Экономические науки/14.Экономическая теория.

Демінський С.А.

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Україна

Перехідний період економіки з погляду інституціонального аналізу

Проблемі економічного зростання, як найважливішій характеристиці розвитку національної економіки, присвячено велику кількість фундаментальних досліджень. У сучасному світі не існує практично жодної держави, для якої проблема забезпечення довгострокового економічного зростання не була б однією із центральних цілей економічної політики. Особливу гостроту дана проблема набуває в умовах недосконалості інституціональної моделі сучасної України, що переживає тривалий період трансформації соціально-економічних відносин.

Виникненню перехідного періоду передує неузгодженість неформальних і формальних інститутів. В подальшому протиріччя між ними наростає, виливаючись у різноманітні соціальні та економічні наслідки. Проявом такого протиріччя між ними виявляється зростання бюрократизму. Для приведення у відповідність протиріч неформальних і формальних інститутів треба змінити зміст норм та інших неформальних інститутів, що пов’язано з великими витратами ресурсів і часу. При цьому освітня система і пропаганда тут виступають формами зміни змісту неформальних норм і регламентуючих правил.

Сам перехідний період можна розділити на кілька етапів. Перший етап супроводжується руйнуванням старих формальних норм, правил, законів. У результаті цього відбувається порушення механізму соціально-економічної координації, знижується захист прав власності і різко зростають індивідуальні транзакційні витрати. При цьому знижується і «щільність економічного поля», в результаті чого падає як індивідуальна, так і суспільна продуктивність праці. Поряд зі зниженням рівня добробуту порушується підсистема розподільних відносин, наростає соціальна напруженість і зростає недовіра до існуючих політичних інститутів [1].

Наступний період супроводжується стрімким і стихійним створенням нових формальних законів, норм, правил. Посилюється конфлікт різних способів координації, в результаті чого з їх безлічі викристалізовується один або декілька інституціональних механізмів регулювання та обмежень. На цій стадії можливі «трансформаційні пастки», виникнення квазіінститутів і встановлення інституціональних «порожнеч». Це підтверджує двадцятирічний досвід трансформацій постсоціалістичних країн. Наприклад, проведена формально і в спішному порядку масова приватизація зрештою не забезпечила більш раціонального використання ресурсів і підвищення ефективності. Швидше, навпаки. Оскільки спрацював «ефект Веблена», що відображає всього лише марнотратне споживання нової еліти [2, с.56]. Сотні виниклих і зниклих бірж, інвесторів, страхових компаній, на які були витрачені великі кошти, демонструють спекуляцію на невдалих або фальшивих інститутах. В свою ж чергу, досі гостро відчувається дефіцит інститутів нових та високоефективних.

Кризу державності у поєднанні з криміногенними формами реалізації підприємницьких якостей обумовлює посилення хаотичної ситуації в економіці. Відбувається злиття державних структур і тіньового капіталу, що ставить завдання зміцнення економічної безпеки як внутрішньою, так і зовнішньою. Ці процеси обумовлені тим, що в переломні для суспільства моменти традиційні зв’язки виявляються розірваними, а система цінностей зазнає деформації. Посилюється небезпечна тенденція розпаду суспільства на атомарні одиниці і групи, що ведуть боротьбу «усіх проти усіх» в своїх вузькоегоїстичних інтересах. Починають діяти правила ігри, що визначаються не стільки правовими нормами, скільки реальним співвідношенням сил і впливу корпоративних угрупувань, які захопили контроль над колишньою державною власністю. Домінування сили над правом затрудняє появу ефективного власника. Основні сегменти економіки, що залишились у спадок від напрацювань минулих поколінь дістаються авантюристам і шахраям, які прагнуть до швидкого особистого збагачення і переводять свої капітали за кордон. Звідси витоки криміналізації економічних стосунків і громадського життя в цілому. В цій ситуації вихід з економічної кризи не може бути здійснений тільки за допомогою державних структур, шляхом реформ згори. Сам бюрократичний апарат значною мірою схильний до корупції. Необхідно стимулювати процеси самоорганізації і саморозвитку суспільства, те, що визначає енергію розвитку системи.

Третій етап перехідного періоду характеризується створенням у вкрай суперечливих умовах метаінститута, який в подальшому приймає на себе функцію координатора та регулятора інституційних норм. Як правило, таким інститутом виступає держава. Не можна не відзначити дуже важливі і значимі особливості діяльності цього метаінститута. Ці особливості є наслідком дуже багатьох складових: сформованими історичними традиціями політико-правової культури, конституційними умовами, рівнем підготовки так званої політичної еліти, наукової підготовленості, ступенем завершеності соціальної стратифікації суспільства та ін.

Четвертий етап фіксує завершення перехідного періоду. Вважається, що таке завершення супроводжується формуванням нового інституційного фундаменту [3, с.217]. Основою цього фундаменту виступає сформований блок системоутворюючих інститутів формальних і неформальних. Іноді в суспільних змінах таке завершення перехідного періоду збігається з підвищенням рівня техніко-економічного циклу, в якому виразно виявляється новий технологічний спосіб виробництва. Таке поєднання забезпечує сильний імпульс макрогенерації, а, отже, економічний розвиток і зростання.

Слід зазначити, що неузгодженість, яка виникає внаслідок радикального і швидкого зламу попередньої інституційної системи, може призвести до катастрофічних наслідків, як було, наприклад, в революційні часи 1917 р., а також в ряді країн при проведенні поточних радикальних реформ. Щоб ця криза не перетворилася на катастрофу, в перехідний період необхідно або не руйнувати існуючі устої, або створити новий громадський стабілізатор, свого роду стрижень.

