История / 2. Общая история

К.і.н. Сайчук М.М.

Вплив югославського фактору на стратегічне й оперативне планування НАТО під час Холодної війни.

Югославсько-радянський конфлікт 1948-1949 рр. спричинив значний вплив не лише на комуністичний світ і політичну ситуацію у Південній Європі, але також призвів до змін у військовому стратегічному плануванні НАТО. Раніше штаби збройних сил США і Великобританії передбачали, що у випадку нападу СРСР на країни Західної Європи, югославська армія буде одним з найпотужніших радянських союзників. Зокрема, югослави могли швидко захопити територію Греції, а спільно з Радянською Армією – Північну Італію й Австрію. Це визначалося в американських планах «Pincer», «Broiler», «Halfmoon», «Offtackle». В другій версії стратегічного плану «Dropshot», розглянутому в Комітеті начальників штабів США 19 грудня 1949 р., вперше югославську армію було виключено з бойового складу збройних сил СРСР та його союзників. [5; c. 122]

На прохання югославського уряду західні країни надали йому пряму фінансову та матеріальну допомогу. В 1950 р. США поширили на Югославію дію «плану Маршалла». Зацікавленість режиму Й.Тіто у західній підтримці та зустрічне бажання військового командування НАТО укріпити свій балкансько-середземноморський фланг, призвели до укладення 14 листопада 1951 р. угоди про військову допомогу між США та Югославією. Загалом Югославія отримала від західних союзників у 1951-1958 рр. озброєнь на $760 млн. [4; c. 132] Це відіграло ключову роль у перетворенні югославської армії на сучасну механізовану армію.

У квітні 1952 р. військовий аташе Югославії в Афінах передав начальнику грецького генерального штабу генералу Григоропулосу повідомлення про те, що у випадку війни проти СРСР та Болгарії грецькі війська можуть без застережень зняті з югославського кордону та перекинуті до Фракії, оскільки югославська армія не пропустить противника через свою територію. Відповідно, грецьке командування може не боятися удару з Югославії через долину річки Вардар на місто Салоніки в тил своїх військ, що захищають Фракію. Це сильно вплинуло на греків, і вони заговорили про необхідність координації військового планування з Югославією. Представник Греції в Раді НАТО П.Пипінеліс навіть заявив про можливість створення «південної фортеці» за участю Італії, Югославії, Греції і Туреччини, що було б важливо для європейської оборони загалом.[3; c. 112]

Перспектива співробітництва НАТО з Югославією дійсно давала шанс змінити баланс сил на Балканах і в зоні Чорноморських проток на користь НАТО. Тому в 1952-1953 рр. відбулося п’ять зустрічей англійсько-французько-американської військової делегації під керівництвом заступника головнокомандуючого збройними силами США в Європі генерала Т.Ханді з лідерами Югославії про військове співробітництво. Але «місія Ханді» розчарувала обидві сторони переговорів.

Західні союзники у випадку радянського вторгнення до Югославії пропонували югославській армії відступати у гори. Це забезпечило б оборону узбережжя Адріатичного моря та гірських перевалів, що ведуть до Північної Італії та Греції. Тобто ціною втрати Белграду та половини держави югославська армія захищала б тільки підступи до країни НАТО, виграючи їм час для мобілізації. Але це суперечило інтересам самої Югославії. Врешті-решт, переговорили були припинені, і військове співробітництво перенесли на рівень тристоронніх відносин Югославії, Греції та Туреччини. Дві останні вже були членами НАТО.

У грудні 1952 р. представники генеральних штабів цих трьох країн провели першу нараду щодо спільного планування оборони в регіоні на випадок болгарського або радянського нападу. Це стало прологом до створення Балканського пакту.

Командування НАТО відмовилося від будь-якого зв’язку з Балканським пактом, оскільки не бажало перетворювати свої відносини з СРСР на заручника балканських конфліктів. Тим не менше оборонна діяльність Балканського пакту була спрямована в інтересах НАТО, і у випадку загальної війни проти СРСР уперше створювався єдиний фронт на Балканському півострові від Італії до Чорноморських проток. Соціалістична Албанія опинилася в ізоляції, а Болгарія, де раніше мали розгортатися ударні угрупування військ для наступу, тепер сама опинилися у напівоточенні. Баланс сил у регіоні змінився на користь НАТО кардинальним чином.

Єдиний оперативний план союзників по Балканському пакті під кодовою назвою «GТY» був схвалений на конференції у Белграді в листопаді 1953 р. Учасники прийшли до висновку, що ведення наступальних операцій проти СРСР і Болгарії суперечить духу Балканського пакту. Тому загальний задум плану «GТY» полягав у скоординованих між собою оборонних операціях югославської, грецької і турецької армій уздовж кордонів з Болгарією. Основним завданням було утримати прикордонну смугу, зберегти наземний зв'язок між Югославією, Грецією і Туреччиною, а при необхідності завдати контрударів для відновлення своїх державних кордонів. Війська союзників за планом «GТY» поділялися на два оперативні ешелони. Перший призначався для прикриття кордонів та виграшу часу на мобілізаційне розгортання армій. Другий займав головний оборонний рубіж в кількох десятках кілометрів позаду кордону. Основна увага приділялася критично важливому стикові кордонів Греції та Югославії, де планувалася тісна взаємодія двох армій і можливість вільно використати територію союзника для маневру силами чи проведення контратак. Також передбачалась організація засідок на гірських дорогах та упорна боротьба за перевали. [2; c. 80]

Попри особливості ставлення в НАТО до Балканського пакту і Югославії, слід зауважити, що під час Холодної війни південно-європейський фланг НАТО ніколи не буде сильнішим, ніж у 1953-1955 рр.

Ситуація різко змінилася в середині 1955 р. Активні спроби СРСР нормалізувати відносини з Югославією та відновлення грецько-турецького конфлікту призвели до того, що режим Й.Тіто дистанціювався від НАТО. Втратили інтерес до військового співробітництва з Югославією і в НАТО. 30 листопада 1962 р. в Римі на нараді начальників інформаційних служб США, Великобританії, Італії та штабу НАТО була прийнята італійська пропозиція (всупереч грецькій і турецькій точкам зору), що Югославія повинна розглядатися як ворожа країна з перших днів війни проти радянського блоку. [1; c. 739] Сама Югославія при цьому і далі аж до 1987 року планувала оборону насамперед проти країн Варшавського Договору, проте це не справило враження на командування НАТО. Вагомих підстав для військово-стратегічного співробітництва Югославії із Заходом вже не було, тому югославському факторові в планах НАТО більше не надавалося значення.

Література:

1. Военно-политическая обстановка в мире с 8 по 14 декабря 1962 г. Доклад в ЦК КПСС министра обороны СССР маршала Советского Союза Р.Малиновского // Лавренов С.Я., Попов И.М.Советский Союз в локальных войнах и конфликтах.— М.: ООО «Издательство ACT»; OOO «Издательство Астрель», 2003.

2. Животић А. България във военните плановe на балканските съюзници (1952-1955) // Военноисторически сборник. – София: Иврай. – Бр. 3 (16), 2006.

3. ChourchoulisDionysios. The southern flank of NATO, 1951-1959: military stategy or poltical stabilisation? – University of London, 2011.

4. KovačevS.,Matijaščić Z., Petrović J. Vojnoindustrijski kompleks SFRJ // Polemos:časopis za interdisciplinarna istraživanja rata i mira. – Zagreb: Croatian Sociological Association and Jesenski. – 2006, Br. 9, №17.

5. Ross Т. Steven. American war plans 1945-1950. – London: Frank Cass & Co. Ltd, 1996.