Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Обмін науковими кадрами між радянською Україною та іншими союзними республіками у 20-30-х рр. ХХ ст.

Наукове співробітництво республік СРСР відбувалося у різних формах, в тому числі й у специфічній, притаманній лише академічному співтовариству практиці обрання членів академій. Для зміцнення зв’язків між союзною та республіканськими академіями наук до їх складу обиралися видатні вчені з ‘‘братніх’’ республік.

Так, у 1929 р. пройшли вибори нових академіків до АН СРСР. Було обрано 42 нових члени, у тому числі вчені з радянської України: математик М.М. Крилов, фізико-хімік В.А. Кістяківський, мікробіолог та епідеміолог Д.К. Заболотний. У червні 1929 р., у свою чергу, відбулися вибори до АН УСРР. Було обрано 34 особи, серед яких були видатні російські вчені – О. В. Шмідт, Г.М. Кржижанівський, А.П. Карпінський, А.Н.Сєверцов, В.А.Стєклов, Є.С. Варга, І.П. Бородін , М.І. Вавілов [1].

Одночасно йшло формування особлиих комісій з членів АН СРСР за спеціальностями. Від кожної республіки був обраний один предстаник та його заступник. УСРР представляли Ю.І. Озерський та М.І. Яворський [2].

За допомогою такого взаємного обрання наука союзних республік приєднувалася до нової, єдиної наукової системи на базі АН СРСР, посилювалася інтеграція академічного співтовариства через канали вказаної кадрової комунікації-кооперації.

СРСР до останніх років свого існування характеризувався високим рівнем соціальної мобільності. Людина могла народитися в одному місці, вчитися в іншому, а працювати у третьому (і це як мінімум, адже кар’єрне зростання часом вимагало й набагато частіших змін місця проживання). Причому її могли перевести (чи ‘‘розподілити”) до іншого місця роботи, яке інколи знаходилося й на протилежному краї велечезної країни. У цьому плані винятком не стала і наука. У відповідності до потреб ‘‘швидкого піднесення досліджень” в Україні до республіки було переведено велику кількість наукових кадрів.

Для керівництва відкритою у Харкові науково-дослідною кафедрою фізики було запрошено професора Д.А. Рожанського з Ленінградського фізико-технічного інституту.

Для зміцнення фізичних інститутів України з Ленінграду прибули групи молодих вчених, зокрема, до Харкова – В.В. Гей, Д.І. Іваненко, Л.В. Розенкевич, К.Д. Синельников; до Дніпропетровська – Б.Н. Фінкельштейн та Г.В. Курдюмов [3].

Наприкінці 1920-х на початку 30-х років за ініціативою Ленінградського фізико-технічного інституту та за його активної підтримки був створений Український фізико-технічний інститут у Харкові. Ця наукова установа була урочисто відкрита у 1930 р., а у 1931 р. створено її філію у Дніпропетровську, що через два роки набула статусу самостійного інституту [4].

Визначним є особистий внесок у відриття Українського фізико-технічного інституту академіка АН СРСР А.Ф. Іоффе. Так, у доповідній записці РНК УСРР щодо розвитку науки зазначається, що УФТІ належить створити на базі та у щільному контакті з Ленінградським державним фізико-технічним інститутом лише за умови особистої участі Іоффе [5].

У 1930 р. для керівництва науково-дослідним інститутом мікробіології та епідеміології імені Д.К. Заболотного з Ростова до Києва був переведений професор М.І. Штуцер. Дещо раніше цей вчений, якого по праву вважали одним з провідних мікробіологів країни, проїздом перебував у Києві, де з ним і зустрівся уповноважений управління науки Л.М. Левитський. У персональній розмові Штуцер погодився переїхати до Києва і зайняти посаду директора, але за виконання українською стороною деяких умов. По-перше, йшлося про призначення йому ставки, яка була б не нижчою від тієї, що вчений отримував у Ростові. По-друге, професор просив віднайти можливість для переведення його дітей до вищіх навчальних закладів Київа, аналогічних тим, де вони навчалися у Ростові. Після узгодження з Управлінням науковими справами НКО УСРР усі прохання М.І. Штуцера – науковця, вкрай потрібного для України, – були задовільнені [6]. А у 1935 р. видатного мікробіолога було репресовано, як і багатьох його колег.

В Українському фізико-технічному інституті деякий час працювали такі видатні вчені як Л.Д. Ландау та І.В. Курчатов. Треба, однак, зазначити, що політичний терор і невпинні репресії зводили майже нанівець працю науковців, часто навіть у випадку, коли вчений залишався на волі й продовжував дослідження. Наприклад, Ландау під час своєї роботи знаходився під щільним наглядом НКВС як син шкідника. А пізніше тількі ‘‘втеча’’ до Москви та заступництво П.Л. Капиці, після якого молодого геніального фізика звільнили з під арешту, врятували його від загибелі [7].

