Історія 2. Загальна історія.
Анісімов Костянтин Вікторович – кандидат історичних наук, доцент кафедри
соціально-гуманітарних дисциплін Кременчуцького інституту Дніпропетровського
університету економіки та права (м. Кременчук)
японські самохідні протитанкові артилерійські установки епохи другої
світової війни 1939-1945 р.р.
Тридцяті роки ХХ ст. ознаменувалися трьома локальними війнами:
італо-ефіопською (1935-1936) у Африці, громадянською (1936-1939) у Іспанії та,
нарешті, початком довгої японо-китайської (1937-1945) у Азії . Усі вони, як на
нашу думку, через різноманітні обставини, не визначили характеру наступної
світової війни, а лише послугували полігони заради випробовування нових експериментальних
зразків озброєння, якщо, безумовно, такі були у наявності. У зв’язку з
останнім, висновки щодо перспектив розвитку японської імператорської армії
робилися на основі досвіду Першої світової у урахуванням появи нових різновидів
бойової техніки, у тому числі бронетанкової. Танкобудування Імперії Сонця, що
сходить, перебувало під впливом досвіду 1916-1918 р.р., а конструктори
намагалися слідувати прикладу англійських та французьких колег. Ще у 1927-1930
р.р. японці придбали англійські танки «Віккерс» Мк. VІ, танкетки «Карден-Лойд» Мк.
VІ та французькі, причому «Рено» FT 17/18 почали будувати самі під маркою
«Ко-гота», «Рено» NCI – як «Ощу», що залишалися на озброєнні, за нашими даними,
до 1940 р. [2, 71]. Після цього японці відійшли від запозичення іноземних
моделей та розгорнули розвиток власного
танкобудування [3, ]. Протягом 10
років розробили 16 зразків, але до серійного виробництва довели лише 7 [4, 92].
Проектування та виготовлення подібної техніки займалися декілька провідних
фірм, при тому числі «Токіо Гасу Денкі», «Ісікадзива Дзидоша Сейсакусіо»,
концерн «Міцубісі», корпорація «Кобе Сейкошо», а також арсенали у містах Нагоя,
Осака, Іокура та інші підприємства. Так чи інакше, виробництво танків та,
особливо, створених на базі останніх самохідних гармат йшло дуже повільно. Так,
у 1931-1935 р.р., незважаючи на неоднакові воєнні конфлікти, японська армія
отримала лише 574 бойові гусеничні машини [2, 104].
У листопаді 1936 р. Союзницею Японії за «Антикомінтернівським танком» стала
Німеччина, де розробки бронетанкової техніки розгорнулися широкими масштабами
після приходу до влади – нацистів. З 1937 р. німецькі фірми почали надавати
японцям допомогу у проектуванні танків та «антитанків» – самохідних гармат.
Актуальність
вибраної тематики, з теоретико-сцентифічних
позицій полягає у більш ретельному її вивченні у вітчизняній історичній науці.
З точки зору практичної актуальності
проблеми, вона є необхідною задля застосування пройдешнього досвіду сучасними
перетворювачами української армії.
Завданням статті
виступає аналіз проблематики розвитку японської бронетанкової техніки, зокрема
САУ, епохи Другої світової війни. Виходячи з вище означеного, метою праці є розкриття теми «Японські
самохідні протитанкові артилерійські установки епохи Другої світової війни
1939-1945 р.р.».
Необхідно зробити змістовний відступ. У Японії зразки озброєння та бойові
техніки з 1930 р. позначали у відповідності з урахуванням років, що пройшли з
моменту заснування «Імперії сонця, що сходить» («Кингенсецу» – 660 р. до н.е.).
До 1940 р. надавали або повне число, або дві цифри: наприклад, техніку,
прийняту у 1937 р., іменували «тип 2597» або «97». Зразки ж 1940 р. – «тип
100». А ось з 1941 р. у індексації використовували лише одну цифру – останню.
Тому й зустрічають ті ж самі марки літаків, танків, самохідних гармат та їхніх
елементів. Окрім того, танки та САУ
іноді отримували назви, складені з позначки типу та «рахункового» ієрогліфу:
«Чі-ха», «Чі-хе», «Хо-ро», «Хо-ні». Так, у назві самохідної протитанкової
гармати «тип 5» «Хо-ру» цифра відповідає не рокові її прийняття на озброєння, а
номеру розробки. Але і цих правил іноді не дотримувалися: так, «Ха-го»
перекладається як «рахований» ієрогліф «три» та слово «модель», «Ка-мі» –
«Плаваючий» та перші літери назви концерну «Міцубісі».
Під час збройного конфлікту з СРСР у травні-вересні 1939 р. на річці
Халхин-Гол (Монголія) вперше з’ясувалася невідповідність багатьох японських
бойових машин сучасним вимогам боротьби з технічно краще оснащеним противником.
