К.е.н. Рунчева Н.В.
Бердянський університет менеджменту і бізнесу, Україна
Стимулювання сільськогосподарських
кооперативів в Україні
Проводжувана в даний час в Україні
аграрна реформа передбачає комплексну реорганізацію сільського господарства і
всього агропромислового комплексу, формування багатоукладної аграрної
економіки, розвиток міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції,
широке поширення ринкових відносин, вирішення соціальних проблем села.
Очевидно, що аграрна реформа викликає великі інституційні зміни в країні, в
тому числі перерозподіл прав власності. Однак основні завдання і цілі аграрної
реформи не досягнуті, насамперед, з огляду на різке зменшення підтримки
сільського господарства і АПК державою, загострення "ножиць цін" ‒
диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію і на сільськогосподарські
промислові засоби виробництва, а також на агропослуги. У результаті посилилась
криза неплатежів сільськогосподарських підприємств, більшість з них стали
збитковими господарствами. Для поліпшення становища в сільському господарстві і
в цілому в АПК необхідно терміново внести суттєві корективи в хід реформ, що
проводяться, насамперед, в напрямку створення сільським товаровиробникам більш
сприятливих економічних умов господарювання. У першу чергу, слід посилити
державну підтримку сільського господарства і АПК, домогтися цінового паритету
на сільськогосподарську та промислову продукцію, здешевити кредити і знизити
податки для сільських товаровиробників [1].
Для стабілізації сільськогосподарського
виробництва і його подальшого зростання важливо також невідкладно розвивати
перспективні форми власності і господарювання. Перехід до ринкової економіки
означає докорінну перебудову виробничих відносин у сільському господарстві та
інших галузях АПК, розвиток нових організаційних форм господарювання,
заснованих на приватній, кооперативній, державній та інших формах власності. Особливо
важливе значення для підйому, а в подальшому і для ефективного розвитку
сільського господарства і всього АПК має кооперація і агропромислова
інтеграція, яка в ринкових відносинах в АПК дозволяє використовувати переваги
великого товарного виробництва, не ущемляючи інтересів сільських
товаровиробників. Вона сприяє відродженню селянина як господаря виробництва, як
реального власника засобів виробництва і виробленої продукції.
Однією з основних організаційних форм
кооперації та агропромислової інтеграції є агрофірми, об'єднуючі підприємства з
виробництва, заготівлі, зберігання, переробки та реалізації
сільськогосподарської продукції. Створення агрофірм набуло широкого поширення в
70-ті - 80-ті роки. Потім цей процес був припинений і знову став відновлюватися
(поки ще в деяких регіонах) лише в останні роки. В умовах сучасної глибокої
кризи у всіх сферах російської економіки суб'єкти господарювання в
агропромисловому комплексі стали більш активно брати участь у процесі
кооперації та агропромислової інтеграції. У ряді регіонів стали відтворюватися
і агрофірми тепер вже на ринковій основі. Однак широке поширення агрофірм
гальмується не тільки кризовим станом АПК і економіки в цілому, але і слабким
науковим обгрунтуванням, недостатнім дослідженням багатьох питань створення та
функціонування агрофірм стосовно до складних умов перехідної економіки.
У Державній програмі активізації розвитку
економіки України на 2013‒2014 роки, затверджену рішенням Кабінету
міністрів України від 27 лютого 2013 року, є такий пункт, як "збільшити
кількість сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на 20% порівняно з
чинною кількістю і в цілому стимулювати цей процес за рахунок преференцій і
пільг для такого роду організацій ". До речі, за підсумками 2012 року
кількість сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів зросла на 30% і вже
становить 774 кооперативи. Коли говорять, які пільги отримують ці кооперативи,
то найчастіше в уряді називають державну компенсацію вартості закуповуваної
техніки цими кооперативами, а також дотації на м'ясо великої рогатої худоби,
свиней та овець, яке здають на переробку. У програмі уряду заплановано, що с/г
кооперативам будуть компенсувати до 90% вартості закуповуваної ними с/г
техніки, але тільки вітчизняного виробництва. Це називається стимулюванням
розвитку українського с/г машинобудування та заміщення імпорту. Але за
підсумками 2012 року, українські експортери продали за кордон с/г продукції та
інших продуктів харчування майже на 18 млрд. дол. Це майже дорівнює експорт
чорних металів, який склав близько 19 млрд. дол. До кризи, точніше в 2007 році,
на експорт було продано с/г продукції і продуктів харчування всього 6,2 млрд. дол.
