Студентка Овчаренко В.О., доцент Тепла О. М.

Національний університет біоресурсів та природокористування України

ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕКЛАДАЧІ

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що на сьогоднішній день, професія перекладач а є однією з найважливіших професій в світі, адже переклад – це складне багатогранне явище, яке набуло великого значення, і є важливим аспектом людської освіченості. Окремі аспекти перкладу можуть бути предметом дослідження різних наук.

Мета наукової роботи – дослідження становлення і розвитку українського перекладу і діяльності професійних українських перекладачів.

Виклад основного матеріалу дослідження. На сьогоднішній день, перекладач є невід’ємною частиною людської цивілізації, в якійвідомі різні етноси та культури. Саме за допомогою перекладу здійснюється спілкування людей, які належать до різних культур, при цьому культурним посередником є саме перекладач. У зв’язку з цим багато вчених визнають той факт, що переклад – це не тільки перехід від однієї мови до іншої, але й перехід від однієї культури до іншої. Адже перекладач є носієм двох мов і неодмінно стикається з таким явищем як культура. І це не дивно, тому що мова – це передусім відбиток культури народу. Ми повинні знати, що переклад – це унікальна сфера, в якій значимі не тільки різні мови і культури, а іноді й цілі цивілізації, він сам по собі виконує важливі соціальні функції, тому його треба розглядати тільки в сукупності з необхідністю людей задовольняти свої потреби в спілкуванні.

Порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур історія українського перекладу має свої особливості: спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, тоді сучасників і загалом авторів національних літератур.

Захоплені ідеалом національної самостійності, просвітники свого народу, часто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність. Зрештою, переклад суттєво збагачує самого перекладача, приміром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, якби як перекладач не пройшов школи Г. Гейне.

Перекладні твори збагачують не лише національну літературу, а й загальну скарбницю світової літератури, про що слушно писав М. Рябчук: «У сьогоднішньому світі кожен твір незримо, опосередковано або й прямо і явно позначається на всій світовій літературі, впливає на неї через безліч літературних і позалітературних чинників. Те саме стосується і літературних перекладів, не тільки «експорт» а й «імпорт» літератури є внеском у світову культуру» [5].

Серед українських письменників було чимало тих, які успішно поєднували в одній особі дві грані обдарованості: видатного оригінального письменника і перекладача, назвемо кількох з них, які увійшли в цьому відношенні в історію української літератури. Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні.

1920–30-ті рр. і на Великій Україні, і на Західній Україні були важливим періодом в історії українського художнього перекладу, хоча не лише землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю. О. Жлуктенко так характеризував цю добу: «Цілком природно, що серед перших перекладачів художньої літератури цього часу ми бачимо письменників і поетів – М. Рильського, М. Терещенка, М. Йогансена, В. Підмогильного, М. Зерова та ін. Особливістю цього періоду було також те, що в перекладацькій діяльності, як ніколи, брали активну участь мовознавці – професор Є. Тимченко, академік А. Кримський, професори – майбутні академіки М. Калинович, О. Баранников» [3]. До перелічених доречно додати прізвища львів’янина М. Рудницького та (в ті роки) чернівчанина В. Сімоновича.

Таким прикладом був і Михайло Старицький — видатний письменник і театральний діяч кінця XIX — початку XX ст. Він успішно переклав багато сторінок сербського народного епосу, переклав байки І. Крилова (сильно поглибивши їхнє соціальне звучання), переклав поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, чимало переклав з лірики відомого польського поета-демократа середини XIX ст. Владислава Сирокомлі, а із західноєвропейських літератур переклав: казки Г.-Х. Андерсена, трагедію Шекспіра «Гамлет», поетичні твори Джорджа-Гордо-на Байрона і Генріха Гейне. Старицький зробив декілька переробок з прози М. Гоголя («Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч, або Утоплена») і з прози видатних польських письменниківдемократичного спрямування: оповідання Елізи Ожешко «Зимовий вечір» (у Стариці кого під тією ж назвою) і повість Юзефа-Ігнація Крашевського «Хата за селом» (у Старицького — мелодрама «Циганка Аза»). Своїм перекладам і переробкам Старицький неодмінно надавав українського національного колориту і глибини соціального звучання в демократичному дусі.

