Крисенко О. В., Скляр Т. В., Вінніков А. І., Шаврова А.В.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

ЧАСТОТА ВИЯВЛЕННЯ ХЛАМІДІЙНОЇ ІНФЕКЦІЇ СЕРЕД ЛЮДЕЙ РІЗНИХ ВІКОВИХ І СТАТЕВИХ ГРУП

В останні десятиріччя в патології людини неухильно зростає роль антропонозних хламідіозів. Особливо великого значення набувають урогенітальні хламідійні інфекції, які належать до найбільш поширених захворювань, що передаються статевим шляхом і представляють серйозну медико-соціальну проблему для сучасної охорони здоров'я внаслідок свого широкого поширення, частого розвитку ускладнень і негативного впливу на репродуктивне здоров'я населення [1, 6]. За даними ВООЗ, хламідійна інфекція займає 2-e місце серед усіх інфекцій, що передаються статевим шляхом (ІПСШ),та вражає 40-80% жінок і 20-60% чоловіків з інфекційно-запальними захворюваннями сечостатевих органів [6, 5].

У більшості випадків урогенітальний хламідіоз протікає без вираженої клінічної симптоматики, що істотно ускладнює діагностику, сприяє розповсюдженню хвороби і ранньому розвитку ускладнень. Ризик безпліддя у жінок складає 25-75% після 1-3 епізодів запальних захворювань органів малого таза [2]. Хламідії здатні також потенціювати аутоімунні процеси в організмі, результатом яких може стати хвороба Рейтера і імунологічне безпліддя [4].

Таким чином, широке і швидке розповсюдження урогенітальної хламідійної інфекції, різноманітність її патологічних проявів, схильність до дисимінування збудника дозволяє розглядати хламідіози як одну з проблем, наступну за значимістю за ВІЛ-інфекцією [2].

Матеріали та методи досліджень. Для виявлення Chlamydia trachomatis в клінічному матеріалі використовували метод (ПЛР) із гібридизаційно-флуоресцентною детекцією і набір реагентів «ДНК-сорб-АМ» виробництва Центрального НДІ епідеміології, Москва, Росія. Цей набір реагентів дозволяє визначити одночасно ДНК Chlamydia trachomatis, Ureaplasma (parvum, urealyticum) та Mycoplasma hominis шляхом ампліфікації специфічного фрагменту ДНК даного мікроорганізму. Матеріалом для проведення ПЛР слугували проби ДНК, отримані шляхом екстракції ДНК із зіскобів чи виділень слизових оболонок урогенітального тракту [4]. Результат ПЛР-дослідження вважали достовірним, якщо отримані правильні результати для позитивного і негативного контролів ампліфікації і негативного контролю екстракції ДНК.

Для виявлення антитіл класів A та G до C. trachomatis використовували імуноферментну тест-систему "Хламідія-AG". Метод заснований на зв'язуванні антитіл до C. trachomatis, присутніх в тестованому зразку, з хламідійним антигеном, сорбованому на поверхні лунок планшета. З імунним комплексом, що утворився, зв'язувався кон’югат (антитіла до IgG або IgA людини, кон’юговані з ферментом – пероксидазою хріну). Далі, після додавання субстрату і хромогена (ТМБ), в ході ферментативної реакції відбувалася конверсія забарвлення ТМБ – розчин набував синього кольору, а після зупинки реакції стоп-реагентом – жовтого. Інтенсивність забарвлення була пропорційною вмісту в зразку антитіл до хламідій [3].

Результати і їх обговорення.

Частота виявлення хламідійної інфекції за методом ПЛР. Нами обстежено 920 пацієнтів на наявність Chlamydia trachomatis, з них 535 – за методом ПЛР і 385 – за методом ІФА. Із 535 обстежених, за методом ПЛР, позитивний результат, тобто наявність C. trachomatis у клінічному матеріалі, спостерігали у 130 випадках, що складало 24,3% від загальної кількості досліджених зразків (рис.1). Кількість негативних зразків склала 75,7% від загальної кількості дослідженого матеріалу.

