Федчик В.А.

Донецький державний університет управління

Комунікативна діяльність у світлі поглядів сучасної науки

на загальну теорію діяльності

Комунікативна діяльність з погляду загальної теорії діяльності не є незалежною і не може розглядатися як самостійна. Адже на перебіг реального спілкування людей, безумовно, впливають різноманітні чинники, зокрема, когнітивні, соціальні, психологічні та інші сутнісні риси та статуси комунікантів; їх плинні, змінні в часі стани; конкретні умови комунікації (визначені контексти і ситуації) тощо [10, 202]. Таким чином, комунікативна діяльність повинна розглядатися принаймні не у відриві від соціальної діяльності людини.

Загальна теорія діяльності може бути стратегічною схемою, де гідне місце посідають взаємодія і комунікація. “Діяльність” можна визначити як дії, що змінюють ситуацію таким чином, як не може відбутися саме по собі, або перешкоджають змінам у ситуації, які відбуваються самі по собі [1; 3; 19; 20; 23].

Комунікативно-функціональна лінгвістика визначає цілий ряд специфічних властивостей і умов комунікативної діяльності. Ці умови носять певний соціально-лінгвістичний характер і базуються на особливостях психічної і практичної діяльності індивіда в суспільстві. В процесі комунікації як особливого роду людської діяльності, спрямованої на встановлення і підтримку зв’язку і використовуваної для передачі інформації між людьми, взаємодіють дві сторони: лінгвістична і соціальна, оскільки будь-яке висловлення, вироблене в конкретній ситуації спілкування, має за собою вельми широкий фон попередніх умов, що впливають на її організацію [2; 3; 14; 21]. Метою цієї статті і є спроба дослідити соціально-лінгвістичний характер процесу комунікації як особливого типу людської діяльності.

Комунікативна діяльність, як і будь-яка діяльність, має три сторони: мотиваційну, цільову і виконавчу. Вона народжується з потреби, потреба виступає у вигляді макроінтенцій, у яких синтезується соціальна активність суб’єктів. Макроінтенції виступають в діалозі чимось об’єктивованим і виводяться із соціальних мотивів [26, 20]. Далі, використовуючи соціальні засоби, знаки, ми плануємо діяльність, ставлячи її кінцеву мету і обираючи засоби її здійснення. Нарешті, ми здійснюємо її, досягаючи наміченої мети. Одиничний акт діяльності є єдністю всіх трьох сторін. Він починається мотивом і планом і завершується результатом, досягненням наміченої спочатку мети; в середині ж лежить динамічна система конкретних дій і операцій, спрямованих на це досягнення [19, 26].

Мовні засоби використовуються з урахуванням ситуації спілкування і впливу на вербальну ситуацію і стратегію комунікативного суб’єкта, тобто з урахуванням прагматичного ефекту, виключаючи можливість існування ізольованих висловлень, позбавлених комунікативних властивостей. Акти вибору і організації мовних засобів детерміновані, насамперед, змістом комунікативного наміру, який реалізовується в певному соціальному контексті [25, 32].

Специфіка людської діяльності визначається декількома основними рисами: перша з них – цілеспрямованість, наявність з самого початку деякої домінуючої мети. Аналіз структури діяльності суб’єкта повинен починатися з того моменту, коли з числа актуальних потреб виділяється домінуюча [15, 138]. Діяльність організовується так, щоб досягти цієї мети. Крім мети, акт діяльності характеризується певним мотивом: та сама діяльність може здійснюватися завдяки різним мотивам [20, 114].

Друга риса – це структура діяльності. Діяльність складається з послідовних дій – таких компонентів діяльності, які характеризуються самостійною проміжною метою.

Розглядаючи комунікативну діяльність як сукупність мовленнєвих дій, можна сказати, що мовленнєва дія являє собою окремий випадок дії усередині процесу комунікативної діяльності і тому повинна підкорятися всім властивим йому закономірностям. Мовленнєва дія відрізняється такими особливостями:

1. характеризується власною метою або завданням (проміжною щодо діяльності в цілому і підпорядкованою сукупній меті діяльності);

2. визначається структурою діяльності в цілому і особливо тими діями, які передували їй усередині акту діяльності;

3. має певну внутрішню структуру, зумовлену взаємодією тих її характеристик, які пов’язані із структурою діяльнісного акту і спільним для багатьох однотипних актів діяльності і тих конкретних умов або обставин, за яких ця дія здійснюється в певному випадку і в певний момент [20, 145].

