Студентка Боднарчук Христина Ігорівна

Донецький національний університет, Україна

ПРАВО ГАРАНТА НА РЕГРЕСНІ ВИМОГИ ДО ПРИНЦИПАЛА

Логічним наслідком переходу економіки України до ринкового характеру відносин в ній є підвищення ролі договірних зобов’язань. Як правило, вступаючи у цивільно-правові відносини, сторони прагнуть виконати взяті на себе зобов’язання і не допустити жодних порушень зі свого боку. Проте у ході господарської діяльності ніхто не застрахований від фінансових чи виробничих ризиків. Учасники цивільного обороту прагнуть уникнути таких ризиків або звести їх до мінімуму за допомогою передбачених законодавством видів забезпечення виконання зобов’язань. Як свідчить практика, досить поширене забезпечення виконання зобов’язання третьою особою, яка не є стороною договору. Одним з таких видів забезпечення можна вважати гарантію, оскільки гарантами виступають такі фінансово стабільні установи, як банки та страхові організації.

Із реформуванням цивільного законодавства виникає потреба у переосмисленні сутності та значення цілого ряду правових понять, зокрема поняття гарантії як нового для України виду забезпечення виконання зобов’язань, закріпленого у Цивільному кодексі України (далі ЦК України).

Разом з тим, не зважаючи на постійний розвиток науки цивільного права у сфері дослідження видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань, на даний час як в науці, так і у правозастосовчій практиці залишаються невирішеними багато питань, пов’язаних із застосуванням гарантії. Основною проблемою гарантії є узгодження інтересів кредитора, боржника та гаранта при домінуючому становищі кредитора. Одним з таких питань є визначення природи вимоги гаранта до боржника як саме регресної з усіма відповідними наслідками і правилами, що дало б можливість вирішити теоретичним шляхом багато спірних і проблемних питань регулювання гарантійних і кредитних відносин. З приводу цього вважаю за необхідне зазначити наступне.

Сутність регресного зобов’язання зводиться до того, що це є зобов’язання, змістом якого є зворотна вимога про повернення грошей або майна, виконане однією особою за іншу або з вини останньої третій особі. Боржник за основним зобов’язанням перетворюється на кредитора за регрес ним зобов’язанням, а третя особа займає у ньому місце боржника. Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК України).

До ознак регресного зобов’язання слід віднести, по-перше, те, що регресне зобов’язання нерозривно пов’язане з іншим (основним) зобов’язанням, але при цьому не є додатковим (акцесорним) по відношенню до основного зобов’язання; по-друге, регресне зобов’язання виникає при припиненні основного зобов’язання (внаслідок його виконання) і в цьому сенсі є похідним від нього; по-третє, один або всі його учасники – також суб’єкти основного зобов’язання; по-четверте, виконання одним учасником зобов’язання або навіть саме його виникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими в майбутньому і встановлюються регресні зобов’язання; по-п’яте, за загальним правилом, виникнення регресного зобов’язання не залежить від волевиявлення сторін (регрес в основному регламентується імперативними нормами); по-шосте, цільове призначення регресного зобов’язання полягає у відновленні майнової сфери однієї особи, що задовольнила вимоги кредитора за рахунок іншої; за регресними зобов’язаннями плив терміну позовної давності починається з моменту виконання основного зобов’язання [1, с. 38].

Наведені ознаки є характерними для регресної вимоги, незалежно від підстав її виникнення. Регресні зобов’язання виникають у різних сферах майнових відносин.

Закон визнає виникнення регресних зобов’язань, у тому числі, й у випадку вимоги гарантом від принципала відшкодування суми, сплаченої за банківською гарантією бенефіціару. Таке право гаранта на зворотну вимогу до боржника передбачене ст. 569 ЦК України. За раніше діючим законодавством гарант не мав права регресної вимоги до боржника [2, с. 14]. Позбавлення гаранта права на регресну вимогу було визначено специфічним суб’єктним складом правовідносин: як гаранти виступали органи, вищестоящі стосовно боржника, на які покладався обов’язок фінансування діяльності останніх.

У відповідності до ст. 569 ЦК України, гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Можливість регресної вимоги гаранта до принципала й обсяг такої вимоги залежать від умов угоди гаранта із принципалом або іншою особою, на прохання якої була видана гарантія. Якщо гарантом сплачена грошова сума за гарантією, то регресна вимога гаранта може бути пред’явлена до кредитора лише у розмірі сплаченої суми. Це правило має диспозитивний характер, тому сторони можуть у договорі домовитися про інше [ 3, с. 189].

Якщо за загальним правилом регресне зобов’язання передбачає наявність вини зобов’язаної особи та відсутність вини зі сторони кредитора, задоволення гарантом вимоги бенефіціара не залежить від вини принципала, а залежить лише від правильного оформлення бенефіціаром своєї вимоги згідно з умовами гарантії. Враховуючи те, що гарантія не залежить від основного зобов’язання, гарант при розгляді вимоги кредитора повинен керуватися тільки умовами самої гарантії, не вдаючись до вивчення фактичних обставин справи.