%

Рисунок.1 Відсоткове співвідношення позитивних/негативних результатів при дослідженні клінічного матеріалу на хламідіоз за методом ПЛР

Завдяки тому, що за методом ПЛР одночасно можливо виявити трьох збудників інфекційних захворювань урогенітального тракту, ми підрахували кількість позитивних ПЛР-зразків, у яких було виділено тільки C. trachomatis, та кількість позитивних ПЛР-зразків, у яких C. trachomatis виявлялась із супутньою умовно-патогенною мікрофлорою – мікоплазмами (рис.2).

Рисунок.2 Частота зустрічаємості C. trachomatis при моно- і мікст-інфекціях

З рисунку видно, що у пацієнтів з захворюваннями урогенітального тракту C. trachomatis у вигляді моноінфекції зустрічалась у 44,6% випадків (у 58 осіб), в інших 55,4% (у 72 хворих) – як мікст-інфекція з Ureaplasma urealyticum. Необхідно відмітити, що при проведенні ПЛР, не було жодного випадку, у яких C. trachomatis зустрічалась у вигляді мікст-інфекції з M. hominis, або з U. urealyticum і M. hominis водночас.

На наступному етапі роботи нами було вивчено частоту виявлення хламідій методом ПЛР серед пацієнтів різних вікових та статевих груп(рис.3).

вік, роки

Рисунок.3 Відсоток виявлення хламідійної інфекції серед пацієнтів різних вікових та статевих груп за методом ПЛР . Із отриманих даних видно, що найчастіше C. trachomatis виявлялася у жінок (55,0%), ніж у чоловіків (45,0%), і у вікових категоріях від 21 до 30 років (53,8%) та від 31 до 40 років (17,8%). Дещо нижчим цей показник був у групі від 16 до 20 років (16,3%), і найнижчим – в групах від 41 до 50 та за 50 років (відповідно 7,5 і 4,6%).

Таким чином, найбільш репрезентативною виявилася група пацієнтів з C. trachomatis віком від 21 до 30 років, що пов’язано із періодом найбільшої сексуальної активності.

Частота виявлення хламідійної інфекції за методом ІФА. За методом ІФА було обстежено 385 пацієнтів з урогенітальною інфекцією на наявність Clamydia trachomatis в клінічному матеріалі. За даним методом визначали наявність і титр протихламідійних АТ до родоспецифічного ліпополісахаридного антигену – IgA і IgG в сироватці крові хворих. Із 385 обстежених позитивний результат спостерігали у 140 випадках, що складало 36,4% від загальної кількості досліджених зразків за цим методом (рис.4).

Рисунок.4. Відсоткове співвідношення позитивних/негативних результатів при дослідженні клінічного матеріалу на хламідіоз за методом ІФА

Кількість негативних зразків склала 63,6% (245) від загальної кількості дослідженого матеріалу.

Із 385 пацієнтів, обстежених на визначення специфічних протихламідійних антитіл, у 140 осіб виявлені антитіла до C. trachomatis. З них у 63 хворих виявлено одночасно IgG і IgA, причому, в основному, в досить високих титрах (1:100 і 1:200), що складало 45,0% від загальної кількості позитивних зразків, і у 77 – лише IgA, що становило 55,0% від загальної кількості позитивних випадків. При дослідженні клінічного матеріалу на хламідіоз методом ІФА позитивним результатом вважали титр антитіл IgG і IgA не менше 1:50 до родоспецифічного ЛПС C. trachomatis (табл.5).

Таблиця 5

Визначення титру протихламідійних IgG і IgA в сироватці крові хворих з урогенітальною інфекцією

АТ	IgG			IgA
К-сть хворих	1:50	1:100	1:200	1:50	1:100	1:200
140	5	31	17	68	11	8
%	3,6	22,1	12,1	48,6	7,9	5,7

Отримані дані свідчать про те, що пацієнти, у яких в сироватці крові були виявлені лише секреторні IgA, мали первинну гостру форму інфекції (так як IgА являються маркером гострої форми). IgА у таких пацієнтів було виявлено у титрах від 1:50 до 1:200. Пацієнти з урогенітальною інфекцією, в яких було виявлено одночасно і IgА, і IgG в сироватці крові, страждали на хронічний хламідіоз. IgG у таких пацієнтів найчастіше виявлялися у титрах 1:100 і 1:200, а IgА – 1:50.Тому, проведення ІФА і співставлення титрів виявлених антитіл дало змогу не лише встановити факт наявності збудника урогенітальної інфекції C. trachomatis в обстежених осіб, а й визначити стадію і характер перебігу інфекції, що є необхідним для призначення адекватної тактики терапії захворювання. На наступному етапі роботи нами було вивчено частоту виявлення хламідій методом ІФА серед пацієнтів різних вікових та статевих груп (рис. 6).