Здійснюючи ту або іншу комунікативну дію, ми визначаємо лінію поведінки такими чинниками.

Перший чинник, що визначає структуру мовленнєвої дії, – це домінуюча мотивація, або мотив діяльності в цілому [20, 145]. Мотив – це об’єкт, який відповідає тій або іншій потребі і, відбиваючись суб’єктом, в тій або іншій формі веде його діяльність [21, 5].

Другим чинником можна вважати те, що П.К. Анохін називає обстановковою афферентацією, яка означає сукупність всіх зовнішніх впливів на організм від певної обстановки, які разом з початковою мотивацією якнайповніше інформують організм про вибір тієї дії, яка понад усе відповідає наявній у певний момент мотивації. Роль обстановкової афферентації полягає в тому, що вона завдяки властивій їй відносній постійності дії створює в центральній нервовій системі вельми розгалужену і інтегровану систему збуджень, свого роду первинну модель обстановки [5, 83]. Іншими словами, це ті обмеження на вибір дії (і мовленнєвої дії зокрема), що накладаються обстановкою, яка є до початку дії; це комунікативна або, точніше, соціально-комунікативна ситуація. Комунікація здійснюється завжди в певних умовах. Вона є продуктом не тільки конкретної людини, яка перебуває в конкретних соціальних умовах. Ця обставина і зумовлює властивість мови як індивідуально-соціального явища [17, 163]. Обстановка у свою чергу складається з двох чинників:

а) це те в обстановці, що не залежить від певної діяльності, від попередніх дій, а лише пасивно бере участь у виборі способу здійснення мовленнєвої дії;

б) це те в обстановці, що пов’язане з попередніми діями в рамках процесу діяльності.

Модель "минулого-теперішнього", що створилася, не є самодостатньою для здійснення комунікативної дії. Очевидно, що вибір можливих у цій ситуації дій, навіть з урахуванням домінуючої мотивації, залишається надзвичайно великим і визначається декількома різними чинниками: рівнем володіння методом екстраполювання, рівнем забезпеченості інформаційними ресурсами (комунікативна компетенція). Знання і компетенція комунікантів, які навіть належать до однієї професійної групи, рідко бувають тотожніми. Як правило, вони розрізняються більшою чи меншою мірою [12, 14].

Наступним чинником, який впливає на вибір дії, є, у формулюванні М.О. Бернштейна, "модель майбутнього", іншими словами – ті прогнозовані зміни в комунікативній або соціальній ситуації, що їх комунікант планує отримати як результат своїх комунікативних дій, які спочатку мотивують його діяльність. "Моделювання майбутнього" можливе тільки шляхом екстраполювання того, що мозок вибирає з інформації про поточну ситуацію, із "свіжих слідів" сприйнять, які безпосередньо передували, зі всього попереднього досвіду індивіда, нарешті, з тих активних спроб і промацувань, які належать до класу дій [11, 290]. Урахування організмом нагромадженого у минулому імовірнісного досвіду, який керує оцінками імовірностей у "моделі майбутнього", вивчається як проблема "імовірнісного прогнозування" діяльності.

Розглядаючи в процесі планування мовленнєвої діяльності і мовленнєвої дії як одного з її етапів в світлі побудованої в процесі імовірнісного прогнозування "моделі майбутнього", комунікант вибирає той результат, який найбільше відповідає домінуючій сукупній меті діяльності або проміжній меті одиничної дії. Саме виходячи з цієї прагматичної передумови і обирається алгоритм майбутньої дії і стратегічні особливості діяльності в цілому. Способи вербалізації комунікативного наміру і способи організації окремих комунікативних актів у цілісний дискурс детерміновані дискурсивно-релевантними компонентами соціального контексту і "внутрішньою структурою мовця"[16, 312].

