К.філос.н. Моргун О.А

ДВНЗ «Криворізький національний університет»,Україна

Буттєвісні синергопроцеси природно-фізичного самовпорядкування

Креативно-синергетичні процеси, що генерують ноосферне метазнання і творять буттєвісну синергетику ,виникають в разі інтенсивної взаємодії суб’єкта і об’єкта та їх динамічної всеєдності. Метадинаміка подібної всеєдності така, що може відбутись повна інверсія суб’єкта і об’єкта. А саме: суб’єкт може перетворитись на об’єкт самопізнання, саморозвитку і самореалізації, а об’єкт – на суб’єкта мисленевої реальності у вигляді «сфери розуму» сукупного суб’єкта людства або ноосферу. Тому відповідні фази трансформативної інверсії суб’єкта і об’єкта, в разі чого виникають креативно-синергетичні феномени, можна представити таким чином: розділення суб’єкта та об’єкта в пізнавальному процесі та виокремлення об’єкта в якості самодостатньої реальності, що залежить від суб’єкта тільки в предметному полі пізнавальних інтересів, що фокусують конкретні предмети пізнання; з'єднання суб’єкта і об’єкта на рівні всеєдності мислення та буття або їх самототожності нероздільній взаємодії в онтологічному вимірі всезагальної метафізичної реальності (її креативно-синергетичного поля); відокремлення суб’єкта і об’єкта у всезагальній метафізичній реальності з трансформацією об’єкта (метаоб’єкта) в суб’єктивну реальність космоноосу (космічних розумів), а суб’єкта (метасуб’єкта) – в об’єктивну дійсність його предметної самореалізації .

Таким чином, в понадсистемі Всесвіту і виникає синергетичний механізм безперервного творення і відтворення природно-космічного буття в якості креативно-синергетичної реальності. Це потребує особливого розуміння космічного і природно-фізичного буття як буттєвісних синергетичних процесів креативного самовпорядкування, саморегуляції і самовдосконалення, що обов'язково приводять до ноосферогенезису. Подібне обумовлює корінну зміну світоглядних уявлень, нового креативно-синергетичного світорозуміння. Тому сучасний світогляд суспільства суттєво змінюється, виходячи з нового характеру взаємодії суб'єкта і об'єкта, налагодження суб'єкт-об'єктної єдності і ноосферної всеєдності. Це можна, наприклад, прослідити по зміні характеру процесу наукового пізнання. Так, з позицій класичної науки суб’єкт і об’єкт знаходяться в механічному зв’язку, в статичному чи кінетичному, і таким чином формується механістичний світогляд. У некласичній науці зв'язок суб’єкта й об’єкта став відносним і тому світогляд перетворився на релятивістський. У постнекласичній науці зв'язок суб’єкта й об’єкта взагалі є непрямим, нелінійним і навіть фантомним: з’явилися «квазіоб’єкти», «інтерсуб’єкти», «умовні» і «сукупні» суб’єкти; об’єкти, що рухаються з понадсвітовими швидкостями в субпросторах, тощо. На ноонауковому рівні суб'єкт і об'єкт розглядаються у їх органічній всеєдності відповідно до всеєдності буття і мислення у креативно-синергетичній реальності. А це потребує нового наукового осмислення на підгрунті ноосферного світорозуміння.

Перше осмислення нового сприйняття людиною дійсності зафіксовано в розробках з синергетики Г.Хакена, котру він представив як «науку про взаємодію» в «понадвеликих» системах і одним з перших визначив «стремління до створення єдиної картини світу» [1, с.18]. Подібна нова картина світу будується на новому розумінні «тайни сприйняття» людини дійсністю, виходячи з моделі «синергетичного комп’ютера», котрий здібний до «самоорганізації сприйняття» шляхом самопрограмування [2, с.153, 228]. Питання про світоглядну зміну в баченні і розумінні існуючої картини світу починають ставити і наші дослідники. Так, В.В.Василькова на основі «синергетичного підходу» в сучасній філософії пропонує запровадити «принципи нового світобачення» шляхом «методологічного синтезу наук» і створення «архетипічних образів ідеального світопорядку», включаючи «соціальну реальність», що самоорганізується [3, с. 32, 158, 346]. При цьому можливості нового синергетичного «світовпорядкування» в соціальній реальності В.В.Василькова вбачає в першу чергу в культурі і соціокультурних процесах [3, с. 374].

