к.і.н, доцент Мармазова О.І.

Жуков Є.Є

Донецький національний університет економіки и торговлі імені Туган-Барановського

Народницький рух 60-80 років 19 століття

Проблема об’єктивного, комплексного дослідження витоків ідеології революційного народництва в Україні (60 – 70 - ті роки ХІХ ст.) набуває актуальності, виходячи з двох аспектів – історико-наукового та соціально-психологічного. Історико-науковий аспект полягає в необхідності глибокого й неупередженого вивчення історії України другої половини ХІХ ст., зокрема, виникнення, характеру та значення для подальшої історичної долі країни суспільно-політичних рухів 60 – 70-х років. Відтворення об’єктивної картини соціально-політичних подій в українських губерніях Російської імперії того часу неможливе без звернення до руху революційних народників, без грунтовного дослідження витоків цього руху крізь призму тогочасних українських реалій. Соціально-психологічний аспект дослідження даної проблеми передбачає аналіз індивідуально-особистісних властивостей характеру найбільш відомих представників революційного народництва в Україні, впливу на їх формування широкої гами чинників,. Актуальність обраної теми полягає також у з’ясуванні суттєвих питань моральності в політиці, в політичній діяльності революційних народників, зокрема щодо терору як засобу для досягнення певної політичної мети. Останнє набуває зараз, на початку ХХІ століття, особливо важливого значення у зв’язку з небаченою активізацією терористичної діяльності в світі, а також спробами деяких політичних сил розв’язувати гострі соціальні проблеми та політично-владні питання за допомогою відкритого силового тиску на громадян та методів політичного терору по відношенню до своїх супротивників.

Об’єктом дослідження є витоки ідеології революційних народників в Україні  (60 – 70 - ті роки ХІХ ст.), формування їх світогляду та політичної свідомості.

Предметом дослідження є соціально-економічні, політичні, духовні (зокрема, специфічно-національні) чинники формування світогляду та ідеології представників революційного народництва, які виховувалися та діяли на теренах українських губерній Російської імперії в 60 – 70-х роках ХІХ ст.

Метою роботи є дослідження витоків ідеології народників, які діяли на теренах України, головних чинників, що вплинули на її формування світогляду та ідеології представників революційного народництва в Україні, з’ясувати їх внесок у розвиток революційного руху в Україні.

Рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні виник наприкінці 60-х pp. XIX ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х pp. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому приведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

У період народницького руху 60-80 років 19 століття склалися три напрямки в суспільному русі - консерватори, ліберали, радикали. У них були різні політичні цілі, методи боротьби, духовні позиції.

Соціальною базою консерваторів є: реакційне дворянство, духовенство, міщанство, купецтво і селянство. Ідеологічна база - теорія офіційної народності (самодержавство, православ'я, народність). Вважали непотрібними реформи 60-70 років, домагалися обмеження їх результатів. Виступали за збереження поміщицького землеволодіння і селянської громади. Вважали, що зміцнення дворянства закріпить основи держави. У зовнішній політиці розвивалася ідея панславізму (єднання слов'янських народів навколо Росії). У духовній сфері - патріархальний спосіб життя, релігійність, підпорядкування влади. Ідеологи: Побєдоносцев, Ковзанок, газета «Московські ведомости».
Консерватори заперечували будь-які соціальні дії, виступали за порядок, спокій, традиції.

Соціальною базою лібералів є: поміщики, частина буржуазії, інтелігенція (вчені, письменники, вчителі, лікарі). Ідеологічна база - загальний із Західною Європою шлях історичного розвитку Росії. Ліберали наполягали на введенні конституційних почав, демократичних свобод, продовження реформ. Виступали за виборний орган (земський собор), розширення прав і функцій органів місцевого самоврядування (земств). Політичний ідеал - конституційна монархія. Мріяли про встановлення елементів правової держави і формування громадянського суспільства. В економіці вітали розвиток капіталізму і свободи підприємництва, зміцнення приватної власності, зниження викупних платежів. Вимагали визнати недоторканність особи, її право на вільний розвиток. Виступали за еволюційний шлях розвитку - реформи. Подавали на ім'я царя клопотання з програмою перетворень. Ідеологи: Кавелін, Чичерін, Родичів та ін. Журнали «Російська думка», «Вісник Європи». Особливості російського лібералізму: його дворянський характер з-за політичною слабкості буржуазії

Радикали вели активну антиурядову діяльність, прагнулися до насильницьких методів перетворення Росії, до докорінної перебудови суспільства (революційний шлях). Висловлювати інтереси робітників і селян. У їхньому русі брали участь вихідці з різних верств суспільства (різночинці), що присвятили себе служінню народу. Радикалізм проявився в умовах реакційної політики уряду. Їх організації могли бути тільки таємними. Теоретики жили і діяли за кордоном.

