Право / 9. Гражданское право

Марченко О.М.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Окремі аспекти вибору права та його обмеження в міжнародному приватному праві

Можливість сторін щодо вибору права є вираженням загальновизнаного принципу «автономії волі» сторін, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосовуванню до їх правовідносин. Дослідження питань щодо вибору права має велике практичне та теоретичне значення у зв’язку з великим розвитком міжнародних приватних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон), у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Слід зазначити, що згідно ч. 6 ст. 5 Закону, вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах. Іноземний елемент може проявлятися в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
 Пронизаний ідеями вільного волевиявлення суб’єкта приватноправових відносин, принцип автономії волі сторін (lex voluntatis) у сфері міжнародного приватного права трансформується у чітко визначену колізійну норму, за допомогою якої здійснюється вибір компетентного правопорядку.
 Автономія волі отримала закріплення в більшості міжнародних договорів, зокрема, Гаазькій конвенція про право, застосовуване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Міжамериканській конвенції про право, застосовуване до міжнародних контрактів 1994 р., Угоді про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності СНД у 1992 р., а також Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. та ін.).
 Вчений Толстих В.Л. зазначає, що автономія волі є наслідком диспозитивності колізійних норм. Суддя зобов'язаний застосувати право, до якого відсилає колізійна норма, якщо сторони не вибрали інше право. Дія угоди сторін про вибір застосовного до їх договору права аналогічно дії колізійних норм. Вибираючи право, сторони обирають правопорядок певної держави в цілому [5, с. 43].
Неоднозначні позиції сформувалися у доктрині та судовій практиці щодо питання про застосування так званої «юридичної біотехнології», тобто можливості підпорядкування різних елементів зобов’язання різним правопорядкам.
Вчений Кисіль В.І. зазначає, що під час укладення зовнішньоторговельних угод нерідко виникають ситуації, коли сторони бажали б, наприклад, щоб їх права і обов’язки регулювалися правом однієї країни, а відповідальність за договором – правом іншої країни. Це явище отримало назву «depecage» є досить поширеним у колізійному праві США [4]. 
На думку вченого Толстих Л.В., при допущенні «юридичної біотехнології» дуже гострою стоїть проблема адаптації. Відповідно, суд стане перед проблемою застосування двох норм, регулюючих одне і теж питання, але різних за змістом. "Юридична біотехнологія" навряд чи може вважатися дієвим засобом захисту інтересів сторін. Досить велика диспозитивність норм матеріального права дозволяє обійтися без цього прийому [5, c. 44].
Щодо цього, вчена Дмитрієва Г.К. зазначає, що надаючи сторонам можливість вибирати право різних держав для різних частин договору, закон забезпечує більш повне і вільне волевиявлення сторін, що має привести до більш зваженого, адекватного і справедливого для обох сторін регулювання, але, з іншого боку, це ускладнює правозастосовний процес, так як при одночасному застосуванні права різних держав виникає проблема їхньої порівнянності та адаптації один до одного [6, c. 384].
Слід зазначити, що сторони можуть обрати право будь-якої країни для регулювання договірних правовідносин, однак у деяких випадках мають місце обмеження вибору права, що буде застосовуватись до їх правовідносин. Це в першу чергу пов’язано із захистом публічних інтересів держави та дотриманням правопорядку.
До таких обмежень вибору права можна віднести: неможливість застосування норм іноземного права у випадках, коли таке застосування призводить до результатів, явно несумісних з основами правопорядку (публічного порядку) країни суду; обов’язкове застосування імперативних норм права країни суду, які регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню; недійсність угод про вибір права, спрямованих на обхід закону.
Відповідно до ч. 1 Ст. 12 Закону, норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України. 
Під публічним порядком розуміється стан урегульованості суспільних відносин правом, при якому права використовуються, а обов'язки виконуються. Це комплексна категорія, що включає три елементи: основні принципи вітчизняної правосвідомості, основні положення вітчизняного права та охоронювані вітчизняним правом інтереси суб'єктів права [5, c. 91].
Також слід зазначити, що згідно зі ст. 228 Цивільного Кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Підхід такого роду проявився ще в середні віки, але своїм розвитком застереження про публічний порядок зобов'язане Цивільному кодексу Франції 1804 р., у ст. 6 якого було сформульовано правило про те, що «не можна порушувати приватними угодами законів, які зачіпають громадський порядок і добрі звичаї» [2, с. 104]. 
Сьогодні звернення до застереження в судах України – рідке явище в основному такі справи стосуються не питань застосування іноземного права, а питань розгляду клопотань щодо визнання і виконання в Україні іноземних арбітражних рішень, а також рішень МКАС та МАК при ТПП України [4].
Застереження про публічний порядок покликане забезпечити інтереси держави та прав її громадян з метою захисту національної системи права.
Ще одним обмеженням вибору права можу бути заборона обходу закону. Обхід закону визначається як застосування до правовідносин з іноземним елементом права іншого, ніж право, передбачене відповідним законодавством. Так, відповідно до ч. 1 Ст. 10 Закону, Правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж те, що визначається згідно із цим Законом, в обхід його положень, є нікчемними.
Наприклад, в ситуації коли обов’язкова юридична норма перешкоджає досягненню певної переслідуваної мети, зацікавлені суб’єкти доволі часто намагаються обійти цю норму любим чином. Фактично створюють для цього будь-яким способом фактичний склад обставин справи так, щоб ця норма не застосовувалась, а передбачуваний економічний чи інший результат зберігався.
На думку вченого Філіп’єва А.О., жодне із джерел європейського МПрП, які ми аналізували, не містить відповідного обмеження у вигляді обходу закону і доцільність цього положення є під сумнівом і суперечить принципу автономії волі сторін [8, c. 28]. 
Вчений Толстих Л.В. підкреслює, що відповідно до загальної теорії цього інституту, розробленої французької школою права, обхід закону являє собою правопорушення (делікт). Обхід закону - категорія досить неясна і важко застосовна. Особа, яка вчинила обхід закону, завжди може заявити, що здійснила це з об'єктивних причин. В принципі будь-яка зміна громадянства включає в себе намір підкоритися іноземному правопорядку і, отже, з точки зору теорії являє собою обхід закону. Концепція обходу закону суперечить принципу автономії волі [5, c.48]. Ми підтримуємо дану думку, оскільки обхід закону є досить оціночною категорією і точно встановити ситуацію коли відбувся обхід закону майже не можливо.
На думку Дмитрієвої Г.К, спеціальне обмеження автономії волі сторін договору за допомогою інституту імперативних норм. Вибране сторонами право обмежується обов'язковим застосуванням імперативних норм права іншої держави, з яким договір реально пов'язаний [6, c. 384]. 
Імперативну норму можна визначити як норму, яка містить обов’язкові приписи, відступати від яких строго забороняється.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону, правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню.
На думку вченого Толстих Л.В., закріплення інституту імперативних норм являє собою порушення одного з базових принципів міжнародного приватного права - принципу зв'язку права і відношення. Відносини повинні регулюватися правом, з яким воно найбільш тісно пов'язано. Крім цього, досить складно визначити коло імперативних норм вітчизняного права, які необхідно застосовувати в конкретному випадку [5, c. 93].
Вчена Задорожна С.М. зазначає, що оскільки в теорії міжнародного приватного права проблема співвідношення цих концепцій залишається не вирішеною, пропонується об’єднати їх в єдиний інститут, який би так і називався обмеження дії іноземного права, з основною метою – захист національної системи права [3, c. 17].
Таким чином, до обмежень вибору права можна віднести ситуації у випадку необхідності дотримання публічного порядку, обов’язкового застосування імперативних норм, а також забороною здійснювати обхід закону. Причому останнє обмеження, а саме обхід закону, є сумнівним і фактично суперечить принципу автономії волі сторін в міжнародному приватному праві.