Талановитими перекладачами стали й відомі сучасні українські письменники: Максим Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко. М. Рильський прекрасно перкладав з Пушкіна (поему «Євгеній Онєгін») і з польської поезії — його переклад великої лірико-епічної поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» справедливо вважається найкращим у світовій літературі. М. Бажан блискуче переклав з грузинської мови поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», зробив чимало дуже вдалих перекладів у галузі польської романтичної поезії XIX -XX ст.ст. (з Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норві-да, Ярослава Івашкевича). Леонідові Первомайському належать дуже вдалі переклади з сербського народного епосу. Що стосується П. Тичини й Дмитра Павличка, то вони більше переіспадали з болгарської й польської романтичної поезії XIX ст. (твори Христо Ботева й Адама Міцкевича). П. Тичині, зокрема, належать своєрідні й художньо цікаві сучасні «переспіви» творів згаданих авторів. Щоб переконатися в тому, у чому ж полягає різниця між перекладацьким методом (максимальної наближеності до оригіналу) і сучасним свідомим високохудожнім переспівом, зупинимося детальніше на перекладах Максима Рильського і Павла Тичини з творчості великого польського поета XIX ст. Адама Міцкевича.

Кращі перекладачі дають не буквальні (що й неможливо), чи буквалістичні, рабські переклади, а переклади творчі, по змозі, проте, підкоряючи свою індивідуальність індивідуальності ангора [2]. Сміливість  у трактунанні того чи іншого твору, уривку, навіть одного образу  сама  собі стимулює творчу ініціативу перекладача, його власний поетичний жест, майстерність і творчу індивідуальність. Це відбувається, звичайно, у певних межах, з великим почуттям міри, із зображенням  рідкостей оригіналу, лише шляхом деталізації окремих фактів, деякого емоційного підсилення образу, додання епітетів-синонімів і порівнянь, які не випадають із загального плану розповіді.

В умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. «І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по «відлизі», якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінно – художній переклад такого рівня і такого самозречення?» – ставить риторичне запитання М. Новикова.

Лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, такі як Г. Кочура, М. Лукаша, Бориса Тена, А. Содомору, Ю. Лісняка, Д. Паламарчука та ін. Художній переклад месником постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця [6].

«Перекладна література на Україні має таку саму драматичну історію, що й література оригінальна, тільки вдвоє драматичнішу. Усі нагінки на мову, на письменство незмірно тяжким обухом спадали на переклад», – зазначав Р. Доценко [4].

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу є першочерговим завданням сучасної теорії перекладу, яку треба утвердити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований величезний дослідний матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, без сумніву, забезпечити історія перекладної літератури. В українських умовах це поняття охоплює і світову літературу в українських перекладах і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві слова М. Гумільова про те, що для того, по-справжньому зрозуміти поета можна лише, перечитавши всі переклади його творів різними іноземними мовами [1].

Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацювано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу. Роблячи висновки про відомих українських перекладачів ми можемо сказати, що їхній шлях був важким, зокрема у ХХ ст. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих, їх постійно гудили за «потяг до буржуазної літератури», їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли притулок у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Ми не можемо заперечувати того, що українська перекладацька традиція – багатовікова. Не зважаючи на те, що історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах, тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва.

Література:

1. Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта) V-IX класи /керівн. автор. колективу С. Ю. Ніколаєва.— К.: Ленвіт, 1998, – 32 с.

2. Зорівчак Р. П. Про підготовку перекладачів для України ХХІ ст. / Р. П. Зорівчак // Сучасна лінгвістика. – 2005.– №7. –С.15-17.

3. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад / Р. П. Зорівчак. – Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. – 237 с.

4. Івасю О. Я.. Рівні перетворення тексту та засоби досягнення адекватності при перекладі / О.Я Івасюк, О. Д. Огуй // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2003. – Вип. 156: Германська філологія.– С. 158-168.

5. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / О. Ю. Карпенко. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. – 336 с.

6. Кияк Т. Р. Теорія та практика перекладу (німецька мова). Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Т. Р. Кияк, О. Д. Огуй, А. М. Науменко. – Вінниця: Нова книга, 2006, – 592 с.