В цей час було створено багато революційних організацій, але найзначнішою була «Земля і воля». Заснована вона була в 1861 році. Натхненниками суспільства були Герцен і Чернишевський. Своєю метою учасники ставили підготовку селянської революції. У числі організаторів були Н. Н. Обручов, С. С. Римаренко, І. І. Шамшин та інші. Програмні документи були створені під впливом ідей Герцена і Огарьова. Одним з найважливіших вимог, що висувалися членами організації, було скликання безсословного народних зборів. «Земля і воля» представляла собою об'єднання гуртків, які перебували в 13-14 містах. Найбільш великими гуртками були московський (Ю. М. Мосолов, Н. М. Шатилов) і петербурзький (Н. І. Утін).

Влітку 1862 царські влади завдали серйозного удару по організації, заарештувавши його лідерів - Чернишевського і Серно-Соловьевіча, а також радикального журналіста Д. І. Писарєва, пов'язаного з революціонерами. У 1863 році у зв'язку із закінченням терміну дії статутних грамот члени організації очікували потужне селянське повстання, яке вони хотіли організувати у співпраці з польськими революціонерами. Однак польські підпільники змушені були організувати повстання раніше обіцяних термінів, а надії на селянський бунт не виправдалися. Крім того, ліберали здебільшого відмовилися підтримувати революційний табір, вірячи в прогресивність почалися в країні реформ. Під впливом усіх цих факторів "Земля і воля" змушена була самоліквідуватися на початку 1864.

Другий склад «Землі і волі», відновлений в 1876 як народницька організація, включав в себе таких діячів як А. Д. Михайлов, Г. В. Плеханов, Д. А. Лизогуб, пізніше С. М. Кравчинський, Н. А. Морозов, С. Л. Перовська, Л. А. Тихомиров, Н. С. Тютчев. Всього організація нараховувала близько 200 осіб. "Земля і воля" у своїй діяльності спиралася на широке коло співчуваючих осіб.

Назва «Земля і воля» дана суспільству в кінці 1878, з появою однойменного друкованого органу; колишні назва: "Північна революційно-народницька група", «Товариство народників».

В основу пропаганди організації лягли не колишні соціалістичні принципи, незрозумілі народу, а гасла, що виходили безпосередньо із селянського середовища, тобто вимоги «землі і волі». Метою своєї діяльності у своїй програмі вони проголосили «анархію і колективізм». Конкретні вимоги полягали в наступних пунктах:

- передача всієї землі селянам

- введення повної общинного самоврядування

- введення свободи віросповідань

- надання націям права на самовизначення

Засоби досягнення цих цілей включали організаторські (пропаганда, агітація серед селян та інших станів і груп) і дезорганізаторських (індивідуальний терор проти найбільш неугодних урядових чиновників і агентів охранки).

Організація складалася з основного гуртка (поділено на сім спеціальних груп за родом діяльності) та місцевих груп, які перебували в багатьох великих містах імперії. «Земля і воля» мала власний друкований орган з однойменною назвою. Землевольцям організували сільські поселення як перехід до «осілого» пропаганді. Тим не менш, ця акція, так само як і «ходіння в народ», закінчилася невдачею. Після цього всі сили народники зосередили на політичному терорі.

Результатом діяльності організації є переглянута народниками тактика боротьби та розпочаток терору. Постріл Засулича у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

Організація проіснувала до 1879 року, після чого розпалася.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу. Народництво неоднозначно оцінювалося як сучасниками, так і істориками. Одні визнають, що їх жертовна безкорислива діяльність не була марною і змусила владу здійснити перетворення. Інші вважають народників змовниками і вбивцями, чиї дії призвели до розколу в опозиційному русі, відштовхнули від них лібералів, зробили жорстокою владу. І це, в свою чергу, загальмувало процес оновлення України.