Тому мова може йти про «креативно-синергетичну реальність», котра змінює світоглядне бачення дійсності з почуттєвого на понятійно-узагальнююче світорозуміння дійсності. Почуттєва «картина світу» змінюється на розуміння світу як «реальності», «креативної реальності», «ноосферної релальності», бо мова йдеться про визначальну «креативність природи» і креативний «зміст природних сутностей» [4, с.252, 255]. Подібний «креативний зміст» у суспільній «соціокультурній реальності» представлений культурою і культурно-інформаційними процесами. Група відомих вчених таких, як С.П.Капіца, С.П.Курдюмов і Г.Г.Малінецький безпосередньо пов’язують синергетичне бачення реальності з культурою, конкретно, з механізмом «Виклику-і-Відповіді», котрий розробив А.Тойнбі. Вони вважають, що «виклики історії» в суспільній системі «виникають саме тоді, коли система проходить точку біфуркації… Саме в точках біфуркації є соціальний заказ на видатних діячів», що радикально змінюють культурно-історичну ситуацію [5, с.18]. Це є така культурно-історична творчість окремої особистості і суспільства, що «розширює» континуум реальності й творить понадвелику соціокультурну систему креативно-синергетичної реальності. В подібній понадвеликій соціальній реальності, відкривається реальна можливість культурного опредмечення синергетичного ресурсу людської діяльності [4, с.181]. Перш за все духовно-пізнавальної, інтелектуально-інформаційної, креативно-реалізаційної менталосферної і ноосферної діяльності. У синергетиці ця діяльність розвивається за «принципом максимуму інформації» [6, с.81]. Унаслідок цього «енергетичний світогляд» локально-організованих невпорядкованих систем перетворюється на «синергетичне» світорозуміння реальності як понадвеликої системи, що здатна до самоорганізації і самовпорядкування. В суспільстві це відбувається через явище «самоорганізаційної критичності людської спільноти» − від етносу до цивілізації і культури [5, с.93-94].

На підґрунті соціальної синергетики культурно-історичний рух сучасного суспільства і розуміється як розвиток через дисбаланси і диспаритети, соціальні флуктуації і біфуркації в напрямку формування понадвеликої соціальної системи (глобально-ноосферної), що самоорганізовується і самовпорядковується. Подібне є можливим у результаті креативно-пізнавальної діяльності людини і суспільства, безперервного творення й оновлення креативно-синергетичної соціальної реальності в онтологічному вимірі креатосфери і ноосфери. Але виникає питання: як це можливо в «онтологічній реальності» загалом і в соціальній реальності зокрема? Існуюча почуттєва «картина світу», є світоглядною панорамою і за своєю суттю є матеріально-фізичною, предметно-почуттєвою у тому сенсі, що вона описує «ентропійний світ». Тобто світ, що енергетично розпадається і твориться в безперервному циклі еволюції Всесвіту. Подібна «ентропійна картина світу» і відповідний їй «ентропійний світогляд» формується внаслідок дії таких п’яти законів енергоентропії [4, с.220-221].

Для соціальної реальності притаманна своя особлива «соціальна енергетика» з відповідною до неї «соціальною ентропією». А саме − поступова втрата суспільством енергетичного потенціалу до межі, коли суспільна система витрачає всі свої соціальні ресурси, переживає «системну кризу» і після неї (революція, реформація, трансформація) встановлюється новий тип соціальної організації. У разі прогресивних процесів – це буде більш впорядкована соціальна організація і, за законами енергоентропії, вона встановлюється в суспільних системах більш високого класу (культурно-цивілізаційного, соціально-економічного, антропогенного), вже більш «розширеного» масштабу та відкритості. Ними можуть стати «негоентропійні суспільні системи» з максимальною соціально-енергетичною ефективністю, але все з певними межами для свого подальшого соціально-енергетичного вдосконалення. Зараз – це становлення глобалізованого соціуму, охоплення природно-околоземної сфери («земнокосмос») для «розширення» людської життєдіяльності, до планетарного рівня, а надалі – це міжпланетний простір та інші сфери. Поки що і соціальний, і «духовний світогляд» будуються на ентропійних поглядах та уявленнях про «розпорошення» енергії внаслідок високої соціальної турбулентності суспільних процесів і великих соціальних витрат на суспільний розвиток і прогрес. Хоча в соціальному і духовному світорозумінні є дуже сильні синергетичні складові: інформаційні, комунікативні, аксіологічні, когнітивні та їх інтегруюча культурна і креативна складова.

