К.т.н. Лапковський С.В., Хлюпка Т.М., Рогожа О.М.

Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”, Україна

ВДОСКОНАЛЕННЯ КЕРУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО ВИРОБНИЦТВА

Протягом всього розвитку техніки можна постійно спостерігати періодичну зміну еволюційних і революційних періодів. Циклічне оновлення техніки здійснюється у формі зміни машин. У машинобудуванні, наприклад, все виразніше проявляються ознаки чергового стрибка в машинобудівній техніці і технології. Це проявляється в збільшенні масовості застосування обладнання, яке оснащене мікропроцесорами, верстатів з числовим програмним керуванням, оброблювальних центрів, тощо.

На відміну від існуючих кілька десятків років заводів-автоматів в масовому та великосерійному виробництвах з'явилась можливість створювати автоматичні виробничі системи у серійному, дрібносерійному і навіть, у одиничному виробництвах. Наступна інтеграція верстатів з числовим програмним керуванням з промисловими роботами призвела до створення робототехнічних комплексів. У свою чергу, об'єднання робототехнічних комплексів з транспортною системою, зі складським модулем і з керуванням всією системою від комп'ютера в підсумку призвело до створення гнучких автоматизованих виробництв.

Причини, які спонукають розглядати у взаємозв'язку організацію і планування гнучкого виробництва, з одного боку, визначаються об'єктивними вимогами, що продиктовані науково-технічним прогресом, і, з іншого боку, тими вимогами, що склалися становищем, відповідно до якого при проектуванні гнучких виробничих систем завдання автоматизації досі вирішуються без належного обліку та проробки важливих питань концентрації та спеціалізації виробництва, сучасних методів оптимізації структур гнучких виробничих систем, оперативного обслуговування та керування гнучким автоматизованим виробництвом.

Принципові зміни виробничих систем і ролі в ній людини випливають із самої сутності науково-технічного прогресу, який створює технічні умови для переходу від машинно-фабричних структур на щабель автоматизації виробництва і широкого впровадження автоматизованого виробництва. Саме з метою здійснення цього переходу виникає об'єктивна необхідність у реорганізації відсталих структур, які традиційно склалися на більшості машинобудівних підприємствах серійного, дрібносерійного та одиничного типів виробництва, форм спеціалізації і організації виробничих процесів, які прийшли в певне протиріччя з високим рівнем сучасної техніки. Під впливом істотних якісних змін технічної бази виробництва. що відбулися (впровадження верстатів з числовим програмним керуванням, оброблювальних центрів, робототехнічних комплексів та інших нових видів обладнання, прогресивних технологічних процесів, засобів механізації та автоматизації виробництва), відповідно різко підвищується складність виробництва ¾ ускладнюються зовнішні і внутрішні зв'язки між елементами виробничих систем, рух матеріальних потоків, багаторазово збільшуються обсяг і потоки інформації, що використовуються у керуванні виробництвом. Але існує ще одна сторона проблеми впорядкування складності виробничих систем, яка часто залишається поза увагою розробників. Дана проблема полягає в тому, що без зміни кількості та якості елементів складність виробництва зменшити не можна. Однак її можна впорядкувати і забезпечити високу ефективність виробництва за рахунок появи нових структурних властивостей. У цьому і полягає основна задача організації сучасного виробництва.

Було б невірно подавати справу так, що якщо в тій або іншій мірі вирішені технічні проблеми складності гнучких виробничих систем, то легко вирішити і організаційні. Досвід розвитку виробництва показує, що це далеко не так.

Специфіка гнучких виробничих систем показує, що останні, будучи відносно відокремленими соціально-економічними підсистемами, на декілька порядків складніше виробничих систем. Внаслідок цієї якісної особливості потрібна велика строгість у їх описі, поясненні механізму функціонування та відображення змін при їх експлуатації.

У зв'язку з вищевикладеним, виникає необхідність у залученні наукового апарату для проектування та організації ефективного функціонування підрозділів соціально-економічних систем.

З результатів теоретичних досліджень шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва випливає, що складний об'єкт повинен мати настільки ж складний суб'єкт керування. Звідси, для забезпечення відповідності виробництва сучасним вимогам науково-технічного прогресу, для вирішення соціально-економічних завдань інтенсифікації і підвищення ефективності виробництва, виникає необхідність технічного переозброєння системи його керування ¾ створення та впровадження багаторівневих інтегрованих автоматизованих систем керування підрозділами підприємства.

Створення автоматизованих систем керування підприємством якісно змінює багато елементів виробництва і характер їх взаємодії. При цьому слід зазначити, що створення автоматизованих систем керування підприємством на виробництві, в першу чергу зачіпає, крім технічних, організаційні аспекти побудови структури виробничої системи, а також впливає на функції і організаційну структуру самої керуючої системи.

З позицій фундаментальних принципів загальної теорії систем, теорій організації та керування, аналіз сформованої практики розробки та впровадження автоматизованих систем керування підприємством показує, що в будь-якій виробничій системі існує єдність керованої та керуючої підсистем. Практично вони завжди співвідносяться таким чином, що недоліки однієї з підсистем не дозволяють сформувати іншу підсистему на більш високому якісному рівні. Це означає, що розробка і впровадження автоматизованих систем керування підприємством повинні проводитись при одночасному і обов'язковому відповідному вдосконаленні структури виробництва. Тільки при такому підході впровадження автоматизованих систем керування підприємством дозволить позбутися неефективної віддачі, яка її дискредитує, підвищити науковий рівень планування та керування виробництвом і ввести в дію нові резерви.

Таким чином, необхідність корінного перетворення керування виробництвом є другою найважливішою вимогою науково-технічного прогресу до якісної зміни структур організації керованого об'єкта ¾ цехів і дільниць основного виробництва.

Виходячи з розглянутих особливостей впливу науково-технічного прогресу на розвиток суспільного виробництва, науково-практична робота в галузі вдосконалення керування і організації виробництва повинна, перш за все, концентруватися навколо вирішення проблем за наступними трьома напрямками:

1) пошук нових наукових принципів, засобів і методів створення методологічної бази для розробки нових концепцій з метою наукового пояснення механізму функціонування виробничих систем, прогнозування результатів їх діяльності та передбачення змін організаційних форм побудови трудових процесів при еволюції виробничої системи;

2) розробка на єдиній методологічній основі з урахуванням останніх досягнень науково-технічного прогресу більш досконаліших форм керування та організації виробничою діяльністю шляхом науково обґрунтованого вирішення задачі синтезу при проектуванні нових виробничих систем і схем керування ними;

3) впровадження в практику підприємств найбільш ефективних виробничих систем і комплексів.

Зазначені напрямки вирішення проблем вдосконалення керування та організації в сфері промислового виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу є дуже тісно взаємопов'язаними, оскільки їм властива спадкоємність при переході від абстрактних побудов до конкретної реалізації науково-практичного пошуку, що можливо лише на теоретично обґрунтованій методичній основі.