Малиш Н. С.
студентка
магістеріуму факультету романо-германських мов Національного університету
«Острозька Академія», Україна
Ліричний герой поезій Волта Вітмена і Михайля
Семенка. Архетипна основа образу
Перш за все, доведемо
«адекватність» зіставлення образів ліричних героїв поезій саме українського
автора М. Семенка та американського автора В.
Вітмена, вказавши на конкретний зв'язок між ними, а саме знання і захоплення Михайля Семенка творчістю Волта Вітмена. Такий висновок можемо зробити навіть з
рядків поезій українського футуриста: «В моїй душі – // Уїтмен і Стріндберг»; [4, 23] «Коли Уолт Уїтмен вмер // (1892) // народився //
я.» [3, 115]; «Я лірик і трамп…» (використання англійської
лексики + посилання на біографію В.Вітмена) [3, 38].
Про схожість ідейно-естетичних основ поезії М.
Семенка та В. Вітмена пишуть й українські літературознавці. В статті Л.
Герасимчука знаходимо: «Серед українських поетів
чи не першим на Вітмена звернув увагу Михайль Семенко у збірці «П’єро кохає». [2, 4] У статті І. Тригуб також знаходимо ідею про першість
М. Семенка у використанні вітменівських мотивів в українській поезії, хоча
дослідниця й зазначає, що «поезія М. Семенка ні в якому разі не розкривається
лише через традиції творчості В. Вітмена», і не слід забувати, що український футурист є передусім продовжувачем західноєвропейських
(Ф. Марінетті) та російських (В. Маяковський) традицій. [5, 27].
Визначимо основні архетипи-складники образу ліричного
героя збірки «Листя трави» В. Вітмена та збірки «П'єро кохає» М. Семенка: Деміург, Мандрівник, Месія, Коханець.
Однією з спільних рис
ліричних героїв-Деміургів М.Семенка
та В.Вітмена є космізм самого
праобразу. Порівнюємо й вказуємо на ідентичність ідейної основи: у Вітмена – «I am the credulous man of qualities, ages, races» [4, 43]; у Семенка – «Я почуваю себе
без меж // я почуваю себе надрасовим // і надкультурним…». [3, 78] Припускаємо, що саме така
глобальність і всеохопність дозволяє створювати потрібну напругу у стосунках
індивідуального «я» Деміурга та навколишнього для нього світу, а також
переконує у Його унікальності та абсолютності Істини, яку він несе: «I see and hear the whole» [4, 86]; «I am large, I contain multitudes.» [4, 125]; «Я – в пестінні хмарок
пурпурних, // Я – скрізь.» [4, 20]; «Я владар беззмінний залюднених скель» [4, 20].
Варто вказати й на еґоцентризм та нарцисизм як на спільні ознаки архетипа Деміурга в поезії
американського та українського авторів. Ліричні герої поезій є центрами, єдино
можливими осердями ними ж збудованих Всесвітів, про що без скромності й
заявляють: «I celebrate myself, and sing myself…» [4, 29]; «Я творю, // В мені
твориться світ, // І його не було б без мене…» [4, 60]. Проте важливою деталлю є те, що ці ж ліричні
герої є не просто Творцями, а й Відтворювачами, своєрідними
дзеркалами-репрезентантами зображуваного ними ж світу: властивості, притаманні
Творцеві є обов’язково притаманні й створеному ним Всесвіту і навпаки (маємо
абсолютну еманацію божественного). У
поезіях збірок знаходимо: «I am the mate and companion of people, // all just as immortal and fathomless as myself» [4, 58]; «…в інтуїтивнім єднанні
збіглись в неминучій точці // natura naturata (природа створена) і natura naturans (природа, що
створює)». [3, 64]
Ще однією рисою, яка є
спільною для архетипа Деміурга ліричного образу В. Вітмена та М. Семенка є дуальність такого божественного начала: ліричний герой не заперечує Зла у собі
та своєму світі, а вважає його рівнозначним Добру: «Good and evil – these me.» [4, 208]; «Я маю у собі злощастя» [4, 136]. У випадку вітменівського Деміурга така
дуальність пояснюється прагненням оспівати
Людину з абсолютно усіма її чеснотами та вадами: «I am not the poet of goodness only, I do not decline to be the poet of wickedness also.» [4, 134]; «Evil propels me» [4, 214].
