УДК 370. 181. 5

Гордій Н. М. кандидат педагогічних наук, доцент

Глухівський національний педагогічний університет

імені Олександра Довженка

Поняття духовності у поглядах педагогів

Постановка проблеми. Проблема духовності посідає одне з центральних місць у педегогічній спадщині В. Сухомлинського. Ще у 50 – 60- х роках ХХ століття учений сміливо виносив термін «духовність» у назву багатьох своїх статей і книг. Серед них: «Духовний світ людини нашого часу», «Духовне життя шкільного коллективу», «Духовна культура», «Творчість – могутній стимул духовного життя», «Обмін духовними цінностями» і таке інше. Під духовно вихованою людиною В. Сухомлинський розумів високоморальну, гуманістично спрямовану, фізично досконалу, естетично розвинену особистість віддану своєму народові, своїй Батьківщині, яка не є байдужою до горя й біди інших людей, яка співчуває іншому та в разі потреби надає йому допомогу [7].

Учений розглядав духовність як особливу цінність людини, яку потрібно виховувати з дитинства. Цінність визначається науковцями як позитивна чи негативна значущість об’єктів довкілля для людини, класу, групи, суспільства в цілому, що визначаються не їх властивостями самими по собі, а їх залученням у сферу людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин: критерій і способи оцінки цієї значущості виражаються в моральних принципах, нормах, ідеалах, настановах, цілях [7].

Виклад основного матеріалу. У широкому розумінні цінності – це все, що є для людини важливим і значущим. Цінності можуть бути особистісні, соціальні, матеріальні, духовні, моральні, естетичні тощо.

Найбільш широке визначення мають соціальні цінності – це суспільно значущі цінності і для особистості, і спільноти, і суспільства в цілому; це – духовна діяльність людини та її результати; це соціально схвалені й визнані більшістю людей уявлення про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, дружба, любов і таке інше. Такі цінності не викликають сумніву, вони слугують еталоном, ідеалом для всіх людей, саме на їх формування спрямований педагогічний процес [3, 5].

Особистісні цінності, за словами І. Беха, пов’язуються з засвоєнням конкретними індивідами суспільних цінностей, за ними закріплюються значущість, особистісний смисл для людини певних об’єктів, подій, явищ і таке інше; це унормовані утворення, як певні приписи, що задають необхідну чи бажану поведінку [1].

Духовні цінності належать до особистісних цінностей, вони пов’язані з духовно-моральним світом особистості, її ставленням до Добра, Краси, Любові, Дружби, Совісті, Справедливості, людської Гідності, до віри й релігії. Розглянемо насамперед поняття «духовність».

У «Тлумачному словнику» В. Даля знаходимо поняття «дух», яке визначається таким чином: «безтілесна істота; житель не речовинного, але істотного світу; безплотний житель недоступного нам духовного світу» [4] .

У книзі О. Улєдова «Духовне життя суспільства» відомого філософа ХХ століття досить часто вживаються поняття-синоніми «духовне життя», «духовна сфера», «духовна діяльність», «духовні потреби», «духовне спілкування», «духовне виробництво», «духовні відносини», але не знайшли ми для них жодного конкретного визначення. Натомість кінцевою метою духовної діяльності людини автор вбачає «всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси», що прямо засвідчує комуністичний підхід до розуміння духовності і ототожнення його з мораллю і естетикою [8].

Філософи (О. Бердяєв, В. Соловйов, О. Лосєв та інші) і педагоги (Г.  Бриль, І. Бужина, О. Барабаш, Н. Кузнєцова та інші) «духовність» ототожнюють з духовною культурою, розглядають її як поведінковий аспект. Інші вчені (М. Каган, І. Силуянова, В. Стрєлков, В. Федотов та інші) вбачають у духовності внутрішню якість особистості, один із чинників свідомості людини.

Психологічну сутність духовності розглядає Ж. Юзвак. Автор розуміє духовність як творчу здатність людини до самореалізації і самовдосконалення, що зумовлюється такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, та чуттєво-емоційної та вольової сфер, які є необхідними для успішного формування та реалізації потреби у цілеспрямованому пізнанні та ствердження її життєдіяльності істини загальнолюдських етичних цінностей, усвідомлення єдності себе та всесвіту [9].

Учений виділяє таки чинники духовності: духовні ціннісні орієнтації, духовний тип поведінки, духовний саморозвиток; когнітивно-інтелектуальні, вольові, естетичні характеристики особистості. Найсуттєвішими потребами духовного розвитку автор називає такі: освіту, себе, сенс життя, сприймання та створення краси. Здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості [9].

Отже, духовність розглядається як інтегрована якість особистості, що поєднує всі її риси – інтелектуальні, моральні, вольові, фізичні, естетичні.

У посібнику «Мистецтво життєтворчої особистості» зазначається, що не можна сказати, що ця людина має духовність, а ця ні. Духовність – це «життєтворче джерело людини та її життя, яке потребує того, щоб його відкрили та докладали безперервних зусиль для його збереження». Автори посібника порівнюють духовність з криницею, для користування якою потрібно віднайти підземне джерело, відкопати його і постійно стежити щоб туди не потрапили бруд і сміття, щоб його не засипало землею. Тому можна сказати про людину, що вона духовна лише тоді коли вона чинить як духовна істота [8].

У державних документах, що були видані в Україні в галузі освіти, навчання і виховання, у визначенні «мети» одним із її чинників виступають або розвиток духовності, або ж виховання моральності. Наприклад: формування основ духовності особистості; організації умов для духовного зростання особистості; виховання високих моральних якостей; виховання духовної культури особистості, духовних цінностей, орієнтацій, виховання моральної свідомості тощо.

