Филологические науки/3. Родной язык и литература

Канд. філол. н., доц. Присяжнюк О.М.

Київський національний університет будівництва і архітектури, Україна

Естетика і філософія творчості Лесі Українки

Леся Українка – неординарна особистість, яка завжди цікавила літературознавців, її творчість у свій час досліджували В.Агєєва, Д.Донцов, В.Іваненко, А.Костенко, М.Олійник, С.Павличко тощо. Нині як ніколи нагальною є потреба інноваційного прочитання творчості письменниці, окрім того деякі її поезії взагалі не перебували у полі зору літературознавців. Наша мета – охарактеризувати один із мало досліджених етапів поетичної творчості Лесі Українки – період 1907 – 1908 років, коли письменниця перебувала у Балаклаві та Ялті. Головне завдання, яке ставимо перед собою, – інтерпретувати поетикальну природу, жанрово-стильову своєрідність, аспекти проблематики та ідейного змісту циклу «Хвиля» (1907– 1908).

Перша поезія, яка представлена у цьому циклі, – «За горою блискавиці...» – являє собою ліричний опис серпневої грози у затоці Балаклави. Напевно поезія висловлює ліричні враження від побаченого де-факто – «бурі ясноокої» з «високою блискавицею». А навіть, коли це – просто фантазія на задану тему, то вона (поезія) мислиться особливо важливою у Лесиному творчому задумі: вірш можна кваліфікувати як ліричний заспів у композиційній структурі представленого циклу поезій. Якраз такий евентуальний пролог відіграє концептуальну роль, порушуючи філософські, етико-соціальні проблеми буття, відображені у циклі, що співзвучно з аналогічними високоякісними здобутками у творчості інших поетів рубежу ХІХ – ХХ століть. Апріорі подана поезія – не лише художньо довершене, штудерне зображення непідвладного моря, що подано символічно й так само емблематично сприймається реципієнтом. Це – не просто ліричний опис кримської натури, з невідлучними від неї бурями й штормами, а передусім філософське переосмислення побаченої чи уявної картини природної стихії, алюзії тривожного стану небайдужої душі, життєствердної настроєності деміурга, його непогамовної енергії, відображення унікальних миттєвостей його духовного буття, зрештою цікавий образний світ поетового «я». Ідейно багатий зміст поезії формально представлений п’ятьма катренами хореїчної будови, а точніше чотирьохстопним хореєм, що увиразнений, як і годиться, пірихієм. Така доволі традиційна в українській ліриці строфічна будова вірша мислиться майже бездоганною, практично сакраментальною і для Лесі Українки.

Цікавим у ідейно-філософському плані є також вірш «Народ пророкові», написаний у грудні 1907 року в Ялті, а через місяць надрукований у «Рідному краї». Можливо, що саме цю поезію Леся Українка в одному з листів до матері називає «поемкою», таким чином формально типологізує її. Та за жанрово-родовими ознаками цей вірш не можна кваліфікувати як поему, бо епічність тут не широко концептуальна, не достатньо насичена проблематикою. А от ліричний первінь представлений об’ємним спектром емоційності уявної реципієнтові ліричної героїні, позначений також глибокою філософічністю. Драматичне начало теж наявне, але не наскрізне.

Основна тональність вірша – доволі пафосна. Завважимо, що це – публіцистичний пафос як одна з форм вираження авторської суб’єктивності, котра на разі поєднана з ліричністю. Публіцистичність вірша подана передусім через форму монологу. Вірш «Народ пророкові» демонструє невільництво української душі, її упередженість, навіть почасти обмеженість, політичну кволість, громадянську байдужість, що сформовані історично, також відсутність національної ідеї як інтегруючої ланки для українського суспільства. У вірші відчайдушні намагання віднайти / виробити прогресивніші засоби для реалізації задуманої мети, здійснення мрій нації увиразнені різкими мотивами заперечення Християнської віри, недовіри сьогочасним нещирим словам («... Як же маєм одразу, без діл, // Пізнавать вашу душу по мові?» [5, с. 212]). Разом з тим, тут виявляються погляди Лесі Українки щодо налагодження політично-просвітницького поступу батьківщини, в якому на перше місце вона ставила не народ у цілому, а інтелігенцію, розділяючи поняття «селянство» і весь «народ» [3].

Отже, подібно до інших аналітиків літератури, потвердно завважимо новітню естетику Лесиної поезії, котра продемонструвала свою опозицію науковому реалізму й передусім виявила цілковиту супротилежність народництву. Це, за формулюванням самої мисткині, – «новоромантизм» (неоромантизм), який вона «... вбачала у стилі давніх пророчих утопій, що відродилися в новітній поезії...» [4, с. 382]. Такий тип романтичного мислення Лесі Українки не суперечить художній правді творів та не зраджує життєвої правди. Публіцистичний пафос і героїчна полум’яність аналізованих віршів відповідають загальному піднесеному настрою ліричного циклу «Хвиля» і кристалізують його неоромантичний лад, причому це – романтизм активний, життєствердний, на противагу романтизму старому ідилічному.

Література:

1. Іваненко В.Г. Крим у житті й творчості Лесі Українки / В.Г.Іваненко // Кримські спогади: Вірші, поеми, проза, листи / Леся Українка. – Сімферополь: Таврія, 1986. – 304 с.

2. Костенко А.І. Леся Українка: Художньо-документальна біографія / Костенко А.І. – К.: Дніпро, 1985. – 393 с.

3. Павличко С. Теорія літератури / Соломія Павличко. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – 679 с.

4. Солод Ю. Українська класична література. Конспект / Юлія Солод. – К.: Світло знань, 2006. – 448 с.

5. Українка Леся. Кримські спогади: Вірші, поеми, проза, листи / Леся Українка. – Сімферополь: Таврія, 1986. – 304 с.