К.е.н., доцент. Павленко О.П.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Визначення державного регулювання інвестиційної діяльності країн в умовах глобалізації

У країнах з ринковою економікою існує великий арсенал методів і відповідних державних інститутів, за допомогою яких здійснюється дієве макроекономічне регулювання інвестицій у розвиток національної економіки. Податки і державна підтримка підприємництва; планування державного бюджету і бюджетів регіональних адміністративних одиниць; складання фінансових планів малих і великих фірм; реалізація довгострокових науково-технологічних і соціальних державних програм; регулювання зайнятості і безробіття, грошового обігу; нарешті управління державним сектором економіки - все це не повний перелік сфер і напрямів регулювання економічного розвитку з активним використовуванням державних управлінських структур. Зазначені методи органічно доповнюються плануванням. Внаслідок цього дієві важелі фінансової системи і ведуть до оптимального розподілу ресурсів та їх ефективного використання.

Проблеми кризового періоду в глобалізаційному середовищі, на нашу думку, можна зменшити, якщо врахувати та вдало застосувати досвід розвинених країн в економіці та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонування економіки в цілому.

Зрозуміло, регулювання фінансової системи - необхідна умова нормального економічного розвитку. Для цього потрібна багаторічна спеціальна робота з технологічної перебудови накопиченого виробничого потенціалу, модернізації існуючих машин й устаткування, а також створення нових потужностей підприємств, здатних виробляти відповідні якісні матеріали, сучасні товари широкого споживання.

Запорука економічного успіху як держави, так і підприємств - розробка раціональної довгострокової інвестиційної політики. Про це свідчить практика всіх країн глобалізаційного середовища , яким вдалося створити високоефективну економіку з високими стандартами якості життя.

У ході відновлення фінансової потужності приватних підприємств і зруйнованих війною господарських зв'язків, мірою досягнення довоєнних обсягів виробництва і експорту та виходу на достатньо високу норму накопичення, на зміну політиці "інвестиції за будь-яку ціну" приходило нормальне державне регулювання галузевої і регіональної структури капіталовкладень, а також антициклічна дія на приватну інвестиційну діяльність.

Якщо тепер розглянути другий етап державної політики капіталовкладень, що продовжувався до кінця 1970-х років, тоді головними напрямами можна визнати: стимулювання інвестиційної діяльності; ліквідацію руйнівних наслідків фінансової кризи; сприяння прогресивним зрушенням у структурі господарства. На цьому етапі розв'язувалися проблеми адаптації економіки держави до умов інтенсивного розгортання науково-технічної революції. Посилилася і потреба в кон'юнктурному регулюванні інвестицій, бо після завершення відновного періоду в розвитку господарства різко зросла амплітуда циклічних коливань.

Проте ринковий механізм не забезпечив вирішення всіх проблем науково-технічного розвитку; роль держави в цій сфері у всіх високоіндустріальних країнах дуже суттєва. При цьому відповідні функції держава реалізує в таких трьох основних формах: бюджетне фінансування інвестиційної діяльності; субсидування інвестиційного процесу в приватному секторі; надання податкових пільг з метою прискорення оновлення технічного забезпечення.

Ключовий засіб дії на інвестиційну діяльність у специфічно анти-циклічних цілях - кредитна політика центральних банків, які, як правило, є незалежними фінансовими інститутами з винятковим правом випуску банкнот. Центральні банки забезпечують стійкість валюти і несуть відповідальність за стан платіжного балансу, через них виконується державний бюджет. Особливість діяльності національних банків полягає у тому, що вони не кредитують безпосередньо капіталовкладення приватних підприємств, а впливають на їх інвестиційну діяльність за допомогою регулювання їх відносин з комерційними банками. Останнє, власне, і служить основним напрямом кон'юнктурної політики центральних банків. Сутність її зводиться до обмеження кредитної експансії за часів перегріву кон'юнктури і полегшенню умов кредиту в період криз і депресій. Так, підвищення облікової ставки веде до ускладнення умов фінансування комерційних банків і інших кредитних інститутів; якщо ж облікова ставка знижується, ці умови полегшуються.

Схожу мету, що і варіювання обліковою ставкою, переслідує і політика динаміки обов'язкових резервів. Підвищуючи обов'язкові резервні внески кредитних установ у фазі високої кон'юнктури, центральний банк скорочує обсяг кредитів, що надаються ними, і тим самим дестимулює інвестиційну діяльність підприємств; зниження ж норми резервів дає стимулюючу дію на обсяги кредитування і темпи зростання капіталовкладень (у період спаду). Норми обов'язкових резервів для кредитних організацій встановлюються за поточними, терміновими і ощадними внесками.

