Наталія Ситник

м. Чернівці, Україна

УКРАЇНСЬКО-КАНАДСЬКІ ОСВІТНІ ЗВ'ЯЗКИ: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ

Актуальність дослідження. Історія України склалася так, що багато українців розсіялися по далеких країнах Європи, Америки, Азії, Австралії. Українці, які проживають за межами рідної держави, у діаспорі, є складовою частиною українського етносу. Українська народна мудрість каже: «Нашого цвіту по цілому світу». На сьогодні майже третина українців опинилася поза своєю історичною батьківщиною. Причинами їх розповсюдження по інших країнах стала складність і неоднозначність процесів розвитку українського етносу, тривалої його розірваності, недостатня внутрішня консолідація, століття бездержавності, різні політичні мотиви, негативний вплив зовнішніх факторів, чужинський гніт, соціальні негаразди тощо [1, с. 12].

Мета статті – здійснити історичний аналіз передумов зародження і особливостей розвитку українсько-канадських зв’язків.

Виклад основного матеріалу. Хвиля масової еміграції українців до Канади розпочалася наприкінці XIX – початку XX століття. Зараз загальновизнано, що існувало три хвилі інтенсивної еміграції українців до країни зеленого листу, що викликані різними історичними обставинами. Перша хвиля має чітко окреслені хронологічні межі: від появи емігрантів-піонерів у 1891 до першої світової війни, яка звела практично нанівець міграційні процеси. Саме ця піонерська доба відрізнялася як характером еміграції (це були в основному трударі, що рушили за океан у пошуках кращої долі), так і тугою за рідним краєм людей, котрі вірили, що залишають Старий Світ тимчасово.

З перших днів перебування за кордоном українські іммігранти гостро відчували потребу в зв'язках із землею батьків, адже більшість з них виїхали на заробітки і не збиралися назавжди залишатися у ролі вигнанців чи просто емігрантів. Тимчасовий характер перебування перших українських іммігрантів відбивався на їхньому ставленні до нового способу життя: вони нехтували американським громадянством, не брались до вивчення англійської мови, мало спілкувалися з американцями, бо не хотіли залишати назавжди батьківщину, а сподівались, одержавши кошти на заробітках, повернутись додому. Але які б не були настрої українських емігрантів і бажання повернутись до батьківських осель, більшість з них усвідомлювала, – і, як засвідчило життя, їх не підвело передчуття, – що це шлях, з якого вороття не буде. Українські іммігранти намагалися адаптуватися у нових умовах якнайшвидше, демонструючи свою рішучість вжити фізично і духовно у важкі часи піонерської доби. Слід звернути увагу на ті соціальні умови, за українські іммігранти опинились в Канаді, на їхній побут і культурне життя, запозичене в Новому Світі та значною мірою збережене у вигляді народних звичаїв і традицій, мови і культури, професійного мистецтва і народної творчості. Саме міркування щодо ролі і наслідків поєднання старих традицій і нової культури досить часто недооцінювались, хоча в цьому процесі можна виразно виділити роль зв'язків з рідним краєм.

У імміграційному процесі було кілька важливих моментів:

1) велике зростання імміграції українців до Канади у відносно короткий строк – 10 років;

2) українці розселялись практично в усіх регіонах Канади, включаючи атлантичні провінції та північно-західні території;

3) абсолютна кількість цих поселенців (приблизно 94,5%) обрали для постійного проживання та праці провінції прерій;

4) у зв'язку з низьким рівнем економічного розвитку тогочасної Канади (країна лише входила в стадію індустріалізації) не дивно, що більшість українців, які були здебільшого селянського походження, обирали місцем поселення фермерські райони провінцій [2, с. 9].

Розглядаючи соціальні умови життя українських переселенців, їх прагнення зберегти зв'язки з землею батьків, варто враховувати і психологічні моменти. Коли бідні і гнані злиднями українські селяни, що задихались від безземелля в рідному краї, несподівано побачили, як їм усміхнулася доля, бо за символічні 10 доларів вони могли одержати цілком реальні 160 акрів (1 акр дорівнює 0,44 га) землі, їм здалося, що вони потрапили до раю. Канадський уряд був зацікавлений у фізично і морально витривалих людях для освоєння величезних територій у преріях. Така політика ставила за мету створення життєздатного домініону, а українські селяни якраз і підходили для цієї мети – невибагливі у житті й побуті, працьовиті, спраглі до землі. Пароплавні та залізничні компанії виявили великий інтерес до імміграційних справ, бо це означало зростання прибутків. Транспортні компанії навіть виплачували 5 австрійських крон за кожну родину, що зголосилася на еміграцію і прибули на митницю.

