История/1. Отечественная история

К.і.н. Яшан О.О.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України

Указ Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 р. про ліквідацію автономної республіки німців Поволжя й депортацію німецького населення вглиб радянської території [1], фактично оголошував усіх етнічних німців СРСР „ворогами народу” і штовхав тих, хто залишився на окупованій території, в обійми гітлерівців. Із їх числа окупанти формували адміністративний апарат, штат перекладачів, поліцаїв. У звіті командира партизанського з’єднання ім. Ворошилова І. Діброва, яке діяло на Кіровоградщині, говориться про фольксдойчів (етнічні німці) як опору нацистського ладу в окупованих районах [4, арк. 34].

З метою кращого заохочення фольксдойче до співпраці, окупаційна влада навмисне ставила їх в особливе становище, тим самим провокуючи негативне ставлення до них із боку місцевого населення. Економічна політика рейху стосовно етнічних німців України загалом була протекціоністською, расовою та водночас, розрахованою на безумовну співпрацю і покору з боку фольксдойче: все краще було для рейхсдойче та фольксдойче в той час, коли решта населення отримувала мінімальну допомогу. Німецька влада встановила в містах 4 категорії продуктового постачання, відповідно до яких етнічні німці отримували їжу за найвищою категорією. У спеціалізованих німецьких магазинах із класичним написом „тільки для німців” був наявним значний асортимент продуктів: жири, яйця, м’ясо, риба, овочі, фрукти, мед, мармелад, кава в зернах та інші продукти споживання. Пізніше відкрилися й спеціальні торгівельні центри для фольксдойче. Органи влади на місцях відповідали за забезпечення фольксдойче паливом. Етнічні німці, які працювали в промисловості, згідно з постановою про приналежність до німецької національності, одержували надбавку до заробітної платні в розмірі 50% порівняно з іншими робітниками тієї ж кваліфікації і продуктивності праці [3, арк. 53].

Пільги фольксдойче не обмежувалися матеріальними засобами. Для них було запроваджено окрему, порівняно з рештою населення України, систему оподаткування. Податкові привілеї етнічних німців було закріплено постановою райхскомісара України від 20 квітня 1942 р. „Про податкові пільги для фольксдойче”, де йшлося про звільнення фольксдойче від сплати податків, а також від інших грошових виплат, чинних на території рейхскомісаріату. Їх не відправляли на примусові роботи до Німеччини.

Аграрна політика гітлерівців, спрямована на поліпшення становища фольксдойче, здійснювалася за рахунок місцевого українського населення, що потерпало від експропріації за расовою ознакою. В усіх населених пунктах, де мешкали етнічні німці, гітлерівська влада розповсюдила розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 15 жовтня 1942 р „Про привілейоване становище німецького населення в рейхскомісаріаті Україна”: „Німецькому населенню …надаються в користування з рейхскомісаріату „Україна” сільськогосподарські та інші земельні наділи, будинки, заводи та інші засоби існування” [4, арк. 15-16]. Проте окупаційна влада не змогла в повному обсязі надати сім’ям етнічних німців земельні наділи в приватну власність.

Отже, більшість усіх категорій німецького населення України позитивно сприйняли гітлерівську владу – адже саме вона та її національна політика піднесли фольксдойче, що свого часу зазнали переслідувань із боку сталінського режиму, до ролі якщо не національної еліти рейхскомісаріату „Україна”, то досить привілейованої етнічної групи. Реальним результатом колонізаційної політики нацистського режиму в її економічному сегменті було значне поліпшення матеріального рівня життя німецької етнічної спільноти України. Політика гітлерівського режиму щодо фольксдойче України була частиною глобального плану створення прошарку німецького селянства в Східній Європі шляхом масової колонізації та винищення місцевого населення. Але, не зважаючи на це, рівень життя німецької меншини на території України під час окупації був досить важким, не на багато кращим ніж в решти місцевого населення. В масі своїй фольксдойче також страждали від воєнного лихоліття, іноді злидні серед німецьких поселенців сягали катастрофічних масштабів.

Не можна цілковито погодитися і з твердженнями, що існували в радянській історіографії та суспільній думці, про всіх фольксдойче як гітлерівських посібників. Відомо небагато свідчень про диверсійні акції фольксдойче в тилу радянських військ на території України в 1941–1944 рр. чи про шпигунські зв’язки німецьких розвідувальних служб з українськими німцями. Самі німці визнавали, що далеко не всі фольксдойче готові до співпраці з окупаційними військами, що частина етнічних німців, особливо молодь, співчуває комуністам і бере активну участь у радянському підпіллі [5, арк. 21-24]. По закінченню війни західні дослідники діяльності відомства адмірала Канариса зазначали, що відділ „Абвер ІІ”, метою якого було за допомогою „п’ятої колони” впливати у політичному, військовому та економічному плані на кожну майбутню жертву агресії, не зміг отримати повноцінну допомогу від німецької меншості Радянського Союзу [6].

Литература:

1. Коваль М.В. Фольксдойче в Україні (1941‑1944рр) / М.В. Коваль, П.В. Медведок //Український історичний журнал. – 1992. – №5. – С.15-28.

2. Центральний державний архів громадських об’єднань України – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр 232.

3. Державний архів Київської області – Ф. Р-2031. – Оп. 1. – Спр. 681.

4. Центральний державний архів Вищих органів влади і управління України – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 262.

5. Центральний державний архів Вищих органів влади і управління України – Ф. 3676. – Оп. 4. – Спр. 481.

6. Исаков К. 1941: Другие нецы / К. Исаков //Новое время. – 1990, № 17 – С. 36-39.