Государственное управление/ 2.Современные технологии управления

Аршава І. О.

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Потенціал впливу нотаріату на ефективність державного управління, перспективи державотворення та суспільного розвитку

Місія сучасного українського нотаріату логічно випливає з місії держави, задекларованої в Конституції України, де чітко окреслена орієнтація нашої держави на розбудову в Україні соціально–правової держави [5]. Однак, як зазначається у працях багатьох українських науковців, утвердження цієї конституційно закріпленої орієнтації українського державотворення є досить суперечливим і непослідовним, і реалізація продекларованого Основним Законом політичного ідеалу – соціально-правової держави – не набула системного характеру і після двох десятиріч зусиль у цьому напрямку лише частково втілена в суспільну практику. І однією з найбільш вагомих причин такої ситуації є те, що українське суспільство стикнулося з проблемами, невідомими для держав західної демократії, досвід яких було естрапольвано на терени України.

Після конституційного визначення напряму суспільної трансформації щодо побудови державності соціально-правового характеру постала складна, багатоаспектна проблема одночасного формування як правового, так і соціального аспектів держави. До того ж під ідеали соціально–правової державності повинні були перелаштовані всі соціальні інституції, серед яких і нотаріат. Тому вкрай важливою науковою проблемою в галузі державного управління є з’ясування шляхів того, як спрямувати розвиток нотаріату у бік сприяння розбудові в Україні правої соціально–правової держави.

У сучасному світі соціальний і правовий аспекти є показниками якості держави як особливого соціального феномена, які формуються у діалектичному взаємозв’язку з громадянським суспільством, і на його вимогу. Така держава посідає провідне місце в системі соціальних механізмів забезпечення комплексу прав людини і громадянина, які покликаний своїми засобами захищати інститут нотаріату.

Вибір такого орієнтиру українського державотворення ґрунтується на тому, що соціально-правова держава розглядається як більш якісна за змістом і формою, у порівнянні з іншими відомими історії альтернативними їй типами держав. Вона є результатом модернізації правової держави, яка здійснюється на вимогу громадянського суспільства, забезпечуючи правові засади функціонування його інститутів.

На основі узагальнення досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених можна виокремити такі основні ознаки соціально-правової держави, серед яких: демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і об’єднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства, високий економічний потенціал держави, соціально зорієнтована економічна політика, наявність надійної системи соціальної безпеки. При цьому головним змістом діяльності держави стає забезпечення умов для рівноправного партнерства різних суб’єктів суспільних відносин, об’єднання їх зусиль на виконання завдань зі створення матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи. При цьому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. У соціально-правовій державі набувають подальшого утвердження принципу верховенства правового закону, який ґрунтується на високому рівні правової свідомості суб’єктів суспільних відносин.

На думку російського правознавця М.І. Абдуллаєва: «У силу тих, чи інших обставин закон може санкціоновувати свавілля законодавця, і в цьому випадку буде антиправовим. З таким положенням стикаються тим частіше, чим менш демократичним є політичний режим, чим вищою є залежність вищого представницького органу держави від апарату управління і фактичного панування бюрократії, чим настійніше закон підміняється актами виконавчої влади, які неправомірно відносять до розряду «законодавчих актів» і які фактично підміняють закони, що регулюють вадливі відносини всупереч закону, являючись тим самим, явними актами беззаконня й свавілля» [1, с. 86]. Тому в правовій державі повинно діяти не просто верховенство закону, а верховенство правового закону. Останній же може бути таким, коли він є не продуктом довільної правотворчості держави, а відповідає природнім правам та свободам людини, загальносуспільному благу, а не інтересам владної еліти, та принципам рівності й соціальної справедливості.