Бралось до уваги і те, що українські переселенці опиняться в чужому для них мовному середовищі і в них на перших порах буде велика потреба у взаємному спілкуванні, збереженні й підтриманні звичного для них способу життя.

Австро-Угорська монархія спочатку різко негативно поставилася до виїзду українських селян, що були дешевою робочою силою, а також фізично здоровим контингентом для австрійської армії. Проте згодом цісарські власті перестали чинити перешкоди, переконавшись, що зароблені й відправлені українськими іммігрантами кошти можуть частково використовуватись для потреб сільського господарства Австро-Угорщини.

Неоднозначним було ставлення до еміграції і з боку української інтелігенції, передусім священиків, стурбованих зменшенням питомої ваги українського населення в Галичині.

Поряд з матеріальними виникали й духовні потреби. Де тільки було можливо, українські іммігранти об'єднувались і створювали навчальні групи, відкривали хати-читальні, формували хорові колективи, оркестри та драматичні гуртки.

З розвитком громадянського руху набирала сили художня самодіяльність українських переселенців, яка виливалась у постановки п'єс, концерти-виконання пісень і танців тощо. Найвагомішою формою були драматичні гуртки, своєрідні народні театри, адже вони вимагали і більшої кількості людей, і театрального реквізиту, і акторської майстерності. Звичайно, в тих умовах учасники драматичних гуртків не мали ще необхідного реквізиту, але ними керували велика наснага й бажання спілкуватися, сіяти вічне і розумне в середовищі поселенців, підтримувати в них пам'ять про рідний край. Участь у різних формах художньої творчості допомагала розвинути почуття громади, подолати інертність, неписьменність, прилучитись до культури.

Суспільно-політичне і культурне життя українських поселенців почалось уже в першій декаді еміграції. Переважна більшість емігрантів була малограмотна або зовсім неписьменна. Проте серед них вже знаходились люди, які цікавилися суспільно-політичними проблемами, були членами або прихильниками товариства «Просвіта» чи Товариства ім. Михайла Качковського [2, с. 37].

Уже перші переселенці привозили до Канади не тільки молитовники, а й твори Т.Шевченка, І.Франка, М. Драгоманова, М.Павлика, Ю.Федьковича. Звичайно, перші іммігранти, які працювали на сезонних роботах у багатих фермерів чи на будівництві залізниць, практично не мали можливості розгорнути будь-яке громадське життя. Лише згодом, на початку XX століття, коли у великих містах Західної Канади (Вінніпегу, Едмоні, Ванкувері) утворилися так звані «українські колонії», виникли осередки суспільно-політичного і культурного життя.

Спочатку організувались місцеві читальні, яким присвоювали імена видатних українських письменників і громадських діячів – Т.Шевченка, І.Франка, М.Драгоманова. Пізніше ці читальні, зокрема ім. Т.Шевченка, стали важливими осередками поширення освіти і культури.

У цей же період виникла етнічна преса. Першою українською газетою в Канаді був щотижневий часопис «Канадійський фермер» (1903). На її сторінках друкувались матеріали, які відображали життя українських поселенців, приниження їхньої національної гідності англосаксонськими шовіністами тощо.

У цьому ж 1903 році у Вінніпегу була організована читальня ім. Шевченка. Цей перший український культурно-освітній осередок розвернув досить жваву діяльність, кількість його постійно збільшувалась. При читальні діяла українська народна бібліотека, названа на честь І.Франка, в якій нараховувалось понад 270 книжок [3, с. 19].

У 1906 році було створено Товариство ім. Т.Шевченка, при якому Українська вільнодумна федерація влаштовувала театральні вистави. В 1905 році чех Франтішек Доячек започаткував і Вінніпегу «Руську книгарню», яка поширювала книжки відомих українських письменників.