Специфічні умови кожної країни визначають вибір конкретного стабілізуючого інституту. Особлива роль тут відводиться перехідним інститутам.^. Їх, як правило, відрізняє консервативність. На Заході, як відомо, консервативно-релігійні традиції і цінності виконують роль більш менш стійкого стабілізатора. Наукою ці цінності і норми підтримуються, зберігаються, розвиваються і пропагуються. Тому в сучасних умовах економічна наука набуває особливого значення для виконання своєї стабілізуючої функції. Знання майбутнього, можливість його передбачення стабілізує звичайних споживачів, виробників, керівників, а передбачуваність поведінки (і цін у тому числі) є - найважливішим елементом стабілізації, яка для перехідного періоду важлива як на макро- так і на мікрорівні. В цьому сенсі стає зрозумілим значення і роль інформаційного ресурсу, що є важливим для встановлення інституційної рівноваги.

Своєрідною формою впливу на політико-економічні відносини, виступає інституційне планування. Цей інструмент включає дослідження і прогноз діяльності і контролю, визначення параметрів поведінки та корекцію змін. Принципова відмінність інституційного планування від директивного полягає в забезпеченні децентралізованих рішень при встановленні загальних інституційних рамок. Плануються не дії економічних агентів, а відповідні структури, що забезпечують цим агентам і суспільству в цілому покращення економічних умов.

Інституційне планування має стати прерогативою не тільки держави, але і відповідних громадських органів, щоб виключити незаконне привласнення інституційної ренти. «Економіка вільного суспільства може функціонувати лише у межах інституціональної економіки ринків і планування структур» [4, С.144]. Справа йде про авторське право, ліцензування та інші засоби захисту винаходів. Урядовці своєю поведінкою мало відрізняються від звичайних громадян з їх егоїстичним мисленням. Але якщо останні можуть збільшити свій прибуток за рахунок надання додаткових послуг, то державні чиновники збільшують доходи за рахунок створення нових організаційних структур, інструкцій, форм, правил та інших способів розвитку бюрократії. Ці нововведення фінансуються з держбюджету, позабюджетних фондів і ліцензійно-зборових платежів. Для перехідного періоду характерне різке збільшення витрат формальних інститутів і виникнення людей, які присвоюють трансформаційну ренту.

Типовою помилкою імпорту інститутів є їх неадекватність умовам країни. Це проявляється у зростанні соціальних і транзакційних витрат, що створює додаткові труднощі для здійснення реформ. В Україні та інших подібного роду транзитивних економіках витрати на створення нових інститутів поки що перевищують їх корисний ефект.

Теорія перехідного періоду на сьогодні знаходиться в стані критичного накопичення інформації. При цьому вона набуває загального характеру через стан невизначеності і перехідності, в якій перебувають практично всі країни світу. Навіть сама економічна теорія відчуває серйозні випробування на наукову зрілість. Їй не вдалося передбачити ні економічних криз, ні приголомшливих змін чергового перехідного періоду. Сама теорія перехідного періоду виступає окремим випадком теорії розвитку, динаміки і, можливо, реформ, щоб виключити чергову кризу і черговий перехідний період з багатьма невідомими [3, с.125].

По суті, зі зміни інститутів починається еволюційна динаміка будь-якої соціально-економічної системи. В інститутах проявляються якісні зміни. Це з одного боку. З іншого - виникають нові інститути, що фіксують нову стійкість та ефективність, яка генерує нові зміни. Однак, економічна література має істотну прогалину щодо соціально-економічного розвитку, де інститутам належить, якщо й не першочергове, то вже, принаймні, вирішальне значення. Функціональний аналіз, що оформився у межах категорій мікро- та макроекономіки, приймає інститути як певну даність. До чого це призводить, оцінює Д. Норт, який пише: «В той час, як фундаментальні неокласичні передумови розподілу ресурсів і, отже, конкуренції були ефективними (з точки зору основ аналізу), припущення про безперешкодний характер обміну завів економічну історію в глухий кут» [5, с.26]. Говорячи конкретніше, аналіз інституту власності через призму ситуації раціональності, обумовлює поведінку господарюючих агентів, дозволяє бачити в ній лише характеристики дрібної приватної власності, незважаючи на дуже значимі зміни, що тут відбулися. Природно, що і аналіз організаційних структур, в межах яких реалізується економічна діяльність, буде мати значимі похибки з подальшим зростанням трансформаційних, транзакційних та інших видів витрат.

Під впливом наукового освоєння проблем, властивих перехідним економікам, де інституціональні зміни визначають радикальність і масштабність перетворень, в останніх почалася коригування проведеної економічної політики. Її, на наш погляд, можна охарактеризувати як перехід від «шоку» до раціональності, тобто, до розумної виваженості у формуванні національної економічної політики.

Література:

1. Архипова Т.А. Экономическое поведение в переходной экономике: воздействие социально-психологических факторов / Т.А. Архипова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:: www.ie.boom.ru

2. Веблен Т. Теория праздного класса / Т. Веблен. – М.: Прогресс, 1984. – 367 с.

3. Перехідна економіка: Підручник / Геєць В. М. та ін.; За ред. В. М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003. – 591 с.

4. Алле М. Условия эффективности в экономике / М.Алле. - М.: Мысль,1998. – 256с.

5. Норт Д. Вклад неоинституционализма в понимание проблем переходной экономики. 1997. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ie.boom.ru.