Зростання очевидне. І зараз не можна знайти олігарха, який не мріє про своє с/г
виробництво. Як раніше було популярним інвестувати в будівництво, тепер стало популярно
інвестувати в сільське господарство та виробництво продуктів харчування. Але це
насамперед великий бізнес. Якщо проаналізувати обсяги українського с/г
експорту, то там лідери ‒ це фуражне зерно, соняшникова олія та продукція
птахівництва. Хоча останнім часом почав рости і експорт овочів, завдяки
великому бізнесу, який побудував нові виробничі потужності зі зберігання цих
овочів та упаковки їх згідно з вимогами ЄС. Тільки великий с/г бізнес може собі
дозволити будувати сучасні елеватори та сховища, тільки великий бізнес може
впроваджувати нові технології і найголовніше, тільки великий бізнес може
реально продавати нашу продукцію на експорт. Ніхто в світі не буде мати справу
з простим фермером, який не має ні потрібних обсягів виробництв, ні транспорту,
ні складів і взагалі, він ще може виростити, але продати ‒ це для нього
проблема. Ось і доводиться його постійно дотавати і фінансувати за рахунок
держбюджету, щоб він міг займатися своєю улюбленою, а може і не улюбленою
справою [2].
Великий бізнес ‒ це насамперед
високоефективний бізнес, який максимально автоматизує виробництво, як
результат, кількість робочої сили потрібно на порядок менше, ніж це було в
радянському колгоспі, де більша частина роботи робилася без техніки. В
ідеальному варіанті можна було б організувати нові виробництва, хоча б
підприємства з переробки с-г продукції в тих регіонах, де надлишок робочої сили
в результаті зростання великого бізнесу. Частково це і відбувається, але не
вирішує проблему радикально. Щоб була зрозуміла суть проблеми, потрібно
врахувати такий фактор. Як приклад, в Україні є велика с-г компанія, яка
орендує і обробляє площі землі, співмірні з територією трьох географічних
районів України, і при цьому там працює близько двох тисяч осіб. Це максимум
необхідна кількості працівників, так як рівень автоматизації дуже високий і
ручної праці дуже мало. В результаті виникає проблема: що повинні робити інші
люди? Створювати соціальну проблему не хоче ніхто. І ось для цього і
з'являється ідея с-г кооперативів, які не матимуть такого рівня автоматизації,
будуть більше орієнтовані на роботу з великим застосуванням ручної праці, які
зможуть «поглинути» надлишок робочої сили в сільській місцевості, яка вміє і
хоче працювати. А для того, щоб ці с-г кооперативи могли б, якщо не конкурувати
з великим бізнесом, то хоча б не розоритися, для цього уряд і запланував
дотувати і частково фінансувати ці кооперативи [3]. Подібні форми організації
діяльності спостерігаються і в Польщі, і в Чехії. Там теж уряд дотує
кооперативи або точніше об'єднання фермерів, тим самим не дозволяє їм
розоритися.
Таким чином, рішення соціальної проблеми
за рахунок держпідтримки соціально необхідних виробничих структур очевидне.
Література
1. Горбонос Ф. В. Економіка підприємств : підручник / Ф. В. Горбонос. – К. : Знання, 2010. –
С. 211.
3. Стратегічні напрямки розвитку підприємництва і кооперації в сільському
господарстві на період до 2020 року / [О. Ю. Лупенко, М. Й. Малік, В. М. Заяць
та ін.] ; за ред. М. Й Маліка – К. : ННЦ ІАЕ, 2013. – 50 с.