Література:

1. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 // Відомості Верховної Ради України. – 2005 – № 32. – Ст. 422.

2. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2005. – 606 с.

3. Задорожна С. М. Автономія сторін в міжнародному приватному праві: Автореф. дис... канд. юрид. наук / С. М. Задорожна; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2006. – 20 c.

4. Кисіль В. І. Право, що застосовується до зовнішньоторговельних договорів: тенденції розвитку законодавчого регулювання // Юридичний журнал. – 2004. – № 2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://justinian.com.ua/article.php?id=1020

5. Международное частное право : учеб. пособие / В.Л. Толстых; Новосиб. ин-т экономики, психологии и права (Новосиб. клас. ин-т). - Новосибирск: Кн. изд-во, 2001. - 172 с.

6. Международное частное право: Учебник / Л. П. Ануфриева, К.А. Бекяшев, Г. К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г. К. Дмитриева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 688 с.

7. Міжнародне приватне право // Навчальний посібник // За загальною редакцією професора В.М. Гайворонського, професора В.П. Жушмана //К.: Юрінком Інтер 2007 – 368 с.

8. Філіп’єв А.О. Вибір права та його обмеження в джерелах міжнародного приватного права ЄС та України: порівняльно-правовий аналіз / А.О. Філіп’єв // Адвокат, 2012. – № 9(144). – С. 23-28.