Програми і методичні рекомендації орієнтовного змісту національного виховання в Україні визначають шляхи утвердження принципів загальнолюдської моралі. З-поміж них, виховання ідеалів Добра, Правди, Свободи, Дружби, Справедливості, Совісті, Людської гідності; моральної свідомості і моральних переконань, моральних почуттів, які показують ставлення до Батьківщини, людей і самих себе; розуміння загальнолюдської й народної моралі; виховання високоморального ставлення до людей, правдивості і скромності, сміливості і мужності, товариськості і дружби; виховання потреби у формуванні моральних якостей, готовності до морального самовиховання. Отже, поняття моральність, моральний розвиток, духовний розвиток здебільшого вживаються як синоніми, подекуди повністю дублюють зміст одне одного [1, 2, 3, 9].

Розглянемо розуміння духовності християнською педагогікою. Звернемося до творів Г. Сковороди, його вчення про «філософію духу». За його словами , зародки духовності людини наявні в її серці від народження, але вони не усвідомлюють, адже їм протистоять могутні сили темної тілесності, все антисоціальне в людині. Духовна людина, зазначає він, творить шлях добра, через усвідомлення нею свого призначення у світі, до чого людину закликає вчення Христа: «Народжене від духа є Дух». Стрижнем духовного виховання є Любов, «вічний союзник між Богом і людиною…», «вона сама є Бог». А кінцевою метою духовного розвитку і виховання філософ убачав у формуванні «чистосердечності, бо вона є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа» [6].

За визначенням В. Зенковського кінцевою метою виховання дітей є «розкриття образа Божого, становлення внутрішньої людини» [5]. Ця мета реалізується у двох завданнях: підготувати дитину до вічного життя у Бозі і з Богом, щоб земні дні не були визначені даремно і щоб смерть не була духовною катастрофою, тобто розвиток внутрішнього життя дитини; виховання свободи від дрібниць життя, від усього несуттєвого, «важливо не згасити Духа». Свобода є дар Христа, оволодіти ж даром християнської свободи дуже важко, оскільки свобода є найдорожче і найцінніше, що має людина. Можна заперечити, що свобода дана кожній людині. Так, але наша свобода не має найціннішого, що є у християнській свободі – внутрішнього зв’язку її з добром і правдою. Наша свобода – це свобода і до добра, і до зла.

Святитель Феофан Затворник у книзі «Що є духовне життя?» пише: «Людина завжди вільна. Свобода дана їй із самосвідомістю і разом з нею складає сутність духовності і норму людяності. Згасіть самосвідомість і свободу – ви згасите дух і людина стане не людиною»[3].
Отже, духовність – це цінніший вимір буття (внутрішнього та зовнішнього в їх єдності), його співвіднесеність з абсолютними цінностями, вічністю, творчістю, свободою [5]. У такому розумінні феномен «духовність», не є тотожним феноменом «моральність». Моральні норми поведінки визначаються духовними цінностями людини, тобто «існування людини за законами Істини, Добра і Краси». А зміст духовних цінностей міститься в книзі Життя, у Біблії у трьох іпостасях.

Засобами виховання духовності світської і духовності віри є духовна культура (мистецтво, релігія, література, наука), тобто «квазіреальність», яка переводить мораль у почуттєву духовну форму, створює умови для того, щоб вона стала «особистістю значущою»[8].

Висновки. На думку А. Богуш, поняття «духовність», як і всіляке інше, є поліаспектним у своїй змістовій характеристиці; це не якась особистісна якість чи риса характеру, а своєрідний інтелектуально-чуттєвий, емоційний стан особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки і діяльності людини і характеризує її як цілісну особу. Духовність, як і щастя, є тоді коли людина сама відчуває наявність у своєму «Я» та й усі навколишні, хто спілкується з таким психофізичним «Я», відчувають, що це справді людина високої духовності в усіх проявах її життєдіяльності і життєтворчості. Трактування духовності як інтегрованого поняття обов’язково повинно обіймати і його світське, і релігійне розуміння [2]. Виховання високої духовності, прагнення до Добра червоною ниткою проходить у працях усіх великих педагогів від Квінтілліана до В. Сухомлинського, а завдання практики – реалізувати духовні заповіді мислителів, виховати духовні цінності в кожної дитини.

Література

1. Бех І. Д. Виховання особистості / І. Д. Бех. – 1 – К. : Либідь, 2003. – 231 с.

2. Богуш А. М. Педагогічні нотатки та роздуми / А. М. Богуш. – Запоріжжя, 2001. – 219 с.

3. Бюлер К. Духовний розвиток дитини / К. Бюлер. – М. , 1984. – 300 с.4

4. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка / В. Даль. – М., «Русский язык», 1979. –Т. 2. –779 с.

5.Зенковский В. В.  Педагогика / В. В.  Зенковский. Париж – Москва, 1996.

6. Сковорода Г. С. Твори в 2 – х томах / Г. С. Сковорода. – К. : Рад. школа, 1962, Т. 1. – 236 с.

7. Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах / В. О. Сухомлинський. – Т. 3. –К. : Рад. Школа, 1977. – 667 с.

8. Уледов А. К. Духовная жизнь общества / А. К. Уледов. М. : Знание. – 1980. – 256 с.

9. Юзвак Ж. Н. Духовність: психологічні аспекти / Ж. Н. Юзвак. Українська психологія: сучасний потенціал. Т. 3. – К., 1996. – 143 с.