювалось що це надає молодим людям суттєві переваги у навчанні та працевлаштуванні. До певної міри, щодо переваг, це дійсно відповідало реаліям того часу. Це відповідно забезпечило постійний приплив до організації юнацтва. Проте, реальне відношення цієї соціально-демографічної групи до заходів радянської влади в українському селі було не таким однозначним та особливо погіршилося наприкінці 1920-х років.

Література:

1. Головатий М. Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення / М. Головатий. – К. : Наукова думка, 1993. – 325 с.

2. Ленін В. І. Повне зібрання творів. Пер. з 5-го рос. вид. т. 14. «Вересень 1906 – лютий 1907». – К.. : «Політвидав», 1971. – 527 с.

3.Прилуцький В. І. Молодь України в умовах формування тоталітарного ладу (1920–1939) / В. Прилуцький. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2001. – 249 с.

4. Історія Української РСР : у 8 томах. Т. 6. Українська РСР у період побудови та зміцнення соціалістичного суспільства / від. ред. П. Гудзенко. – Х. : Наукова думка, 1977. – 543 с.

5. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК : Ч.1. 1898-1925. Изд. 7. – М. : Госиздполит, 1953. – 952 с.

6. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. Петровський, Л. Радченко, В. Семененко. – Х. : ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.

7. Центральний державний архів вищих органів управління України, Ф.1. – Оп.2. – Спр. Спр. 1671. – 5.07. – 29.09.1926 – 453 арк.

8. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО), Ф.Р184. – Оп.1. – Спр.37. – 21.01. – 29.01.1924. – 12 л.

9.ДАЧО, Ф.Р184. – Оп.1. – Спр.79. – 3.01.1927 – 14.12.1929. – 236 л.