Тема конференції: Наука без границ

Історія/4.Етнографія

кандидат історичних наук, доцент Смоляк Павло Олегович

Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, Тернопіль

Традиції маскування та костюмування в обрядових дійствах «Ведмідь», «Кінь», «Маланка» на Тернопільщині

На початку третього тисячоліття, в умовах посилення глобалізаційних та урбанізаційних процесів традиційна народна культура поступово зникає. Тому основним завданням вчених, які займаються дослідженням традиційної обрядовості є питання, що стосуються відродження звичаїв та обрядів як українського народу в цілому, так і окремих його етнографічних груп.

Головною складовою різдвяних дійств є костюмування та маскування, яке надає особливого колориту самому дійству, а маска – це спеціальне зображення якої-небудь істоти, яке одягають або носять з метою перевтілення в дану істоту [1, с. 234]. Традиція маскування бере початок ще з дохристиянських часів, коли в образній системі домінувало міфологічне мислення, тобто коли міф був підставою для спілкування з навколишньою дійсністю.

До архаїчних складових у різдвяній обрядовості Тернопільщини належать такі обрядові дійства із маскуванням, як «Ведмідь» та «Кінь». Ці обряди, що без сумніву належать до рудиментарних в конгломераті зимової обрядовості, залишилися лише в деяких селах Підгаєцького, Тернопільського, Теребовлянського та Гусятинського районів Тернопільської області. Обрядові дійства «Ведмідь» та «Кінь» своїм семантичним наповненням близькі до обряду «Коза», але різняться лише наявністю головних персонажів та їхнім функціональним призначенням (якщо Коза доволі рухомий персонаж, то Ведмідь та Кінь – статичні, мімічні. Вони лише знаходяться в епіцентрі обряду, і навколо них розігрується саме дійство). Адже, за уявленнями стародавніх українців, «ведмідь уособлював собою символ сили, а кінь – воскресіння сонячного божества» [9, с. 27; 120].

Дійовими персонажами в обряді «Ведмідь» є Дід, Баба, Циган, Циганка, Жид, Жидівка, Господар, Господиня, Ведмідь. Для виконання ролі цього персонажа вибирали найогряднішого парубка або молодого одруженого чоловіка і обкручували його гороховими перевеслами, починаючи від ніг і до голови, на голову накладали маску ведмедя. Ведмідь, як і Кінь, виконував пантомімічну функцію. Він ходив по хаті і бешкетував: ставав домашнім на ноги, особливо дівчатам, перевертав домашні речі тощо. У досліджуваному регіоні його завжди водив на ланцюгу такий песронаж як Циган.

У с. Довге на Теребовлянщині з Ведмедем починали ходити на Різдво після обіду. Тут Ведмедя обв’язували гороховими перевеслами повністю, навіть голову і хвіст. Ведмідь разом із двома Циганами ходив по хатах і веселив людей. Тут до 40-х років ХХ ст. затримався давній звичай роздягати Ведмедя в кінці свят у корчмі для того, щоби більшість людей бачили, хто виконував роль Ведмедя [4, с. 620].

До 40-х років ХХ ст. у с. Городниця Підволочиського району Тернопільської області зберігся звичай на другий день Різдвяних свят ходити з Ведмедем. З ним ходили ті хлопці, які його готували (рядили). Йдучи вулицею, вони били палицею по відрі або шматку бляхи і кричали: «Ведмідь, ведмідь!», а також пританцьовували біля нього. Люди виходили з хат і дивилися. Ведмідь комусь кланявся, а комусь (кого не любили в селі) грозив палицею. У цій місцевості Ведмідь до хати не заходив і за таке видовище ніхто не платив.

До найбільш самобутніх явищ серед зразків народно-драматичної творчості Різдвяних свят на Треонпільщині є обходи з Конем. Вони збереглися лише в селах в окермих селах Гусятинського району Тернопільської області. Семантично цей обряд споріднений із «Ведмедем» і відрізняється лише маскою головного персонажа (замість голови ведмедя була голова коня). За Я. Боровським, символіка коня трактується наступним чином: «кінь як священна тварина – обов’язковий атрибут язичницьких храмів. Кінь – символ смерті і воскресіння сонячного божества, що сходить і заходить. Він характеризувався й відповідними символами сонця – колом, променями, хрестом, ромбом» [3, с. 68–69].