З погляду самого акту діяльності ці дві складові (мотиваційно-цільова і "модель минулого-теперішнього-майбутнього") можуть стати основою побудови прагматичної і змістової сторони самого акту діяльності (у нашому випадку – комунікативного акту), виконавча ж його сторона буде зумовлена як змістовою, так і прагматичною стороною. Мовне оформлення будь-якого висловлення визначається екстралінгвістичним змістом: об’єктивною реальністю і намірами комунікантів. З цими моментами співвіднесений будь-який текст [22].

Таким чином, ми бачимо, що комунікативні дії (акти) здійснюються комунікантами в комунікативній ситуації з метою зміни станів цієї ситуації відповідно до того, наскільки наявні стани влаштовують або не влаштовують учасників ситуації. Ці дії є особистісно зумовленими, оскільки здійснюються суб’єктом відповідно до особистої мотивації, усвідомленими, бо проходять стадії аналізу ситуації і свідомого планування, і інтенціональними, тому що переслідують певну мету.

У дослідженнях комунікативної діяльності під терміном “комунікативна дія” розуміють в основному акт породження висловлення, хоча багато авторів визнають активність процесу розуміння, [3; 4; 7–9; 13; 17 та ін.] Цей стереотип, видно, склався через те, що процес породження має “на виході” “матеріальну суть” [1]. Однак процес розуміння теж має результат – зміну “суб’єктивної картини світу” [17], “індивідуальних концептуальних схем” [24] і т.д., хоча і не має матеріальних форм, що є явищем важливим, оскільки впливає на сукупну діяльність суб’єкта.

Якщо ми приймемо розуміння висловлення за рівноправну комунікативну дію, то в загальній картині комунікативної діяльності ми маємо дві різні дії (розуміння і породження) та їх матеріальний результат: висловлення (важливо відзначити, що якщо породження висловленням закінчується, то розуміння з нього починається), об’єднане певною комунікативною ситуацією, що включає (як мінімум) двох комунікантів: продуцента і реципієнта, які мають різні інтенціональні наміри. У наміри продуцента входить здійснення комунікативної дії з метою зміни стану комунікативної ситуації (з можливими, планованими або не планованими наслідками для соціальної ситуації), яка реалізується у вигляді матеріальної знакової структури – тексту. У наміри реципієнта входить сприйняття створеної знакової продукції з метою орієнтації в змінюваній комунікативній ситуації, тобто з метою досягнення ситуативної рівноваги, порушеної появою висловлення.

Стани комунікативної ситуації, що склалися після досягнення рівноваги, можуть індукувати у реципієнта певні інтенціональні стани, які вимагатимуть від нього здійснення комунікативних (або соціальних – соціально зумовлених чи соціально значущих) дій, внаслідок чого реципієнт може стати продуцентом.

Розглянувши основні особливості комунікативної діяльності у світлі поглядів сучасної науки на загальну теорію діяльності, ми дійшли таких висновків.

1. Комунікативна діяльність як сукупність мовленнєвих дій (актів) здійснюється за певних умов, які носять соціально-лінгвістичний характер і базуються на особливостях психічної і практичної діяльності індивіда в суспільстві.

2. Комунікативна діяльність, як і будь-яка діяльність, має три сторони: мотиваційну, цільову і виконавчу. Органічною єдністю всіх трьох сторін є і одиничний комунікативний акт. Дві складові (мотиваційно-цільова і "модель минулого-теперішнього-майбутнього") можуть стати основою побудови прагматичної і змістової сторони акту, виконавча ж його сторона буде зумовлена як змістовою, так і прагматичною стороною. Вибір та організація мовних засобів висловлення детерміновані, насамперед, змістом комунікативного наміру, який реалізується в певному соціальному контексті.

3. Основні конституенти комунікативної ситуації (процеси розуміння і породження; висловлення як значеннєва структура, виражена в знакових поверхневих структурах; продуцент і реципієнт як суб’єкти комунікативної ситуації) можуть розглядатися як відносно автономні явища в межах комунікативної або соціальної ситуації.