Завдяки товариству ім. Шевченка виникла українсько-канадська література. Її зачинателями були поет Дмитро Рараговський і прозаїк Анатолій Новак.

На характер зв'язків цього періоду впливали різні фактори. Насамперед, саме виникнення й існування української Радянської Соціалістичної Республіки, як здавалося тоді уособленням нової, небаченої до того народної влади. Все це надавало зв'язкам якісно нового характеру, де пролетарський інтернаціоналізм відігравав провідну й визначальну роль.

По-друге, українські землі й після першої світової війни не були об'єднані в одній державі. Основна частина території і населення України знаходилась в межах УРСР, Східна Галичина і Волинь опинились під владою Польщі, Північна Буковина підпала під владу Румунії, а Закарпаття було передане Чехословаччині. З цієї нової реальності випливали і особливості, і інтенсивність зв'язків з українськими канадцями.

По-третє, відбулась зміна масштабів еміграції з українських земель у бік зменшення порівняно з попереднім періодом. Практично до 1925 року такий потік не відновлювався, адже між 1918 і 1925 роками до Канади прибуло лише 3700 осіб української національності. Це були переважно дружини і діти тих, хто приїхав до Канади перед першою світовою війною. Значною мірою змінився і характер еміграції – поряд з трудовим до неї прилучився і політичний показник, бо частина з тих, хто боровся проти Радянської влади на Україні або не прийняв її, емігрувала до Канади.

Українська еміграція до Канади відновилася у 1926 році, коли було дозволено в'їзд емігрантів з країн Південної і Східної Європи. До початку другої світової війни сюди прибуло загалом 67578 осіб. При цьому пік в'їзду українських емігрантів припав на три роки, 1927-1929, коли прибула половина всієї міжвоєнної імміграції. З початком світової економічної кризи міграційний процес знову загальмував, ледь пожвавився з 1934 року. Основну частину емігрантів давала Східна Галичина, Волинь, Буковина та Закарпаття.

У розпал економічної кризи, що охопила в 1930 році Канаду, імміграція, в тому числі з українських земель, була різко обмежена, а частина тих, хто поневірявся в пошуках роботи на фермах чи в містах, підлягала депортації до країн походження.

Порівняно з піонерами української трудової еміграції представники другої хвилі мали здебільшого вищий освітній рівень, соціальний статус, швидше організовувались у культурно-освітні, професійні, політичні та релігійні об'єднання. Колишні учасники визвольних змагань в Україні додали до української громади у Канаді конфронтаційність, войовничий антикомуністичний дух, що розколювало громадські та культурно-мистецькі організації за політичними ознаками. Головне розмежування у політичних симпатіях чи антипатіях проходило з питань ставлення до більшовицької влади, оцінки суверенності Радянської України, класової боротьби.

Згадані обставини визначили суть та форми зв'язків із «старим краєм». Інтенсивність обмінів значно зросла, збільшувалась і зацікавленість українсько-канадської громади у справах на Україні та західноукраїнських землях.

Великою подією вжитті українських трударів Канади було створення в 1918 році Стоваришення Український робітничий дім (СУРД). Пізніше (1925 рік) воно прибрало назву Товариство Український робітничо-фермерський дім (ТУРФДім). СУРД і ТУРФДім мали свій друкований орган – часопис «Українські робітничі вісті» (1919-1937 роки), а пізніше – «Народну газету» (1937-1940 роки).

Українське прогресивне товариство Канади, незважаючи на численні труднощі і перепони, з кожним роком міцніло, набувало популярності, шукало контактів з рідною землею.

Вагому частину зв'язків з Радянською Україною у міжвоєнний період становили культурно-освітні обміни. Стоваришення Український робітничий дім налагоджувало дружні культурні зв'язки з різними освітніми, мистецькими та науковими установами в Україні. Такі контакти сприяли творчій співпраці і обмінам між представниками трудової еміграції, що сповідувала соціалістичну ідеологію і Радянську Україну.

Багато зробили для встановлення тісних культурних зв'язків між українськими організаціями Канади і культурно-освітніми, письменницькими спілками та науковими установами України Матвій Шатульський, Матвій Попович, Іван Кавізівський.