Найбільш священним у цьому обряді є танець Коня, який наслідує рухи справжньої тварини. Польський дослідник Ю. Вецлавік відносить його до обрядових пантомімічних дійств, а його генезу (маски і дійства) виводить зі «старослов’янських вірувань і культових практик, що виявляються в пантомімах, а також мімічних танках вегетаційного характеру. Початок цих практик треба було б шукати у східнослов’янських календарних обрядах із магічним значенням, метою яких було пробудження нових сил людини і природи, що її оточує. З такою ж метою здійснювався також обряд впровадження живих коней до хати, поєднаний із новорічним складанням побажань і посипанням зерна» [11, с. 191].

В обрядовому дійстві «Кінь» також спостерігаються відгомони міфологічних уявлень, що пов’язані із оточенням коня в коло, яке утворюють учасники обряду під час інсценізації та танцю. «Коло, як зазначає І. Уварова, – символ світу, завершеності, модель світобудови, де відбувається дія, що відображає процеси природи, модель магічна, – акт, який відбувається в середині кола, повинен був переноситися на саму світобудову, спонукаючи до активізації життєві процеси...» [10, с. 159].

Стародавніми персонажами в обряді «Кінь» є дід, циган та циганка, персонажі яких вказують на первісний зв’язок дійства із культом предків. Характерні й костюми цих персонажів – зношені, подерті, одягнені навиворіт, обличчя намазані гримом та сажею. За Н. Листовою, «найпростіший вид маскування – чорнити собі обличчя сажею» [7, с. 189].

У с. Кобиловолоки Теребовлянського району ще на початку ХХ ст. хлопці на другий день Різдвяних свят ходили колядувати з живим конем, прибраним паперовими стяжками («стрічками») [5, с. 700]. У даному разі крім тотемістичної функції кінь виконував й функцію полазу – першого відвідувача на великі свята, що приносить з собою добробут в господарстві, зокрема приплід худоби в новому році.

Після новорічної вечері мешканці Тернопільщини, передусім південних її районів чекають також «Маланку» у своєму домі. «Маланка», на відміну від інших різдвяних обрядових дійств, не має строго визначеного тексту, а базується переважно на сценках імпровізаційного характеру. Дійові особи «Маланки» часто ведуть діалог із господарями хати: Жид і Жидівка торгуються за предмети домашнього вжитку, Циган і Циганка – за коня, Горшкодрай зв’язує горшки тощо. Обов’язковим ритуалом у наддністрянській «Маланці» є «сплясування» дівчини, яка сидить на ослоні перед столом, а «сплясують» її вояк і жандарм із шапкою в руках. За це вона кидає у шапку гроші [6, c. 67]. У цій дії проглядається своєрідна ініціація майбутнього шлюбу.

У кінці обряду музиканти грають козачка, а маланкарі танцюють. У давніший період, котра дівчина пускала Маланку до хати, то на Івана Предтечі (20 січня) на музиках маланкарі частували її вином або пивом [6, c. 67].

Головним персонажем у цьому обряді є Маланка. Її дія зводиться до пантоміми і базується в основному на антиповедінці. Вона замітає хату не в ту сторону, висипає на піч сміття, маже її сажею тощо. Отже, все дійство має розважально-комічний характер. У кожній хаті зміст діалогів міняється залежно від того, хто там проживає – молода сім’я, старші за віком люди чи бездітні сім’ї.

Перед приходом до хати маланкарі завжди співають під вікнами щедрівки (їх тут називають «маланковими»), а музиканти їм підіграють. Найпоширенішими «маланковими» щедрівками на Тернопільщині є «Господару, господарочку, пусти до хати Маланочку», «Ой учора ізвечора пасла Маланка два качора», «Наша Маланка не роботяща», «Наша Маланка в Дністру плила» та ін.