4. Процеси породження і розуміння значеннєвих структур тексту базуються на системі індивідуальних знань комунікантів і є процесами ментальними, усвідомленими і цілеспрямованими. Це, можливо, один з визначальних постулатів для аналізу явища значеннєвої конвергенції. Значеннєві структури, будучи структурами когнітивними, не можуть розглядатися у відриві від аналізу їх адекватності і релевантності когнітивному тезаурусу комуніканта (чи то продуцента або реципієнта).

5. Формування системи індивідуальних знань комуніканта відбувається не тільки в процесі його взаємодії з матеріальним світом, але і в процесі освоєння знань про матеріальний світ, нагромаджених суспільством, а отже, системи концептуальних і спільних знань індивідів є певною мірою конвенціональними. Саме ця конвенціональність визначає спадкоємність і релевантність всякої нової інформації.

6. Комунікативні дії (акти) здійснюються комунікантами в комунікативній ситуації з метою зміни станів цієї ситуації відповідно до того, наскільки наявні стани влаштовують або не влаштовують учасників ситуації. Ці дії є особистісно зумовленими, оскільки здійснюються суб’єктом відповідно до особистої мотивації, усвідомленими, бо проходять стадії аналізу ситуації і свідомого планування, і інтенціональними, тому що переслідують певну мету. Однак комунікація є продуктом не тільки конкретної людини, яка перебуває в конкретних соціальних умовах, що і зумовлює індивідуально-соціальний характер мови.

Література:

1. Beaugrande R. de Linguistic Theory: The discourse of Fundamental Works. London: Longmans, 1991.

2. Beaugrande, R. de. Text, Discourse, and Process. Toward a Multidisciplinary Science of Text. London and N.Y.: Longman Alex Publishing Corporation, 1980.

3. Dijk T.A. van . Text and Context Explorations in the Semantics and Pragmatics of Discourse. London and New York: Longman, 1977.

4. Morson, Gary Saul and Caryl Emerson. Mikhail Bakhtin Creation of a Prosaics. Stanford, California: Stanford University Press, 1990.

5. Анохин П.К. Биология и нейрофизиология условного рефлекса. – М.: Медицина, 1968. – 547 с.

6. Анохин П.К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональной системы. – М.: Наука, 1978. – 400 с.

7. Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1979. – С. 361–373.

8. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1979. – С. 237–280.

9. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1979. – С. 281–328.

10. Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 281 с.

11. Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности.– М.: Наука, 1966. – 386 с.

12. Богданов В.В. Коммуникативная компетенция и коммуникативное лидерство // Язык, дискурс и личность. Межвуз. сб. науч. тр. – Тверь, 1990. –
С. 47–63.

13. Богин Г.И. Филологическая герменевтика: Учеб. пособие. – Калинин: Калининский гос. ун-т, 1982. – 88 с.

14. Буева Л.П. Человек: деятельность и общение. – М.: Мысль, 1978. – 216 с.

15. Головахо Е.И. Структура групповой деятельности: Социально-психологический анализ.– К.: Наукова думка, 1979. – 327 с.

16. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989. – 310 с.

17. Колшанский Г.В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – 176 с.

18. Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. М.: Наука, 1975. – 231 с.

19. Леонтьев А.А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – М.: Наука, 1969. – 307 с.

20. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М.: Просвещение, 1969. – 214 с.

21. Леонтьев А.Н. Общее понятие о деятельности // Хрестоматия по психологии.– М.: Наука, 1977.– С. 23–37

22. Матвеева Г.Г. Актуализация прагматического аспекта научного текста. – Ростов: Издательство Ростовского ун-та, 1984. – 117 с.

23. Новиков А.И. Семантика текста и ее формализация. – М.: Наука, 1983. – 214 с.

24. Павиленис Р.И. Проблема смысла: Современный логико-философский анализ языка.– М.: Мысль, 1983. – 286 с.

25. Пушкин А.А. Способ организации дискурса и типология языковых личностей // Язык, дискурс и личность: Межвуз. сб. науч. тр. – Тверь: ТГУ, 1990. – С. 127–134.

26. Сухих С.А. Типология языкового общения // Язык, дискурс и личность: Межвуз. сб. науч. тр.– Тверь: ТГУ,1990. – С. 43–51.