ТУРФДім з самого початку свого існування докладав великих зусиль, щоб піднести освітній та культурний рівень своїх членів, поглибити їх суспільно-політичну свідомість. Значною мірою сприяли цьому робітничі будинки. Вони стали вогнищами діяльності українців, задовольняли їхні моральні, культурні й політичні потреби, в них вони шукали втіху й розвагу серед сірих і виснажливих буднів; у них вони розширювали освіту, знання. Такі будинки були базою для масової роботи не тільки членів і прихильників ТУРФДім, а й прогресивних організацій інших етнічних груп. У них влаштовувались курси по ліквідації неписьменності, відбувались громадські мітинги. Майже при всіх відділеннях ТУРФДім існували школи української мови, в яких навчалися діти українських робітників і фермерів, влаштовувались театральні вистави, концерти.

Культурно-мистецька діяльність прогресивних організацій позитивно впливала на розвиток демократичної культури всієї Канади. Особлива роль у цьому належала фестивалям української пісні, музики, танцю.

Підтримуючи тісні зв'язки з трудящими Радянської України, пильно стежачи за відродженням життя на ній, українська трудова еміграція Канади водночас робила все можливе, щоб допомагати своїм братам і сестрам на західноукраїнських землях у їхній боротьбі за соціальне і національне визволення.

Газети «Українські робітничі вісті», «Фермерське життя» і журнал «Робітниця» на своїх сторінках інформували про хід тієї боротьби, викривали злочинну політику пансько-польської, румунсько-боярської та буржуазно-чехословацької адміністрацій щодо українського населення Східної Галичини, Волині, Північної Буковини, Закарпаття.

Друга хвиля еміграції за своєю чисельністю поступається попередній. Але все ж таки протягом 1927-1929 років до Канади прибувало більше десяти тисяч осіб щорічно. Всього у міжвоєнний період до країни кленового листу переселилися майже 70 тисяч осіб українського походження. Під час Другої світової війни еміграція до Канади припинилася повністю, якщо не брати до уваги те, що за різних обставин і з різних причин до неї в цей час прибуло понад 100 українців [3, с. 71].

Після Другої світової війни культурні зв'язки поступово розширювались. Налагодився постійний обмін делегаціями, дедалі більше канадських українців відвідували землю батьків. Цьому у значній мірі сприяли матеріали, які надсилалися з України канадськими кореспондентами українського походження, а також матеріали, що надходили відвід авторів з України.

Починаючи з 1947 року, виникла ще одна форма зв'язків канадських українців і України – встановлення для молоді стипендій з метою їх навчання мови, музики, хореографії в культурно-освітніх закладах України, а також філології й історії у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Це давало змогу готувати нові кадри, які займалися б культурною діяльністю в Канаді, а також журналістикою [3, с. 95].

Студенти, які навчалися у вузах України, а також канадські кореспонденти регулярно надсилали до Канади матеріали про життя українського народу. Вони інформували українську громаду про розвиток промисловості й сільського господарства, успіхи в культурі й науці, про умови життя народу України.

Загально відомо, що основна маса переселенців післявоєнного періоду осідала у промислових центрах, де була потреба у кваліфікованій робочій силі.

Представники третьої хвилі українських імміграції, яка складалася в основному з переміщених осіб, вважали себе повністю політичними емігрантами, їх соціальний стан був досить різний (хлібороби, ремісники, інженери, механіки, техніки, учителі, митці, викладачі вузів, лікарі, духовенство).

Третя імміграція мала великий вплив на релігійне, культурне, економічно-професійне і політичне життя українців Канади, посилення їх впливу на всі сфери життя канадського суспільства.

Оскільки протягом трьох еміграційних хвиль у Канаду прибуло населення переважно з Галичини, Закарпаття та Буковини, панівною конфесією стала греко-католицька церква (65%), друге місце займали православні (понад 20%), решту – протестанти й атеїсти. При церквах створювалися найрізноманітніші національні осередки – «Просвіти», школи, шпиталі, товариства, асоціації, видавництва, хори, благодійні і патріотичні організації. Обидві провідні церкви мають середні і вищі духовні освітні заклади, постійно проводять серед парафіян високоморальну релігійну роботу, а також виховують їх в ідейно-націоналістичному дусі.

