Олексій Штепа, старший викладач кафедри правознавства Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка

До питання про нормативне забезпечення інноваційної політики в Україні

Інноваційна політика може формуватися на державному, регіональному, галузевому рівнях, а також на рівні окремого підприємства. Її реалізація передбачає визначення пріоритетів і концептуальних засад інноваційного розвитку країни, формування нормативно-правової бази щодо відносин між державними інституціями та інноваційно-активними суб'єктами підприємницької діяльності, використання прямих і опосередкованих методів регулювання інноваційної діяльності з метою її активації, формування і розвитку відповідної інфраструктури.

Суб'єктами підприємницької діяльності є державний та регіональний рівні влади, великі корпорації, перед усім транснаціональні, наукові центри і товариства в контексті форм власності – державний, комунальний, приватний, наддержавний.

Об'єктом інноваційної політики виступають не тільки і не стільки окремі наукові та виробничі підприємства, але також налагодженість і стабільність взаємозв'язків, системність їх взаємодії у процесі створення інновацій.

Проблема формування інноваційної політики має такий важливий аспект, як визначення стратегій та перспективи. Він полягає в тому, що таке формування відбуватиметься не тільки за рахунок існуючих умов і особистої зацікавленості, але і з огляду на інтереси розвитку економіки та суспільства на досить великий проміжок часу [ 1, с. 127-128].

В Україні прийнята низка нормативно-правових актів, які визначають правові основи розвитку інноваційної діяльності. Та стверджувати, що їх сукупність становить цілісну та системну правову базу, котра б охоплювала всю інноваційну сферу, поки що зарано. Складнощі, що пов'язані з формуванням законодавчої бази, причини її незбалансованості лежать як у соціальній так і в економічній площині, що мають ознаки притаманні перехідним ринковим процесам, які характеризуються тривалою кризою виробництва, диспропорціями в економіці, низькою інвестиційною активністю, низькою довірою громадян до влади, великими обсягами тіньового капіталу.

Незважаючи на зазначені перешкоди і складнощі, нормотворчий процес в інноваційній сфері в Україні триває з урахуванням і застосуванням як традиційних методів регулювання інноваційної сфери через мотивування здійснення науково-технічної діяльності, розробки та реалізації державних науково-технічних програм, так і шляхом використання нових підходів і методів регулювання науково-технічної та інноваційної сфер через формування інноваційної інфраструктури, створення нових умов для трансферу технологій. Так, у 2006 році було прийнято Закон України «Про деожавне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», а 14.05.2008 року з метою створення в Україні інноваційної інфраструктури, завдання якої – ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, забезпечення підвищення рівня інноваційності та конкурентноспроможності національної економіки, Постановою Кабінету Міністрів України була затверджена «Державна цільова економічна програма «Створення в Україні економічної інфраструктури» на 2009-2013 роки».

Однак, попри такий значний національний досвід правового регулювання діяльності в інноваційній сфері, ефективність державної науково-технічної та інноваційної політики залишається низькою внаслідок непослідовності, безсистемності у її проведенні. Кардинально назріла необхідність в формуванні та забезпеченні створення і розвитку цілісної, стратегічно вивіреної національної інноваційної системи, метою функціонування якої є забезпечення стабільного економічного зростання держави, підвищення конкурентноздатності національних товаровиробників і національної безпеки держави, вирішення цілої низки соціальних завдань. Результатом усвідомлення цієї закономірності стало прийняття першого нормативного акта – Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи» від 17.06.2009 року ( далі – Концепція НІС), в якому визначено сучасне вітчизняне розуміння ідеї створення НІС.

У Концепції НІС міститься поняття Національної інноваційної системи, що визначена як система законодавчих, структурних і функціональних компонентів, задіяних у процесі створення та застосування наукових знань і технологій та які визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу. Тож побудова національної інноваційної системи є безальтернативним шляхом активізації інноваційних процесів у країні, забезпечення технологічного розвитку й оновлення національної економіки [2, с. 79-80].

До підсистем НІС віднесені такі елементи, як державне регулювання у складі законодавчих структурних та функціональних інституцій, а також такі елементи як освіта, генерація знань, виробництво, інноваційна інфраструктура. В свою чергу, складовими інноваційної інфраструктури визначені виробничо-технологічні, фінансово-економічні, нормативно-правові, територіальні та кадрові підсистеми.

Одним із засобів реалізації державної інноваційної політики вважається створення спеціальних інтеграційних систем, які здатні перебороти домінування галузевого підходу до провадження інноваційної діяльності над функціональним, і якими вважаються інноваційні структури, що створюються в певних нормативно-визначених організаційно-правових формах.

Інноваційною структурою називається об'єднання суб'єктів інноваційної діяльності – господарських організацій з визначеною галуззю діяльностій типом функціонування, спеціальне цільове призначення якого орієнтоване на створення та впровадження наукоємної конкурентноспроможної продукції [2, с. 80-81].

Отож, інноваційна політика є надзвичайно важливою складовою правового регулювання вітчизняної економіки.

Література:

1. Вилгін, Є.А. Сутність та зміст державної інноваційної політики на сучасному етапі економічного розвитку / Є.А. Вилгін // Інвестиції: практика та досвід. – 2012. - № 22. – С. 126-129.

2. Рудченко, Ірина. Деякі аспекти законодавчого регулювання інноваційної діяльності в Україні / І.Рудченко // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2012. - № 4. - С. 78-82.