Деміург же Семенка є не
просто Богом-Творцем, а ще й Богом-Руйнівником:
однією з його функцій є знищення старого
світу задля постійного руху й будівництва світу нового (ідея, яка є прямим
наслідком-втіленням теоретичних засад футуризму, розроблених М. Семенком): «І
згинуть кволі, згинуть комічні, згинуть хорі // в розпаді невикористаних літ.»
[3, 172]; «Моя геніальність зруйнує все» [4, 170]. Деміург Семенка генерує нову Істину, вважає, що наближається до Абсолютного знання:
«…утворюється великий синтез об’єктивності й егоцентризму» [3, 79]; «Абсолютне знаннє, до якого йде знаннє відносне
(пізнаннє), можливе лише в прийдешнім.» [3, 36].
Таким чином, український
поет робить досить цікаву річ – оновлює давній праобраз Деміурга, втілюючи в
ньому футуристичний концепт гігієни й
ідею націленості в майбутнє, фетишизації новизни. Відтак, М. Семенко
використовує всю силу архетипу як виразника ретро-пам’яті, символу, який
накопичив у собі соціально-історичний досвід багатьох поколінь, для ефективного
втілення сучасних, ним же створених і частково запозичених у Ф. Марінетті та В.
Маяковського ідейних засад футуризму. Тут знаходимо й певну суперечність в
ідейній основі поезій М. Семенка: попри пафосну ідею тотального руйнування
усього традиційного в українській поезії поет використовує архетипи – виразники
досвіду минулого, хоча й частково оновлює «зовнішній вигляд» цих архетипів.
Абсолютно ідентичними у
В. Вітмена та М. Семенка є мета та спосіб використання архетипу Месії. Як і у Вітмена, семенківський Месія є величним
Рятівником усього людства, єдиним і неповторним Носієм Абсолютної Істини,
навколишній світ – наслідок його діянь, і майбутнє – безперечно, за ним та його
ідеями, про що він якомога голосніше й пафосніше намагається повідомити
звичайних смертних: «…я – пророк, довкола – моя воля і уява» [3, 46]; «Я світ новий оголошу!» [3, 19]; «What I assume you shall assume» [4, 24]; «I will show you the universe» [4, 326].
Варто
зазначити, що головною спільною рисою праобразу Месії в поезії В. Вітмена та М.
Семенка є гігантоманія, гіперболізований
розмір образу. Вітменівський та семенківський Месія постає силачем-титаном, який за розмірами є
більший, ніж Всесвіт, і має безмежні можливості: «I inhale great draughts of space» [4, 185]; «Deathless throughout the ages, races, lands» [4, 411]; «Зі мною падає цілий світ» [3, 58]; «В моїх силах сила століть» [3, 110].
Єдиною спільною функцією архетипу
Мандрівника в поезії В. Вітмена та М. Семенка є функція вираження внутрішньої свободи: мандри по
материках прирівнюються мандрам по душі, ліричні герої відкриті для світу і
шукають в ньому Істину: «A traveler of thoughts and years, of peace and war»; [4, 62] «Я покажу вам безліч світів» [4, 149].
Характеристики Архетипу Коханця
як елемента
образу ліричного героя поезій В. Вітмена та М. Семенка істотно різняться. Якщо
американський поет використовує цей праобраз для утвердження лише ідеї матеріалізму («Give me the drench of my passions, give me life coarse and rank» [4, 184]), то в українського поета архетип Коханця несе
два смислових навантаження: 1) втілення ідеї
вітаїзму (життєствердження): життя й сексуальна чуттєвість постають як
взаємопроникні явища («…Де бог життя, коханець мій, // Співає, молодий» [3, 15]); 2) втілення ідеї кохання як патології,
синоніму болі («Що за вакханалія при розкладаючім місяці? [кохання] //
Психопатологія!» [4, 106]).
Варто вказати й на ще одну
цікаву деталь праобразу Коханця й ліричного образу М. Семенка загалом:
абсолютне домінування активного
чоловічого начала, що А. Біла у монографії «Український літературний
авангард: пошуки, стильові напрямки» називає
«фалоцентризмом» («відновлення архаїчного культу сили в футуризмі») [1, 78]. Саме тут виявляємо одну з основних відмінностей
між ліричними героями поезій В. Вітмена та М. Семенка – якщо ліричний герой В.