Варто відмітити, що не дивлячись на схожість поруки та гарантії як способів забезпечення виконання зобов’язання, законодавець передбачає абсолютно дві різні зворотні вимоги у випадку виконання обов’язку за основним зобов’язанням, якщо божник не виконує взяті на себе обов’язки, а саме: регрес і суброгацію [4, с. 24].

Так, незважаючи на те, що традиційно вимога поручителя, що виконав свій обов’язок перед кредитором, вважалась регресною, аналіз законодавчих положень щодо прав поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, дозволяє дійти висновку, що реалізація поруки приводить до суброгації прав кредитора до поручителя, що виконав свій обов’язок.

ЦК України прямо вказує на приналежність права вимоги до боржника при виконанні його обов’язку поручителем до права, що не виникає знову (як у регресному зобов’язанні), а переходить до іншої особи (поручителя). Поручитель стає кредитором не у новому (регресному) зобов’язанні, а до нього переходять права кредитора у існуючому зобов’язанні. Такий перехід права не слід змішувати з регресною вимогою, що виникає в третьої особи після виконання нею зобов’язання. На відміну від суброгації (і від заміни кредитора у зобов’язанні цілому), регрес є наслідком припинення зобов’язання (через його виконання), а не заміни кредитора, у зв’язку із чим до нього незастосовні правила про цесію [5, с. 147].

В силу закону поручитель набуває прав кредитора і в акцесорних зобов’язаннях. Дане правило повинне застосовуватися, наприклад, і тоді, коли основне зобов’язання забезпечувалося крім поруки заставою майна (майнових прав) боржника. Поручитель у цьому випадку вправі одержати відшкодування своїх вимог з вартості предмета застави.

Таким чином, поручитель набуває права, що забезпечує виконання основного зобов’язання, у зв’язку з тим,що він є правонаступником кредитора за основним зобов’язанням. Це свідчить не про припинення такого зобов’язання в результаті виконання поручителем свого обов’язку перед кредитором і виникненні на стороні поручителя нового, регресного права вимоги до боржника, а про те, що реалізація поруки приводить до суброгації прав кредитора до поручителя, що виконав свій обов’язок. Це має велике практичне значення, хоча б тому, що до цих вимог застосовується різний строк давності.

Отже, різниця між регресом і суброгацією принципова. Сутнісна відмінність полягає в тому, що регрес припускає існування двох зобов’язань: перше – основне(головне), що виконує третя особа, і друге - виникаюче на основі, у зв’язку з виконанням першого, похідне (регресне) зобов’язання. Такий характер регресного зобов’язання обумовлює і момент його виникнення: тільки після виконання якогось іншого зобов’язання. Тому дуже важливим є визначення, що саме має місце в тому чи іншому випадку.

Що стосується гарантії, то у ст. 569 ЦК України законодавець прямо називає зворотну вимогу, право на яку виникає в гаранта, регресом. Але треба враховувати особливості взаємин між гарантом і принципалом, головна з яких полягає в їхньому відплатному характері: за видачу банківської гарантії принципал сплачує гарантові винагороду [6, с. 135]. Розмір і порядок сплати такої винагороди повинні бути визначені угодою між гарантом і принципалом. Очевидно, що право на регресну вимогу до принципала, яким, безумовно, володіє гарант, що сплатив бенефіциару грошову суму за банківською гарантією, за своїм обсягом не може не враховувати розмір винагороди, отриманої гарантом від принципала за видану банківську гарантію. Існує думка, що розмір винагороди як плата за видачу гарантії (послугу) не може «прив’язуватися» до обсягу регресної вимоги гаранта до принципала [7, с. 107]. Регресні вимоги здійснюються уже в рамках іншого правовідношення між даними суб’єктами, яке може і не виникнути. Відповідно, розмір винагороди та обсяг регресних вимог є предметом різних зобов’язань.

Отже, саме це питання про обсяг регресної вимоги гаранта до принципала з обліком отриманої гарантом винагороди від останнього (а не про подання гарантові права регресу) повинно вирішуватися в угоді між гарантом і принципалом, щоб уникнути безпідставного збагачення гаранта за рахунок принципала. В даному випадку існує неврегульована законодавцем проблема, а враховуючи складність питання залишення його вирішення на розсуд сторін є недостатнім.

Якщо ж розглядати дану проблему по суті, то не можна не помітити, що згідно до протилежного пропонованого у літературі підходу, відповідно до якого гарант одержує право на регресну вимогу до принципала по відношенню суми, сплаченої бенефіциару, тільки у випадку, передбаченому угодою між гарантом і принципалом, при відсутності такої домовленості допускається безпідставне збагачення принципала. Сплата гарантом відповідної грошової суми бенефіциару погашає повністю або частково основне зобов’язання принципала (боржника) перед бенефіциаром (кредитором) [8, с. 172]. За цих умов відмова гаранта від права на регресну вимогу до принципала по суті є визнанням законності безпідставного збагачення на стороні принципала, що було б несправедливо, оскільки в нашому випадку в ролі принципала виступає боржник, що не виконав основного зобов’язання [3, с. 43-44, 46].