В обрядовому дійстві «Маланка» до нашого часу збереглося чимало архаїчних елементів. Серед них – символічна оранка і посів. За свідченням Я. Головацького, в Бережанському, Чортківському та деяких інших повітах ряджені «маланкарі» носили з собою плуг або якусь його частину. «Буває, – зазначає дослідник, – що парубки вносять в хату і самі чепіги, показуючи, наче орють ниву і, приспівуючи, сіють хлібні зерна» [8, с. 145]. У давнину обрядова оранка становила важливий елемент ідеології землеробських племен, що ініціювала свого роду початок польових робіт. Цей символічний акт, як вважає С. Бессонова, первісно уособлював священний шлюб царя-неба і матері-землі» [2, с. 68–69]. Пізніше в такій ролі виступають ряджені маланкарі, зберігаючи лише семантику рухових елементів, втративши розуміння первісного змісту цієї дії.

У кінці маланкового обряду Василь завжди віншує господарів, а виходячи з хати, маланкарі співають фрагмент коляди. Крім показу обряду в хатах, «маланкарі» часто виступають на вулицях і майданах.

У більшості районів Тернопільщини останнім часом обряд «маланкування» відроджується через вторинні форми функціонування – фольклорно-етнографічні ансамблі, хоча в багатьох селах він вийшов з ужитку, і старий Новий рік попереджує лише вечірнє богослужіння, тобто закінчення старого року.

Література

1. Авдеев А. Д. Маска (Опыт типологической класификации по этнографическим материалам) / А. Д. Авдеев // Сб. МАЭ. – М. – Л. : Изд-во АН СССР, 1957. – Т. XVII. – С. 232–305.

2. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов / С. С. Бессонова. – К. : Наукова думка, 1983. – 138 с.

3. Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян / Ярослав Евгеньевич Боровский. – К. : Наукова думка, 1982. – 104 с.

4. Дубівка В. Село Довге / В. Дубівка // Теребовельська земля. Історично-мемуарний збірник / [ред. колегія : І. Винницький, В. Палідвор, Р. Криштальський та ін.]. – Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1968. – Т. ХХ. УА. – С. 620–621.

5. Ковальська-Барабаш С. Спомин про Кобиловолоки / С. Ковальська-Барабаш // Теребовельська земля. Історично-мемуарний збірник / [ред. колегія : І. Винницький, В. Палідвор, Р. Криштальський та ін.] – Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1968. – Т. ХХ. УА. – С. 699–701.

6. Колісник Д. Народні звичаї і обряди села Гермаківка / Д. Колісник // Літопис Борщівщини. Історико-краєзнавчий збірник. Вип. 5. / [ред. : І. Скочиляс, М. Сохацький]. – Борщів : МП «Чумацький шлях», 1998. – С. 66–70.

7. Листова Н. М. Народы Швейцарии / Н. М. Листова // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы ХІХ – начало ХХ в. Зимние праздники / [ред. коллегия : С. А. Токарев, О. А. Ганцкая, И. Н. Гроздова и др.]. – Москва : Наука, 1973. – С. 179–190.

8. Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацкимъ. Часть ІІІ. Разночтенія и дополненія. Отдѣленіе ІІ. Обрядныя пѣсни. – М. : Въ Университетской типографіи (М. Катковъ), 1878. – 556, 16, LXXX, ІІ, [5] с.

9. Потапенко О. І. Шкільний словник з українознавства / О. І. Потапенко, В. І. Кузьменко. – К. : Укр. письменник, 1995. – 291 с.

10. Уварова И. П. «Маланка» в молдавском селе / И. П. Уварова // Народный театр. Сборник статей / [отв. ред. В. Е. Гусев]. – Ленинград : Лен. инс-т театра, музыки и кинематографии, 1974. – 184 с.

11. Węcławik J. Widowisko z konikiem / J. Węcławik // Kolędowanie na Lubelszczyżnie. – Wrocław, 1986. – S. 191–198.