При цьому слід зазначити, що в умовах інтенсивного розгортання глобалізаційних процесів починає змінюватися структура суспільних відносин, міжнародний аспект набуває все більш вагомої ролі і починає суттєво впливати на загальний їхній зміст, стимулювати процеси дальшої трансформації функцій держав, формування нормативно-правових актів міжнародних організацій, актуалізував необхідність гармонізації норм національного і міжнародного права. Тому верховенство правового закону вже втрачає національні межі й піднімається на глобальний, міжнародний рівень, з виникненням відповідальності держави перед міжнародною спільнотою щодо якості реалізації основних прав і свобод громадян, а також реального втілення в життя ідеалів соціально–правого державного управління.

Узагальнюючи численні публікації з проблематики розвитку соціальної та правової державності, можна підсумувати, що соціально-правова держава – це така демократична держава, де забезпечуються панування права, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини, і де в основу організації і діяльності державної влади встановлений принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а також вона забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма членами суспільства, упередження соціальних загроз і ризиків і здійснення комплексу захисних функцій для громадян у випадку реалізації таких ризиків.

Згадуючи про ризик у контексті розвитку соціально–правової державності й розглядаючи його як прояв невизначеності, коли існує та чи інша імовірність настання шкідливих, чи негативних наслідків для громадянина чи суспільства, слід зазначити, що з точки зору права зменшенню невизначеності сприяє вже саме по собі нормативне регулювання суспільних відносин, оскільки воно володіє властивістю створення відомої частки передбаченості майбутнього. Відповідно, зменшуючи невизначеність, будь-яка норма права побічно регулює ризики, зазвичай у бік зменшення, хоча й не знімає їх повністю. Що ж стосується інституту нотаріату, то за словами відомого російського нотаріуса Равіля Алеєєва, нотаріат «евакуює право із зони ризику» [2].

Введення ж ризику як такого в норму права підтверджує ухвалення невизначеності майбутнього і має на меті встановлення контролю над тим результатом відносин, який неможливо наперед точно припустити унаслідок його непередбачуваності або багатоваріантності, і, відповідно, врегулювати шляхом введення конкретнішого правила поведінки для суб'єктів права. У вказаному і одержують вираз що виділяються у філософії як регулятивна здатність до ризику, а також як «функція пристосування» людини до складного світу.

Нотаріальний процес набуває специфічних характеристик залежно від нового соціального контексту, пов’язаного з нарощування соціального ризику, і тому числі ризикогенності соціальних взаємин. Ризики в соціально–правовій сфері виникають через невизначеність в сфері правого регулювання, відставання реформування правової системи від трансформації сфер суспільного життя, які вони регулюють, суперечливістю законодавства. тощо. Специфічним для сучасної практики є тенденція до формалізації нормативного регулювання соціальних взаємин та існування тіньового сектору соціального та економічного життя.

Основою соціально–правової держави слугує розвинуте громадянське суспільство. Більшість сучасних правознавців та фахівців з державного управління вважає, що держава сама по собі не здатна бути надійним гарантом морального та правового здоров’я соціальної системи. Тому існує необхідність у досить значній соціальній силі, що могла б урівноважувати силу держави, та з якою держава змушена була б рахуватися. Такою силою, як засвідчують наукові дослідження та світова практика, визнається громадянське суспільство.

Останнє являє собою автономну й безпосередньо незалежну від держави сферу суспільних відносин громадян, що добровільно об’єднуються в різного роду організації та самоврядні спілки для вдоволення свої духовних та матеріальних потреб та інтересів. При цьому розвинуте громадянське суспільство передбачає наявність дуже широкого різноманіття таких незалежних інституцій, організацій і спілок, які здійснюють свою самоврядну діяльність в рамках права і які слугують запобіжником для монополізації суспільних відносин органами державної влади.

При цьому розвинута правова держава й розвинуте правове суспільство є реципрокними, взаємозалежними утвореннями. «Громадянське суспільство зацікавлене в сильній правовій державі, яка не могла б бути повалена політичним переворотом, перейти в диктатуру й потім повести репресивну політику стосовно нього. У свою чергу, правова держава зацікавлена в розвиненому громадянському суспільстві як соціокультурному резервуарі, здатному постачати інститутам управління талановитих адміністраторів, політиків, державних діячів. Взаємозалежність обох сторін настільки явна, що при слабкому громадянському суспільстві, що тільки народжується, й держава не може бути правовою. І навпаки, при зрілому громадянському суспільстві держава незмінно знаходить здатність бути правовою й неухильно розвивати в собі цю властивість. Можна говорити про те, що тільки наявність зрілого, повноцінного громадянського суспільства й надає державі таку властивість, як здатність бути правовою» [6, с. 91-94].