Вітмена є Універсальною Людиною,
Демократом навіть в питаннях статі («I am the poet of the woman the same as the man» [4, 69]), то ліричний герой М. Семенка попри оспівування
життя загалом, акцентує саме на маскулінності
людської істоти («Душа чоловіча живе в часі…» [4, 98]). Однак слід зауважити, що метою українського
поета є не стільки возвеличення чоловічого начала, скільки заперечення старої, фемінної на його думку, культури.
У висновку, спільними
для ліричних героїв поезій Волта Вітмена та Михайля Семенка є наступні
архетипи: Деміург (у В. Вітмена –
Бог-Творець, у М. Семенка –Бог-Руйнівник), Месія,
Мандрівник та Коханець. Таке поєднання вище вказаних архетипів у ліричному
героєві поезій дозволило американському та українському поетам втілити такі філософсько-естетичні ідеї: 1)
еґоцентричний Деміург-гігант, який
оспівує власну унікальність (тут: нарцисизм), не соромиться дуальності свого
божественного начала (рівноправність Добра і Зла), є Творцем і Відтворювачем
свого світу (тут: еманація божественного на навколишній світ) втілює ідею Унікальності людської істоти,
Гармонійності її єства, Абсолютності її генія; окрім реалізації цієї ідеї
М. Семенко з допомогою архетипу Деміурга-Руйнівника утверджує футуристичний концепт гігієни (знищення
старого заради нового, продукування Нової Істини), таким чином «оновлюючи»
архетип Творця і «підтасовуючи» його під свої ідеї; 2) мета і наслідок
використання архетипу Месії як елементу образу ліричного
героя у поезіях українського та американського авторів – реалізація
ідеї-авторського прагнення порятунку
людства через усвідомлення Істини буття, а також – вираження культу сили й героїзму, властивих футуристичній теорії, у
випадку М. Семенка; 3) архетип Мандрівника в поезіях використаний
для втілення ідеї внутрішньої свободи +
втілення ідеї всесвітньої Демократії
у В. Вітмена та ідеї постійного Руху як
Істини у М. Семенка; 4) з допомогою праобразу Коханця В. Вітмен
реалізовує ідею матеріалізму
(перевага матерії над ідеєю, мисленням), а М. Семенко – ідею вітаїзму (возвеличення факту існування)
та домінування аналітичного начала
(заперечення можливості ірраціонального пізнання).
Отже, використання
Волтом Вітменом та Михайлем Семенком однакової архетипної основи ліричних
образів поезій дозволяє говорити про спільність
філосовсько-естетичних основ художнього світу українського та американського
поетів. Однак не доцільно казати, що М. Семенко прагне абсолютно
наслідувати В.Вітмена, адже український поет, передусім, ставить перед собою мету втілити ідеї
оспівуваного ним авангардного напряму футуризму і відмовляється від будь-яких
«досягнень минулого» («…крім своїх віршів, жодного не читаю» [4, 23]; «Я палю свій «Кобзар»!» [4, 28]; «Мене не знає історія» [4, 143]). Відтак, доречніше буде вказувати на вітменівську концепцію поетичного зображення
як один із елементів філософсько-естетичного світогляду М. Семенка.
Список
використаних джерел:
3. Семенко М. П’єро
кохає: Вибр. поезії / М. Семенко. – К.: Укр. письменник, 1993. – 126 с.
4. Семенко
М. Поезії / М. Семенко. – К.: Радянський письменник, 1985. – 304с.
6. Whitman W. The complete poems of Walt Whitman / W. Whitman –
Hertfordshire: Wordsworth editions, 2006. – 553 p.
7. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р.
Барт – М.: Прогресс, 1989. – [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://avorhist.narod.ru/publish/bart2.html.
8. Большакова А.Ю. Теория архетипа и
концептология / А.Ю.Большакова // Культурологический журнал. – 2012. – №1(7). –
С. 1-11 – [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.cr-journal.ru/files/file/04_2012_12_18_02_1334305082.pdf
9. Кримський С.Б.
Архетипи української культури / С.Б. Кримський // Вісник НАН України. –
1998. – № 7-8. – С. 74-87. – [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://subject.com.ua/philosophy/svit/102.html