Отже, вважаємо, що гарант має право на зворотну вимогу до боржника лише стосовно тих сум, які фактично сплачені гарантом кредиторові, і це має бути додатково прописано в нормах ЦК. Разом з тим, при порушенні обов’язку боржника повернути відповідні грошові суми в порядку регресу, гарант має право вимагати від боржника відшкодування відповідних збитків.

Слід відрізняти право гаранта на зворотну вимогу до боржника щодо сплачених за гарантією сум і право гаранта на отримання оплати від боржника за надані послуги щодо гарантії. Розмір відшкодування боржником сум,сплачених гарантом за гарантією, не залежить від суми оплати послуг гаранта (за винятком випадків, коли сторони погодились про інше). Зокрема, навіть у випадку,коли за домовленістю сторін розмір оплати послуг гаранта обчислюється залежно від розміру фактичних виплат за гарантією. Така підвищена оплата послуг гаранта не впливає на право гаранта вимагати від боржника всієї суми, сплаченої за гарантією кредиторові, з урахуванням положень ч. 2 ст. 569 ЦК України.

У відповідності до ч. 2 ст. 569 ЦК України гарант немає права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Така невідповідність може виникнути при здійсненні виплати гарантом кредиторові, по-перше, за відсутності певних документів, вказаних у гарантії; по-друге, після закінчення строку дії гарантії; по-третє, у зв’язку з перевищенням суми, вказаної в гарантії, тощо [9, с. 49]. При цьому для цілей відшкодування, за коментованою статтею, під умовами гарантії мають розумітися ті умови, що відповідають угоді між гарантом і боржником стосовно видачі гарантії. Якщо гарантія не містила певні умови, передбачені угодою між гарантом та боржником, питання щодо обов’язку боржника задовольнити зворотну вимогу гаранта повинно вирішуватись з урахуванням того, чи повинен був гарант здійснити виплату кредитору у випадку, якщо б він включив усі такі умови в гарантію. Якщо ж гарантія містила певні додаткові умови, не передбачені договором між боржником і гарантом, боржник не може стверджувати, що виплата гаранта була здійснена з порушенням умов гарантії. Разом з тим, як слушно вказують дослідники, неприпустимість пред’явлення гарантом вимоги до боржника у випадках, встановлених ч. 2 ст. 569 ЦК України, не виключає пред’явлення гарантом до бенефіціара вимог, що ґрунтуються на ст. 1212 ЦК України про безпідставне набуття майна [10, с. 91].

В якості висновку хотілося б зазначити, що відповідно до чинного законодавства права гаранта на регресну вимогу до принципала й обсяг такої вимоги залежать від умов угоди гаранта із принципалом або іншою особою, на прохання якої була видана гарантія. За загальним правилом, гарант має право на зворотну вимогу до боржника лише стосовно тих сум, які фактично сплачені гарантом кредиторові. Однак при порушенні обов’язку боржника повернути відповідні грошові суми в порядку регресу, гарант має право вимагати від боржника відшкодування відповідних збитків. Крім того, розмір регресної вимоги може бути встановлений в договорі про видачу гарантії. Питання про обсяг регресної вимоги гаранта до принципала з обліком отриманої гарантом винагороди від останнього повинен вирішуватися в угоді між гарантом і принципалом, щоб уникнути безпідставного збагачення гаранта за рахунок принципала.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Андріанов М.М. Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань у міжнародному комерційному обігу // Право України. – 2004. – № 11. – С. 36-41.

2. Гриджук Д.М., Олійник В.О. Забезпечення кредитних зобов’язань у діяльності банків. – К.: Істина, 2001. – С. 14-16.

3. Безклубий І. А. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми: Монографія. - К.: Видавничо-поліграфічічний центр «Київський університет», 2005. – 378 с.

4. Спасібо-Фатєєва І. В. Порука і гарантія як способи забезпечення зобов’язань // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 3. – С. 22-25

5. Боднар Т. В. Гарантія як вид забезпечення зобов’язання за Цивільним Кодексом України // Вісник господарського судочинства. – 2003. – № 2. – С. 143-150.

6. Денисенко Б.М. Банківська гарантія та особливості договору про надання банківської гарантії //Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – № 3. – C. 132-137.

7. Єсипова Л.О., Харитонова О.І. Банківська гарантія як інститут забезпечення зобов’язань: характерні риси // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. - Сімф.: Таврія, 2006. – Вип. 9. – C. 103-109.

8. Витрянский В.В. Кредитный договор: понятие, порядок заключения и исполнения. – М.: Статут, 2005. – 221с.

9. Нігматуліна Л. Про незалежність банківської гарантії [Електронний ресурс] /Л. Нігматуліна. – Режим доступу: http://www.zonazakona.ru/law/comments
/49.

10. Бондар Т. В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві:
Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – 272 с.