Українці у багатьох провінціях Канади влаштовують фестивалі просто неба – свято Весни, Мозаїки, Писанки, фольклорні національні фестивалі. Для культурних українців найпопулярнішими є народні танці, пісні і промисли. У кожному поселенню діють аматорські і професійні ансамблі та капели: «Думка», «Русалка». Із хорових колективів відомі, наприклад, «Веснівка», «Квітка», що посіли місце серед фольклорних ансамблів Канади. Українська пісня, танці, музика часто звучать по телебаченню і радіо, мають успіх у канадської публіки.

Українські драматичні театри в Канаді після Другої світової війни, працюючи на професійному рівні, набули великої популярності. Аматорські драмгуртки не перевелися й досі в усіх українських поселеннях.

Після Другої світової війни в Канаді мешкали українські письменники, зокрема У.Самчук, О.Зуєвський, М.Царинник, які були членами письменницької організації Об'єднання українських письменників «Слово». Вони видали понад 30 книжок найвідоміших авторів.

У Центральній Канаді є українські компанії, що випускають документальні фільми і спеціальні програми. У 70-х роках XX століття розпочато показ телевізійних програм для українських громад, але регулярно вони транслюються тільки в Торонто. У Канаді є ряд унікальних українських музеїв: «Село української культурної спадщини» (музей просто неба) в Едмоні, Український музей Канади в Саскатуні, Парк української писанки у Вегревіллі, які сприяють розвитку культурно-освітніх зв'язків між Канадою і Україною.

Зміцнювати їх допомагали періодичні видання, що виходили у післявоєнний період. Це, зокрема, «Голос України» – тижневик Ліги визволення України, «Життя і слово» – тижневик Товариства об'єднаних українців Канади, «Батьківщина» – місячне видання Союзу гетьманців-дертовників, «Студент» – газета Союзу українських студентів Канади, «Вісник» – видання Української православної церкви Канади, «Готуйсь», «Юнак», «Пластовий шлях» – видання молодіжної асоціації «Пласт», «Молода Україна» – журнал Організації демократичної української молоді, «Промінь», «Жіночий світ» – журнали Союзу українок, «Нові дні» – незалежний україномовний журнал, «Термінує» – журнал з питань мистецтва та літератури, «Новий шлях» – видання Українського національного об'єднання (УНО).

Канаді українці налагодили тісні культурні, суспільно-політичні зв'язки з українськими громадами всього світу. У післявоєнний період прокомуністичні українські організації підтримували стосунки з УРСР – відбувався обмін письменниками, співаками, танцювальними ансамблями. З кінця 80-х років взаємини українців Канади з Україною активізувалися, набираючи широкомасштабних розмірів у різних галузях суспільного і економічного життя.

Висновок. Отже, започатковані в період першої хвилі масової еміграції українські зв’язки між українцями України і Канади різними шляхами і в різних формах розвивалися впродовж минулого століття і продовжуються сьогодні. Вони сприяють збереженню етнічної самобутності зарубіжних українців, утвердженню українства у світовому часопросторі.

Список літератури

1. Українські канадці в історичних зв'язках із землею батьків: Збірник. – К., Дніпро, 1990. – 231 с.

2. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення: Навчальний посібник. / Б. Д. Лановик, М. В. Траф'як. – Тернопіль: «Чарівниця», 1999. – 512 с.

3. Фейган Уильяме Т. Выборочное обследование неграмотных в Канаде. // Перспективы. Вопросы образования. – 1989. – № 3. – С. 103-114.

АНОТАЦІЯ

Н.І. Ситник

УКРАЇНСЬКО-КАНАДСЬКІ ОСВІТНІ ЗВ'ЯЗКИ: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ

У статті здійснюється історичний аналіз передумов зародження і особливостей розвитку українсько-канадських зв’язків.

АННОТАЦИЯ

Н.И. Сытник

УКРАИНСКАЯ-КАНАДСКИЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЕ СВЯЗИ:

ИСТОРИЯ РАЗВИТИЯ

В статье осуществляется исторический анализ предпосылок зарождения и особенностей развития украинского-канадских связей.

SUMMARY

N.І. Sytnyk

UKRAINIAN-CANADIAN EDUCATIONAL RELATIONS:

HISTORY OF

This article is a historical analysis of the conditions of nucleation and features of the Ukrainian-Canadian relations.