Право/13. Міжнародне право

К.і.н. Ілляшенко Ю.Ю.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Реалізація основних положень Конвенції ООН про права дитини в Україні (90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.)

З моменту проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності Україна стала реальним суб’єктом міжнародного права. Отримавши нарешті можливість самостійно визначати напрями побудови своєї державності та пріоритети в політиці, парламент нашої держави задекларував приєднання до загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, що дістало відображення у підписанні та ратифікації ряду схвалених Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй міжнародно-правових документів, особливо в галузі прав людини. Схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Конвенція про права дитини набрала чинності для України з 27 вересня 1991 р. Ратифікований Верховною Радою, цей документ став невід’ємною складовою законодавства нашої держави. Політика реалізації даного міжнародного документа полягала в наступному: дотримуватися принципу пріоритетності прав дитини над інтересами суспільства; надавати дитині захист від усіх форм дискримінації або покарання; у максимально можливій мірі забезпечувати реалізацію права дитини на життя і здоровий розвиток, громадянство, збереження індивідуальності, право знати своїх батьків, права на їх піклування і спільне з ними проживання, права на навчання та відповідне медичне забезпечення; вживати всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного і психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження, будь-яких видів експлуатації, викрадення і торгівлі; охорону під час збройних конфліктів; якнайповніше використовувати можливості щодо надання захисту та допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківської опіки, біженцям, інвалідам у розумовому та фізичному відношенні; поважати право дітей на висловлення власних поглядів, думок, сповідування релігії, доступ до збору і поширення інформації; права етнічних, релігійних, мовних меншостей; визнавати права дітей у випадку здійснення ними правопорушень, злочинів, а також – у процесі відбуття покарання.

Передбачені Конвенцією права повинні реалізовуватися стосовно кожної дитини без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин. Україна взяла на себе зобов’язання перед Комітетом ООН з прав дитини виконувати у повному обсязі умови Конвенції. Згідно статті 44 Конвенції доповіді про вжиті заходи по закріпленню визнаних вказаним документом прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав, подаються Комітету протягом двох років після набрання чинності даним документом, а потім – через кожні п’ять років. Цим доповідям повинна забезпечуватися широка гласність. За період з 1991 по 2005 рр. Україною було подано до Комітету ООН з прав дитини лише два звіти про виконання положень Конвенції. Однак, як свідчать деякі джерела, головним предметом дослідження яких є дотримання прав людини в Україні, в нашій країні спостерігаються масові порушення не лише прав дитини, а й прав громадськості на вільний доступ до інформації, що міститься в державних доповідях до Комітету ООН. Підтвердженням цього є аналіз даної проблеми головою Всеукраїнського комітету захисту дітей Наталією Петровою, яка констатує той факт, що перший варіант звіту урядової доповіді 1993 р. не був оприлюднений, а до його написання не були залучені представники неурядових організацій, а лише міністерства й окремі особи з апарату уряду. Оскільки даний звіт був написаний на оптимістичній ноті й необ’єктивно висвітлював становище дітей в державі, звертаючи увагу лише на позитивні моменти, Україні було запропоновано його переписати. Лише тоді Міністерство закордонних справ, на яке була покладена відповідальність за належне подання доповіді Комітету ООН з прав дитини, запропонувало Всеукраїнському комітету захисту дітей взяти безпосередню участь у її підготовці. В подальшому ситуація залишалася фактично незмінною. Свідченням цього є Доповідь правоохоронних органів „Права людини в Україні – 2005”, де зазначено, що „ситуація з правами дитини в Україні все більше підпадає під увагу держави, однак небезпека декларативності намірів залишається. Адже на сьогодні держава, декларуючи системні зміни, не звертає увагу на виконання елементарних завдань і важко йде на співпрацю з громадськістю. Наприклад, досі залишаються недоступними для громадськості тексти державних доповідей до Комітету ООН з прав дитини. Вони існують, але широкого їх розповсюдження не було. Існує лише неофіційний переклад українською мовою. Також важкодоступним є текст Рекомендацій Комітету ООН з прав дитини щодо другої періодичної доповіді України”.

Як бачимо, внаслідок багатьох причин у державі й суспільстві відсутнє належне розуміння проблем права людини і, зокрема, права дитини, їх тісного взаємопоєднання. Сучасна ситуація є, по суті, наслідком того ставлення до дітей, що формувалося протягом минулих років.

Література:

1. Конвенція прав дитини // Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей / Представництво Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Академія адвокатури України, Центр „Розвиток демократії”, Інформаційно-методичний центр „Дебати”, Жіночий консорціум України. – К., 2003. – С. 17-25.

2. Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій [Електронний ресурс] // www/helsinki.org.ua.