Окрім Ландау та Курчатова для розгортання науково-дослідної роботи та забезпечення належної теоретичної бази для досліджень до Харкова з Ленінграду у 1928-31 рр. переїхалаи І.В. Обреїмов, А.І. Лейпунський, А.К. Вальтер та інші [8].

Академік А.В. Леонтович з Москви був запрошений для керівництва кафедрою загальної фізіології, а професор Д.Н. Кашкаров з Ташкенту очолив кафедру екології у Зообіологічному інституті АН УСРР [9].

Директором інституту прикладної ботаніки було призначено В.М. Любименка, який згодом став засновником фіто-фізиологічних лабораторій у Криму, Харкові та Києві [10].

Науковий центр загальносоюзного значення з лікування очних хвороб заснував у Одесі В.П. Філатов. [11].

Пізніше ним була розроблена низка нових методів лікування, наприклад, пересадка рогівки ока та консервованої шкіри [12].

У 1917 р. майже усі академічні заклади розміщувались у Петрограді. Виняток становили нечисельні науково-дослідні установи, розкидані по країні. Зокрема, в Україні розміщувались Миколаївська та Сімеїзька обсерваторії, а у Севастополі – біологічна станція Російської Академії Наук.

За часів радянської влади ситуація суттєво змінилася. Так, у 1929-30 рр. в Україні вже працювали 17 філій загальносоюзних та республіканських інститутів.

З іншого боку, і українські інститути також створювали свої філії за межами України. Так, наприклад, Макіївський НДІ мав свої лабораторії у Підмосков’ї, Новосибірську та на Уралі. Всесоюзний НДІ забезпечення прогресу кам’яновугільної промисловості у Харкові створив відділення у Тулі, Новосибірську та Свердловську. На 1931 р. 20 інститутів ВРНГ на Україні мали 21 філію за межами республіки [13].

Під час процесу перебудови системи науки в УСРР кількість різноманітних наукових інституцій та установ швидко зростала, що зробило актуальною проблему підготовки дедалі більшої кількості наукових фахівців. Для її вирішення в межах України створювались нові навчальні заклади, розширювався прийом до аспірантури тощо. Однак цього було недостатньо, і велика кількість молодих українських науковців навчалася за межами республіки, зокрема, у РСФРР. Цілко слушно вважалося, що навчання у Москві, Ленінграді та інших провідних наукових та культурних центрах СРСР було найбільш якісним у радянській державі. Ось чому отримати місце в московській аспірантурі було великою честю для будь-якого молодого науковця.

В СРСР існувала певна система квот для студентів з національних республік. Наприклад, у 1930/31 рр. з 375 аспірантів АН СРСР 50% були з союзних республік [14]. У 1927 р. в аспірантурі Головпрофобру та Головнауки РСФРР навчалися 26 аспірантів з України, а у 1930 р. президія ВАСХНІЛ звернулася до Наркомосу УСРР із пропозицією направити кандидатів до аспірантури Академії сільськогосподарських наук СРСР. Навчальні заклади України також готували фахівців для інших республік. Так, в Українському біохімічному інституті у 1925-27 рр. на курсах-практикумах навчалося 50 осіб, що представляли різні союзні республіки [15].

Джерела та література:

1. Академія наук Української РСР / Тонкаль В.Ю., Пелих В.М., Стогній Б.С. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 212.

2.Есаков В.Д. Советская наука в годы первой пятилетки. – М.: Наука, 1971.— С. 179-180.

3. Центральний державний архів громадських об’єднань України.—Ф. 1.—Оп. 20.—Спр. 7096.—Арк. 6.

4. Есаков В.Д.— Вказана праця .— С. 160.

5. Даниленко В.М. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма. – К.: Наукова думка, 1981.—С. 134.

6. Історія Національної Академії наук України 1929–1933: Документи і матеріали. – К.: НБУВ, 1998.– С.60-61.

7. Даниленко В.М. Вказана праця.— С.135.

8. www.kpi.kharkiv.edu - Офіційний сайт Нацiонального технiчного унiверситету ‘‘Харкiвський полiтехнiчний iнститут”.

9. Даниленко В.М. Вказана праця.— С.135.

10. Розвиток науки в Українській РСР за 40 років.— К.: Наукова думка, 1957. – С. 306.

11. Даниленко В.М. Вказана праця.— С.135.

12. Академія наук Української РСР // Тонкаль В.Ю., Пелих В.М., Стогній Б.С. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 31.

13. Даниленко В.М. Вказана праця.— С.135 - 136.

14. Брега Г.С. Сотрудничество советских республик в области науки в годы первой пятилетки. – К.: 1978.— С.38.

15. Даниленко В.М. Вказана праця.— С.139, 140, 143.