Існуюча світоглядна «картина світу» в якості «наукового світогляду» базується на погляді про «стаціонарний Всесвіт». Але подібна «стаціонарність», за Г.Хакеном, є не більше ніж тимчасова врівноваженість системи, її «тимчасово врівноважений стан», для підтримки якого необхідний постійно діючий «впорядковуючий параметр». Він діє таким чином, що світова «система може несподівано, втрачаючи рівновагу, переходити від одного стану до іншого вже з «неврівноваженою структурою» різного типу. Якщо це «термінова структура», існування котрої вимірюється часом, то саме в такому сенсі «мова може йти про стаціонарні стани». Вони представлені в «періодичному русі, квазіперіодичному русі, хаосі і різних переходах між цими станами в точках, де виникає втрата рівноваги» [7, с.306].

Чим вище рівень організаційної системи (фізичний, хімічний, біологічний, генетичний, соціальний, тим далі, за Г.Хакеном, «зовнішній потік енергії» відводить систему «від стану термодинамічної рівноваги». Тому й виникає необхідність, щоб при відповідних «переходах» до станів невпорядкованості діяли «скеровуючі параметри» для корегування зовнішніх факторів [7, с.42]. У соціальній системі це перш за все політична влада, що призвана організовувати і впорядковувати суспільство в якості зовнішнього управлінського фактора. Тому влада нібито стоїть «над» суспільством і не скільки його врівноважує, скільки розхитує, бо владні структури як «система в системі» мають свої «владні інтереси». Перш за все, − це намагання не втратити своїх власних повноважень над суспільством, а з ними − і матеріальне збагачення. Тому влада постійно інспірує свою політично-керуючу необхідність на тій підставі, що без централізованої влади у суспільстві настане хаос. У синергетичній системі подібний «керуючий параметр» взагалі відсутній, бо синерго-впорядкування досягається на основі самоорганізації системи. Тому, якщо у природі, як в «природній системі», незважаючи на її еволюційну «креативність» і здатність природи до самоорганізації і самотехнологічного вдосконалення, діють закони енергоентропійного «розпорошення» і дифузії, то в суспільстві як «суспільній системі» можлива синергоорганізація і самовпорядкування. Але при обов'язковій умові, що в управлінні будуть представлені розумні і високоінтелектуальні, творчі і духовно «продвинуті» особистості, котрі самогенерують інтелектуально-творчу еліту, дають суспільну свободу і розвивають громадянську самоорганізацію. А в суто синергетичному аспекті все знаходиться «у залежності від швидкості продукування в системі процесів» (фізичних, хімічних, біологічних, соціальних, духовних, креативних), під впливом яких «можуть з’являтися зовсім різні типи поведінки» даної системи. Це може бути «експоненційний зріст, стаціонарний стан, експоненційний розпад» того, що Г.Хакен назвав «популяцією» (на прикладі швидкості розмноження популяції клітин або їх «депопуляції») [7, с 42-43]. При такій «прискореній еволюції» може виникнути і «креативно-синергетична популяція» природної «культури суспільства» («третя природа»). Саме таким чином земноприрода як космічний об’єкт понадвеликої і відкритої синергосистем Всесвіту в певний час свого світового існування набрала в природних процесах швидкості, що дала поштовх до «космічної еволюції». Це чітко визначив К.Е.Ціолковський. Проте він не фіксував, що тим самим були зароджені і «запущені» синергетичні космопланетрані процеси на Землі. Вони як космічні синергопроцеси протікають одночасно з земними енергопроцесами у вигляді безперервних «переходів» у циклах «прогресу-регресу». В суспільних системах ці швидкості в соціокультурних процесах на порядки підвищуються, і тому можливості суспільного зросту в десятки разів виросли до креативно-синергетичного і ноосферного рівня.

Література

1. Хакен Г. Тайны природы. Синергетика: наука о взаимодействии.- М.: Институт компьютерных исследований, 2003. – 320 с.

2. Хакен Г., Хакен-Крелль М. Тайны восприятия. – М.: Институт компьютерных исследований, 2002. – 272 с.

3. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем – СПб: Лань, 1999. – 480 с.

4. Мельник Л.Г. Фундаментальные основы развития. – Сумы: Университет. кн., 2003. – 288 с.

5. Капица С.П., Курдюмов С.П., Малінецький Г.Г. Синергетика и прогнозы будущего. - http://www.sinergetic.ru/sections/index.php.article., 2002. – 198 с.

6. Хакен Г. Информация и самоорганизация. – М.: Мир, 1991. – 240 с.

7. Хакен Г. Синергетика: иерархии неустойчивостей в самоорганизующихся системах и устройствах. – М.: Мир, 1984. – 419 с.

8. Капіца В.Ф. Соціокультурні трансформації інформаційного суспільства. – Кривий Ріг: Мінерал, 2007. – 293 с.