Политология/10. Региональные политические процессы

к.політ.н. Кваша О. П.

Донбаська державна машинобудівна академія

Українська політична культура: перспективи змін.

Розв'язання завдань розвитку українського суспільства неможливе без цілісної, конструктивної роботи у сфері політичної культури. Події останніх місяців засвідчили, що "залишковий" принцип поглядів на цю сферу може призвести до накопичення проблем, посилення суперечностей, і навіть до загострення проблеми сепаратизму. Подолання такої інерції вимагає чіткого аналізу існуючих труднощів та інтегративного плану дій для ефективних відповідей на виклики часу.

Під політичною культурою ми розуміємо ціннісно-нормативну систему, яку поділяє більшість населення, як суб'єкт політичного співтовариства. Вона включає базові переконання, установки, орієнтації, символи, звернені на політичну систему. Політичну культуру можна розглядати як спресований у суспільній свідомості національний або груповий історичний досвід і як форму поведінки.

В українців переважають патерналістські настрої: замість активної громадянської позиції - шукання заступництва "зверху". Можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм: з одного боку - вимога демократичних свобод, а з іншого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Це свідчить про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури.

Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Типова схема розмежування України заснована на тому факті, що в Україні існують два полюси - український (Захід) та малоросійський (Схід).

Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах: 1) усвідомлення навчання, спілкування і використання української мови в громадському житті; 2) розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській Державі; 3) геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО, чи Росія, ЄЕП, СНД.

Суттєво відрізняється релігійно-церковне середовище України за своїми етноконфесійними складовими. Осередки УГКЦ превалюють у західних областях, УПЦ МП - в східних, громади мусульман - у південних тощо. Сам по собі факт географічної локалізації віросповідних напрямків - явище цілком природне й історично закономірне. Проте за умов політизації релігійно-церковного життя конфесійний регіоналізм стає джерелом дестабілізаційних та дезінтегративних процесів.

На основі критеріїв, розроблених А.Лейпхартом, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових суспільств із "розділеною демократією". Наявність кількох субкультур у країні утруднює внутрінаціональний діалог. "Біполярність", тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.

Для України історичний виклик полягає у кристалізації соціальної свідомості, "збудуванні хребта" та подоланні розмитості. І наявність двох полюсів - східного із тяжінням до Росії, і західного з тяжінням до Європи - найскладніша проблема української ідентичності. Проте, в українській неоднорідності немає нічого унікального. За висновками Уокера Коннора, зробленими ще на початку 70-х років XIX ст., лише близько 10 % держав можуть претендувати на те, що вони таки справді "національні держави" - в тому розумінні, що державні кордони збігаються з межами нації і що все населення держави має спільну етнічну культуру тощо. Враховуючи подібний досвід, говорити про розкол України немає підстав.

Українська нація, яка 1991 року порвала з комуністичною ідеологією та радянською системою, була продуктом цієї системи, мала певні елементи так званої "совєтської ідентичності". І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності й позаетнічної політичної концепції громадянства. Саме ці регіональні особливості обумовили неможливість мобілізувати на підтримку "національної ідеї" етнічно змішане населення східної України. Очевидно, що східні українці відкидають не "національну ідею" саму по собі, а її антиросійський зміст. І заважають їм не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а спільна радянська історія, в якій українці були не тільки жертвами нав'язаного їм ззовні режиму, а й активними її діячами.

Враховуючи особливості розвитку політичної культури України і можливі політико-економічні трансформації, можна передбачити три моделі культурно-політичного життя нашого соціуму. Перша з них - модель етнокультурної спільноти, тобто культурно-політична модель організації суспільства на засадах радикального націоналістичного розуміння єдності людей на території України. В цій ситуації ми можемо зустрітись з політичним взаємонедовір'ям регіонів, що призведе до значної суспільно-політичної напруженості чи нових спроб розколу країни.

Друга модель - модель політичної спільноти. Вона може бути побудована на засадах економічної рівності та другорядності національно-культурних форм життя. Наслідком може бути згасання національної активності та культурно-політична маргіналізація суспільства. Як і перша, ця модель може значно поглибити існуючі політично-культурні протиріччя і призвести неконтрольованості ситуації в Україні..

І третя, державно-громадська модель, можлива на засадах соціально і політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними національними інститутами. Йдеться про розвиток на основі сутнісних засад культури українського етносу (історичного досвіду, мови, території, політичної символіки), державно-громадської спільноти сучасного типу - політичної нації. Ця позиція відома під назвою ідеї етнічної серцевини. Часто її називають також ідеєю "титульної нації" або "владного етносу".

До останнього часу державно-громадську модель переважно тільки декларували у вигляді окремих гасел, а не формулювали у вигляді обґрунтованої та розробленої концепції. Тому необхідно виробити чіткі і науково обґрунтовані уявлення про співвідношення між "громадською" та етнічною українською ідентичностями, окремими національними меншинами для подальшої консолідації суспільства.

Україна йде шляхом державотворення за політичною моделлю держави-нації, тобто на засадах співгромадянства. Про це свідчить, наприклад, така особливість, як відсутність в Україні етнічних еліт загальнодержавного рівня: у політичній, економічній, військовій чи іншій сфері громадського життя. В Україні існують й інші передумови для формування політичної нації та розвитку її політичної культури. Найважливішими з них є:

- загальний соціокультурний тип Українського народу;

- рівність політичних і громадянських прав усіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної приналежності;

- відсутність міжетнічних антагонізмів;

- природне прагнення громадян України творити процвітаючу країну;

- усвідомлення більшістю громадян, що тільки в Україні вони можуть розраховувати на повноцінний захист своїх природних і політичних прав.

Для досягнення згоди щодо засад громадянської єдності, засадничим принципом має бути симетричність поступок у взаєминах українців з національними меншинами. Українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини мають доброзичливо ставитися до культурних основ української політичної нації і, в міру можливого, сприяти їх зміцненню. Стратегія інтеграції вимагає від груп етнічних меншин поступової адаптації до основних цінностей етнічної більшості, а більшість, своєю чергою, має адаптувати соціальні інститути (освіту, культуру, управління, судову справу тощо) для кращої відповідності потребам багатонаціонального суспільства.

У пошуку консенсусу та досягнення гармонії в суспільстві можливо не всі елементи української культури стануть основою громадянської єдності. Тобто культурна основа, котра об'єднує українців в культурну (етнічну) націю, є значно багатшою у порівнянні з елементами української культури, котрі можуть стати основою засад багатонаціональної громадянської єдності. У розрізі освіти і виховання кожний громадянин України, незалежно від його етнічного походження, у перспективі має знати українську мову, елементарний курс української історії, Конституцію України, підтримувати незалежність Української Держави та поважати її символіку.

Українська політична нація та її політична культура може мати наступні риси: 1) єдність на основі спільної історичної долі, мови, культурних традицій, толерантність українського етносу щодо численних етнічних груп; 2) поліетнічна приналежність до України як спільної батьківщини, консолідованої інститутом громадянства; 3) висока свідомість своєї політичної мети - побудова незалежної, економічно розвинутої, соціальної, демократичної, правової держави.

Об'єднати східних і західних українців можна у випадку, якщо буде реалізована давня мрія існування Соборної України й українців як єдиного організму. В інтересах усього Українського народу не федералізація, а "мультикультурна єдність" - визнання регіональної ідентичності при зміцненні і збагаченні загальнонаціональної української спільноти.