Рисунок 6 Відсоток виявлення хламідійної інфекції серед пацієнтів різних вікових та статевих груп за методом ІФА

Із отриманих результатів видно, що серед обстежених було відмічено значну перевагу осіб жіночої статі (55,0%). За віковою категорією розподіл відбувся наступним чином: найчастіше C. trachomatis виявлялася у групах пацієнтів від 21 до 30 років (50,7%) та від 31 до 40 років (26,4%). Дещо нижчим цей показник був у групі від 16 до 20 років (11,4%), і найнижчим – в групах від 41 до 50 та за 50 років (відповідно 7,9 і 3,6%). Таким чином, знову ж таки найбільш репрезентативною виявилася група пацієнтів з C. trachomatis віком від 21 до 30 років. Отримані нами дані узгоджуються з результатами статистичного аналіза за 2004-2007 роки по Дніпропетровській та Запорізькій областях, проведеного Мавровим Г. І. та Ярошенко А. А. [24]. Ними показано, що найбільшу кількість випадків захворювання на урогенітальний хламідіоз було зафіксовано у віковій групі від 16 до 30 років, причому C. trachomatis у жінок виявлялася частіше, ніж у чоловіків.

Підсумовуючи результати роботи і порівнюючи отримані дані зі статистичними даними з розповсюдження хламідійної інфекції в Україні за останні роки, можна зробити висновок, що, вцілому, ситуація з хламідіозом стає з кожним роком небезпечніше [5, 2]. Якщо, ще 5 років потому кількість хворих на хламідіоз складала 130 осіб на 100 тис. населення [2], то зараз, цей показник збільшився в середньому у 3-4 рази: кількість позитивних випадків складає 45±7 на 1000 осіб.

Висновки.

1. Із 535 обстежених за методом ПЛР наявність C. trachomatis у клінічному матеріалі з урогенітального тракту встановлено у 24,3% пацієнтів. Із 385 обстежених за методом ІФА наявність протихламідійних IgG і IgA в сироватці крові визначено у 36,4% хворих з урогенітальною інфекцією.

2. За методом ІФА в 45,0% клінічних зразків (сироватці крові) виявлено одночасно IgG і IgA до ЛПС C. trachomatis, що засвідчує наявність хронічного інфекційного процесу, і у 55,0% – лише IgA, що свідчить про наявність первинної гострої форми хламідіозу.

3. При аналізі структури захворюваності на хламідіоз, незалежно від методу виявлення збудника, переважну кількість позитивних результатів (55,0%) відмічено у жінок порівняно з чоловіками (45,0%), і у віковій категорії від 21 до 30 років (до 54,0%), що пов’язано із періодом найбільшої сексуальної активності.

Література:

1. Хламидийные инфекции / Ю. В. Лобзин, Ю. И. Ляшенко, А. Л. Позняк. – СПб: ООО «Издательство ФОЛИАНТ». – 2003. – 400 с.

2. Прохоренко В. И. О классификации урогенитального хламидиоза / В. И. Прохоренко, М. В Шапран // ИППП. – 2002. – №2. – С.3-5.

3. Савенкова М. С. Хламидийная и микоплазменная инфекции в практике педиатра / М. С. Савенкова // Consilium Medicum. – 2005. – Т. 7, № 1. – С. 10–17.

4. Медицинская микробиология, иммунология и вирусология: учебник для мед. вузов / А. И. Коротяев, С. А. Бабичев. – СПб.: СпецЛит, 2008. – 767 с.

5. Молочков В. А. Урогенитальный хламидиоз / В. А. Молочков. – М.: «Издательльство БИНОМ», 2006. – 208 с.

6. Инфекции, передаваемые половым путём / под ред. В. А. Аковбяна, В. И. Прохоренкова, Е. В. Соколовского. – М.: Издательство «Медиа Сфера», 2007. – 744 с.

7. Мусалимова Г. Г. Диагностика и лечение микоплазменной и хламидийной пневмоний / Г. Г. Мусалимова, В. Н. Саперов, Т. А. Никонорова // Лечащий Врач. – 2004. – №8. – С. 19-24.