Аналізуючи взаємовідносини правого суспільства й держави В.Г. Бєляєв зазначає: «Громадянське суспільство – це соціальний інваріант правової держави, що вже підкорив собі свою державу й реально використовує всі її й свої потенціали для забезпечення верховенства власних історичних, соціально-економічних і юридичних законів. Той самий зміст можна виразити іншими словами. Громадянське суспільство – самодостатній соціум, здатний для досягнення всіх своїх цілей і виконання всіх своїх функцій конструктивно розпоряджатися всіма своїми потенціалами й насамперед – своєю власною державою» [4]. При цьому обидві сторони активно сприяють взаємному розвитку власних структур на взаємних договірних засадах взаємоповаги та злагоди, що виступають як дві рівновеликі, рівноцінні іпостасі цивілізованого соціуму і разом надають соціальній системі підвищену стабільність.

Становлення й розвиток держави й громадянського суспільства міряють такі фактори, як правовий характер держави, високий стан культури в суспільстві і широка представленість діапазону демократичних свобод. Проте У. Бек вважає, що, з одного боку, розвинені демократії сучасності тому, власне, й розвинені, що у свій час створили безліч способів обмеження й контролю політичної влади; але з іншого боку, цей самий контроль приводить сьогодні до «стерилізації» самої політики. Так, «у ході реалізації основних прав створюються й набувають стабільності центри субполітики – причому рівно тією мірою, якою ці права змістовно наповнені й захищені у своїй самостійності від втручання політичної (або економічної) влади. Якщо цей процес реалізації громадянських і основних прав на всіх його етапах тлумачити як процес політичної модернізації, стає зрозумілим на перший погляд парадоксальне висловлювання: політична модернізація позбавляє політику влади, розмиває її кордони й політизує суспільство, а точніше, забезпечує потрохи виникаючим при цьому центрам і сферам активності субполітики шанси позапарламентського спільного контролю» [3, c. 292].

Безумовно, правовим слід вважати той закон, що забезпечує правову рівновагу суспільної системи, збалансованість нормативної системи суспільства. Тоді як правовий комфорт – це не просто позитивне сприйняття закону суспільством, але й оцінка суспільством ефективності застосування даного закону, ступеня впливу його на суспільну й правову свідомість. І якщо право, дійсність і цінність якою полягає в тому, щоб служити справедливості, то правовий комфорт – це справедливість, що міститься в праві та відображена соціальністю.

На думку російського правознавця М.І. Абдулаєва, дуже важливим чинником формування правової державності є достатньо високий для цього рівень розвитку економіки та матеріального забезпечення населення. «У бідній країні, на низькому рівні економічного розвитку, є неможливою розбудова правої держави» [1, с. 92].

Література

1. Абдулаев М. И. Теория государства и права: Учебник для высших учебных заведений / М. И. Абдулаев. – М.: Финансовый контроль, 2004. – 410 с.

2. Алеев Р. Афоризмы о нотариате / Р. Алеев. – М., 2003. [Режим доступу http://mirnot.narod.ru/aforizm.html]

3. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У. Бек. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 383 с.

4. Бєлая Л. В. Демократична соціально-правова держава: стан та перспективи розвитку / Л. В. Бєлая // Наук. вісн. — Львів, 2004. – №3. – С.220–222.

5. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28червня 1996 року „ Відомості Верховної Ради України”. – 1996. – №30. – ст.141.

6. Кресін О.В. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці / О.В. Кресін // Правова держава: Щорічник наук. пр. – 2004. – Вип. 15. – С. 477–487.