Матусевич К.М., к.е.н., доц. кафедри економічної теорії,

Рівненський державний гуманітарний університет

Місце кейнсіанства в економічній теорії

Вплив „Загальної теорії” Дж. М. Кейнса відбився не тільки на макроекономічному аналізі, статистиці національного доходу та прикладній економіці, але і на економічній теорії взагалі. „Кейнсіанство” стало одним із визначних підходів до пояснення та дослідження низки загальних економічних проблем, особливо питань із стабілізації економічного зростання.

Вирізною рисою кейнсіанства є тенденція до зменшення значення цінових чинників при визначенні сукупної величини виробництва і зайнятості, та пріоритетному підвищенні при цьому ефекту доходу. У сфері формування економічної політики держави кейнсіанству притаманний акцент на бюджетно-інвестиційну функцію держави, особливо у визначенні і досягненні задовільного рівня сукупного попиту, а також економічного зростання.

Такий наголос на ефектах доходу випливає із аналізу, який міститься у „Загальній теорії”. Принцип ефективного попиту, у якому сам Дж. М. Кейнс вбачав головну новину свого підходу, не залежить від механізму цін, і являє собою лише співвідношення між інвестиціями і виробництвом. Було не важко розповсюдити ідею мультиплікатора від простої моделі, у якій рівність між бажаним рівнем заощаджень та інвестицій підтримується за рахунок точних цільових вливань. Це створило ціле сімейство „кейнсіанських” моделей доходів – витрат.

Аналогічним чином, основний висновок „Загальної теорії” полягає у тому, що у ринкової економіки немає автоматичного механізму підтримки об’єму виробництва на рівні повної зайнятості. Це природним чином підводить до думки про те, що сама держава повинна для забезпечення повної зайнятості взяти на себе відповідальність за управління загальним рівнем витрат. Сам Дж. Кейнс стверджував, що „достатньо широка соціалізація інвестицій виявиться єдиним засобом для забезпечення наближення до повної зайнятості, але це не повинно виключати різного роду компроміси і способи співробітництва держави з приватною ініціативою” [1, с. 453].

Теоретичні висновки Дж. Кейнса та його практичні настанови щодо економічної політики цілком можна було б вивести із заперечення ідеї проте, що ринковий механізм забезпечує ефективну аллокацію ресурсів. Ця теза випливає із заперечення про те, що навіть в ідеальному випадку ринкова економіка не спроможна забезпечити ефективної аллокації ресурсів. Визнання аргументації Дж. Кейнса повинно було автоматично означати заперечення неокласичної теорії ціни і розподілу.

Але значення у „Загальній теорії” ”ефективного доходу” та „державного втручання в економіку” суперечить заяві самого Дж. Кейнса про те, що „якщо система централізованого контролю спричинить установлення загального об’єму виробництва наближеного до забезпечення повної зайнятості, на скільки це можливо, то з цього моменту класична теорія знову вступає у свої права” [1, с.453]. Отже, Дж. Кейнс нібито реабілітує ціновий механізм як ефективний засіб аллокації ресурсів, заперечує при цьому його ефективність як засобу забезпечення повного використання виробничих факторів.

Ця суперечлива позиція була підкріплена розвитком теорії Дж. Кейнса в дусі неокласичного синтезу [2] [3]. У цій версії оцінки кейнсіанства підкреслювалося, що висновки Дж. Кейнса ґрунтуються на припущенні про те, що певній кількості грошей відповідає грошова зарплата певного рівня. Отже, „той факт, що грошова зарплата занадто велика по відношенню до необхідної кількості грошей і пояснює те, чому невигідно доводити зайнятість до рівня „повної зайнятості” [3, с. 255].

Аналіз Дж. Кейнса був зведений до короткострокової „негнучкості”, яка заважає ефективному функціонуванню ринку праці. Це відновило концепцію довгострокової ефективності ринкового механізму, яка прикріпила ярлик „кейнсіанству”, щодо макроекономічної політики державного регулювання, яка не передбачає ніякої дійової соціалізації інвестицій. Економічне регулювання перетворилося на пошук сполучення заходів грошової і фіскальної політики. Причому, відносна вага, яка надається заходам у тій чи іншій сфері, визначається із припущень про відносну еластичність кривих IS та LM, які, у свою чергу, певною мірою залежать від суб’єктивної віри в ефективність ринкового механізму.

Отже, замість того, щоб витиснути неокласичну теорію та випливаючи з неї погляди на економічну політику держави, кейнсіанство зберегло економічну теорію вільного ринку на мікроекономічному рівні, „законсервував” її до того часу, коли ці ідеї знову були затребувані із відродженням монетаризму і поверненням до державної політики заохочення вільного ринку.

Відродженню монетаризму сприяла емпірична неспроможність аналітичного інструментарію, який був узагальнений у неокласичному синтезі. Цим механізмом була крива Філліпса. Вона дала відповідь на питання неокласичного синтезу – чому і чим визначається грошова заробітна плата та її зміни, причому відповідь дана у динамічному вигляді. Крива Філліпса заповнила четверту частину загально відомих графіків, чим привела кількість невідомих у відповідність з кількістю рівнянь. Отже, вона тим самим замкнула модель.

Але після цього, події набули несподіваних наслідків. Наявна відсутність будь якого зворотного зв’язку між темпом інфляції (через зростання номінальної заробітної плати) і рівнем безробіття було розтлумачено як свідоцтво про „провал” кінця кейнсіанської економічної доктрини. Зауважим, що у „Загальній теорії” ніде не говориться про те, що такий зв’язок повинен існувати. Думки про інфляцію, які висловлені у роботі „Як заплатити за війну”, він не вважав складовою частиною власної теорії зайнятості.

Розпорошення теоретичних висновків „Загальної теорії” у межах „кейнсіанства” призвело до того, що ті, хто вважав державне втручання в економіку необхідним для забезпечення економічної ефективності, перестали звертати увагу на мікроекономічні проблеми. Так, політика управління сукупним попитом виявилася нездатною для перебудови обробної промисловості та підтримки її конкурентоспроможності. Ті заходи, що приймаються Англією суттєво відрізняються від тих, що були застосовані у Франції, Німеччині, Японії, де основним методом державного регулювання було активне втручання держави на мікроекономічному рівні і де „кейнсіанства” не мало суттєвої ролі у визначенні економічної політики.

Отже, та частина теорії Дж. Кейнса, яка входила до неокласичного синтезу була визнана неспроможною, так як теоретичне підґрунтя цього синтезу утворюють такі самі вальрасианські основи, на яких будуються ідеї монетаризму. Це визнав Модільяні, який заявив, що теза про „довгострокову нейтральність грошей...у теперішній час не зустрічає серйозних заперечень з боку не монетаристів” [3. с.119]. Таким чином, різниця поміж монетаризмом і кейнсіанством звелася до суперечки про короткострокові та довгострокові еластичності, між якими суттєвої різниці не залишилося. Отже, як з огляду теорії, так і з точки зору практичної економічної політики склалася думка стосовно того, що кейнсіанство не виправдало тих сподівань, які очікувалися від цієї доктрини.

Література

1. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. М.: Прогресс, 1978.

2. Hicks J.R. Mr. Keynes and the “classics”: a suggested interpretation. Econometrica 5, April, p. 59-147, 1937.

3. Modigliani F. The monetarist controversy, or should we forsake stabilization policies? American Economic Review 67 (2), March, p. 1-19, 1977.