Зокрема, наймасовіший легкий танк «Ха-го» («третя модель») виявився слабо
броньованим, його бойове відділення – затісним, спеціальних засобів зв’язку не
вистачало, «мертвий простір» у бортового озброєння був завеликим. Прийшлося
терміново оснащувати армію новими танками та самохідними гарматами,
призначеними задля супроводження бронетанкових, механізованих та піхотних
підрозділів для захисту їх від ворожої бронетехніки та підтримки вогнем під час
наступальних операцій.
Перший варіант з’явився у 1940 р.: це був артилерійський носій – винищувач
танків «Со-то» («транспортер сьомий»), створений на базі легкого танку «Ха-го»
та озброєний 37-мм протитанкової артсистемою та 7,7-мм танковим кулеметом [2,
192]. Снаряд відкрито встановленої гармати масою 0,7 кг мав початкову швидкість
575 м/с на дистанції 300 м, пробивав броню завтовшки 35 мм [3, 98]. Захист
корпусу самохідки складався з 6-12 мм броні [2, 202]. Повна маса «Со-то»
складалася 7.4 т, максимальна
швидкість – 45 км/год, запас
ходу – 210 км [1, Ф.4, Оп.5, Д.17].
У боях 1939 р. проти радянсько-монгольських військ на Халхин-Голі японські
танкові сили понесли відчутних втрат від вогню червоноармійських танків Т-26 та
БТ та 45-мм протитанкових гармат зразку 1937 р. Багато імператорських танків
та САУ згоріли у битвах з
американцями у 1941-1942 р.р. Бойовий досвід перевернув вперті погляди
японського командування щодо фундаментальності самохідних дій у бою піхоти,
танків та артилерії, змусивши переглянути програму розвитку не лише танків, але
й самохідних гармат різних калібрів та призначення. Було вирішено розгорнути
розробку САУ на базі серійних гусеничних машин. Вони повинні надаватися піхотними
і танковими підрозділами зі здатністю підтримувати їх у бою.
Протягом 1938-1942 р.р. у Японії будувалися самохідні польові гаубиці та
мортири калібром 75-, 105- та 150-мм; 75- та 77-мм протитанкові гармати; 20-і
та 37-мм зенітні артустановки. До перших слід віднести 150-мм гаубицю «Хо-ро»
(«артилерійський другий»), створену у 1941р., призначену задля оснащення
танкових дивізій та моторизованих бригад піхоти [2, 203]. Таким установкам
призначено було протидіяти танкам та САУ противника, знищувати його артбатареї,
руйнувати доти та дзоти, дротові загороді, інші споруди польового типу, а також
живу силу на відкритому просторі та у сховищах. Задля цього у боєкомплекті САУ
знаходилися оскілково-фугасні снаряди вагою 35 кг. Сама гаубиця «38» (зразку
1905 р.) монтувалася у відкритій зверху та позаду кльопаній рубці, розташованій
замість башти на корпусі середнього танку «Чі-ха». Останній випускався
концерном «Міцубісі», а після закінчення активних бойових дій у Китаї
субпідрядниками з його виробництва виступили фірми «Хітачі Сейсакусі» та «Ніхон
Сейкошо». Корпус «Хо-ро» мав бортові ниши, нахилений двоскатний лобовий
бронеаркуш. Двотактний V-подібний дизель знаходився у кормі. У бойових умовах
люки прикривалися бронекришками, які на марші піднімалися та фіксувалися.
Ходову частину виконали за схемою відомого конструктора Т.Хара – основу «Чі-ха»
доповнили передніми та задніми катками з незалежною підвіскою.
Самохідна артилерійська установка 75-мм протитанкової гармати «Хо-ні»
(«артилерійський четвертий») виконувалася на тій самій базі та випускалася з
1941 р. [2, 197]. САУ з позначкою «97» будувалася заради оснащення танкових
дивізій у якості мисливця за бронетехнікою ворога. Артсистема встановлювалася у
відкритій зверху та позаду кльопаній рубці, як на «Хо-ро», але у її лобовій
частині був додатковий 16-мм бронеекран. Вперше «Хо-ро» застосовували у боях з
американськими військами генерала Макартута на острові Лусон у квітні 1942 р.
[3, 165]. Дана САУ виявилася порівняно масовою: з 1942 по 1945р. імператорська
армія отримала 125 її одиниць [1, Ф.4, Оп.5, Д.17].
«Хо-ні-ІІ» – 105-мм самохідна гаубиця призначалася задля підтримки піхоти
та танків, являючи собою рухливу частину гаубиці «99» у рубці.
Роблячи висновок, слід відмітити
наступне. Бойові дії, що їх вела японська армія у 1930-х – 40-х р.р. виявили
необхідність її оснащення покращеними типами танків та протитанкових гармат, а
також недостатність САУ різного призначення. Тому японцями прийшлося терміново
розробляти на базі серійних танків самохідні гармати аж до калібру 300-мм.
Додатки
1.
Российский Государственный военный архив (г.
Москва, РФ), Ф.4, Оп.5, Д.17.
2.
Мостовенко В.Д. Танки в бою. М., 1997.
3.
Шмелев И.П. История танка 1916-1996. М., 1996.
4.