Антициклічна дія на інвестиційну діяльність в ширших масштабах здійснювалася методами фінансової політики, до їх числа належить:відпрацювання особливої системи формування обсягу і структури бюджетних доходів (останні повинні зростати у період спаду і скорочуватися під час підйому) і витрат (рух яких має бути протилежним); функціонування фондів вирівнювання кон'юнктури у центральних банках (з метою погашення боргу центральному банку на етапі підйому і фінансування додаткових державних витрат за рахунок зібраних у фонді засобів в умовах спаду); підвищення або зниження - залежно від стану кон'юнктури - ставок прибуткового і корпоративного податків; застосування інвестиційних дотацій, що є частиною капіталовкладень, яку держава безоплатно повертає інвестору під час кризового і депресивного стану економіки (до 10 % загальної суми річних інвестицій); використання інвестиційних премій, виплачуваних приватним фірмам у разі погіршення кон'юнктури у відповідній пропорції до розмірів вироблених капіталовкладень.

У системі інструментів державного регулювання інвестицій відбулися перенесення акценту на податково-амортизаційні заходи, перехід до їх переважного використання (порівняно з субсидіями, позиками і пільговими кредитами). Це пов'язано з рядом чинників.

По-перше, податково-амортизаційний інструментарій через свою специфіку дозволяє справляти ширшу і всеосяжну дію на інвестиційний процес (охоплюючи одночасно великий набір галузей і регіонів і зачіпаючи всі, або майже всі, підприємства).

По-друге, цей інструментарій піддається точнішій настройці, дозволяючи з вельми високою вірогідністю прогнозувати результати державної політики.

По-третє, дешевший, оскільки його застосування не тягне за собою зростання прямих державних асигнувань (що, зрозуміло, украй актуально за умов дефіцитності державних бюджетів).

Охарактеризована вище система податкових пільг для інвесторів відрізняється тим, що кожна пільга має чітку цільову спрямованість.

Наприклад, податкова знижка стосовно інвестицій в нове устаткування надається лише після введення цього устаткування в експлуатацію; знижка на приріст НДДКР - тільки у зв'язку з фактом реального здійснення відповідних витрат. Причому право на одержання податкової пільги реалізується автоматично, бо закріплене законодавством і його не потрібно обґрунтовувати і підтверджувати в яких-небудь інстанціях. Державні відомства ведуть офіційний статистичний облік і аналіз податкових пільг.

Зрозуміло, що ключове питання - адаптація світового досвіду до українських реалій. У найзагальнішому вигляді можна стверджувати, що найбільш прийнятне для України пристосування досвіду другого етапу розвитку регулювання, що наголошувався. Слід сказати, що плідна і характерна для третього етапу ідея нейтральності податкової системи (з її постулатами невтручання в ухвалення рішень господарськими агентами, однакового оподаткування доходів незалежно від форм вкладення капіталу і галузі економіки, обкладення саме реальних, тобто з урахуванням інфляції, доходів) навряд чи здатна ефективно реалізуватися в господарській системі, що перебуває на стадії незрілості ринкових відносин. Нейтральне оподаткування - атрибут розвиненого ринку.

Практика свідчить, що головні об'єкти дії регулюючих інструментів - галузі, які перебувають у стані стагнації і нові. Саме компанії цих двох груп галузей якнайбільше потребували державної підтримки у фінансуванні своїх капіталовкладень: господарські одиниці першої групи - в раціоналізацію і модернізацію виробництва, другий - у розширенні виробничих потужностей. Стосовно галузей першої групи, як правило, капіталомістким, зручним інструментом стимулювання служить така знижка на інвестиції в нове устаткування (за розмірами це 4-10 % загальної суми нарахованого податку залежно від термінів служби устаткування і кон'юнктурної ситуації), право на одержання якої настає з часу введення устаткування в експлуатацію (а не під час закупівлі). Остання обставина, зрозуміло, сприяє швидкому освоєнню цього устаткування. Для стимулювання ж капіталовкладень в нові, швидкорослі, галузі краще пристосовані різні форми прискореної амортизації. Амортизаційні пільги можуть бути надані на нетривалий термін (до двох років) з тим, щоб підвищити рентабельність інвестицій у перші роки освоєння нових технологічних процесів і нових видів продукції. Ці моменти слід враховувати в сучасній українській інвестиційній політиці, як, втім, і таку обставину, що предметом особливої турботи держави в сучасній ринковій економіці є розвиток сфери малого і середнього бізнесу. Для надання допомоги цій групі підприємств (зайнятих і в машинобудуванні, і в легкій промисловості, і головно в нових наукомістких галузях) широко використовуються найрізноманітніші пільги: право особливих амортизаційних списань, що не поширюються на інші галузі економіки; пільгове кредитування за рахунок державних коштів і гарантованих кредитів комерційних банків (оскільки ці підприємства не володіють достатніми можливостями самофінансування); система державних субсидій на найрізноманітніші цілі, зокрема, на фінансування дослідних проектів, найму кваліфікованого персоналу, купівлі високопродуктивного устаткування.