Ващенко Наталя Миколаївна

Одеське обласне базове медичне училище

                          

Особистісно орієнтоване виховання студентів в умовах соціокультурного середовища вищого навчального закладу

Передача досвіду старшими  поколіннями  людей  молодшим  існує  з прадавніх  часів.  Накопичення  людством  знань,  розвиток  знарядь  і засобів  праці,  їх  ускладнення   історично   привели   до   необхідності спеціально займатися навчанням і вихованням дітей.

Кожне  покоління  людей  вирішує  три  найважливіші  задачі.  По-перше, - освоїти досвід попередніх поколінь, по-друге, - збагатити і  примножити  цей досвід, і,  по-третє,  -  передати  його  наступному  поколінню. Суспільний прогрес став можливим лише тому, що кожне  нове  покоління  оволодівало досвідом предків, збагачувало його і передавало своїм нащадкам. Виховання - процес цілеспрямованої і систематичної дії на розвиток людини. Разом з навчанням категорія виховання є однією з основних в педагогіці.

Виділяють:

- виховання в широкому соціальному сенсі, включаючи в нього вплив на особу з боку суспільства в цілому, тобто ототожнюючи виховання з соціалізацією;

- виховання в педагогічному сенсі, як існуючий разом з навчанням різновид педагогічної діяльності, спеціально спрямований на формування якостей особи : переконань, умінь, навичок і тому подібне;

- виховання, що трактується ще локальніше, як рішення якої-небудь конкретної виховної задачі, наприклад: розумове виховання, моральне, естетичне і тому подібне. [1]

З точки зору педагогічної науки виховання - це особлива, цілеспрямована організація взаємодії між викладачем і вихованцем при активній діяльності не лише вихователя, але і виховуваного по оволодінню соціальним досвідом, цінностями.

Новий час, третє тисячоліття, важливі події, що відбуваються в  нашій країні, завдання самозатвердження в житті українського  суспільства  гуманістичних  і демократичних  ідей,  прав  і  свобод,  ринкових  стосунків,  норм   життя правової держави і громадянського суспільства по-новому,  розширено  ставить завдання перед педагогічною  наукою  і  практикою.

Виховання  в  широкому  сенсі  є    цілеспрямований процес  формування  інтелекту,  фізичних  і  духовних  сил   особи, підготовки  її  до  життя,  активної  участі   в   трудовій   діяльності. Виховання  у  вузькому  значенні  слова  -- систематична  і   цілеспрямована дія вихователя на виховуваних з метою формування у них  бажаних стосунків до людей і явищ навколишнього світу. Виховний процес носить багатофакторний характер. Це означає, що на становлення особи впливають як чинники макросередовища (держава, засоби масової інформації, Інтернет), так і мікросередовища (сім'я, учбова група, виробничий колектив), а також власна позиція виховуваного. У цьому процесі діють різноспрямовані впливи як позитивного, так і негативного характеру, керувати якими дуже складно. Наприклад, процеси самовиховання носять суто особовий, індивідуальний характер та малокеровані з зовні. Виховання - безперервний, довготривалий процес. Його результати не слідують безпосередньо за виховною дією, а носять відстрочений характер. Оскільки ці результати є наслідком не лише зовнішніх дій, але і власного вибору, волі виховуваного, вони важко передбачувані. [2]

Освіта - це процес і результат засвоєння певної  системи  знань і забезпечення на цій  основі  відповідного  рівня  розвитку  особистості. Освіту здобувають,  в основному,  в процесі  виховання  і  навчання  в учбових закладах під керівництвом педагогів. Проте все зростаючу  роль грає і самоосвіта, тобто придбання системи знань самостійно. Навчання -  це  цілеспрямований  процес  двосторонньої  діяльності педагога  і  студентів по   передачі   і   засвоєнню знань.   Діяльність викладача при цьому називається викладанням, а діяльність  учнів  - вченням.  Тому  навчання  можна  визначити  і  так:   навчання   -   це викладання  і  вчення,  взяті  в  єдності.   У світлі   вищевикладеного педагогіка  -  це  наука,  що вивчає закономірності виховання, освіти і навчання. Щоб процес навчання досяг своєї мети, недостатньо тільки емпіричного його розуміння. Необхідно побудувати струнку теоретичну концепцію, вирушаючи від якої можливо зрозуміти і ефективно реалізувати сам процес. Ось тут і потрібні закони і закономірності. [3]

Як відомо, процес навчання -- багатофункціональний процес. Тому у багатьох дидактичних роботах закон навчання підміняється законом засвоєння знань або законом розвитку особистості і тому подібне. Насправді, якщо розглядати процес навчання як процес засвоєння знання, то закон дидактики зводиться до законів засвоєння знання, яким займається психологія. В цьому випадку дидактичні закони підміняються психологічними.

Якщо розглядати навчання з позиції спілкування викладача і студента, що відображає суть самого процесу навчання, то закони навчання підміняються соціальними законами, оскільки спілкуванням займається соціологія. Можна відноситися до навчання як процесу, яким управляє педагог, тоді дидактичний закон підміняється законами управління, тобто законами науки кібернетики.

Закономірності і принципи навчання -- взаємнообумовлюючі категорі дидактики. Знання закономірностей і принципів навчання є необхідною умовою правильної організації і наукового управління процесом навчання.

Ми сьогодні велике значення надаємо педагогічній майстерності. Можливості педагогічної творчості проявляються при виконанні принципів на практиці, оскільки кожен з них здійснюється за правилами. Слід врахувати і той факт, що сьогодні в науці педагогіці є різні принципи, і відповідають вони характеру навчання : принципи традиційної дидактики (інформаційного навчання); принцип розвиваючого навчання; принцип оптимізації процесу навчання; принципи цілісності навчально-виховного процесу; принципи педагогічної співпраці. В усіх у них свої вимоги, суть і правила здійснення. Обгрунтуванню принципів навчання приділяється увага з моменту виникнення науки педагогіки.

Історія розвитку школи і педагогіки показує, як під впливом зміни вимог життя змінюються принципи навчання, тобто принципи навчання носять історичний характер. Одні принципи зникають, і з'являються інші. Це говорить про те, що дидактика повинна чітко визначати зміни вимог суспільства до освіти і своєчасно реагувати на них, тобто будувати таку систему принципів навчання, яка вірно вказувала б шлях до досягнення мети навчання. [6]

Найактуальнішим напрямом у своїй роботі із студентами  ми вважаємо патріотичне виховання Патріотизм - почуття моральне. Неможлива любов до Батьківщини, якщо у студента немає любові до своєї малої батьківщини, природи, рідного краю. Не можна любити народ, не люблячи батьків, не поважаючи дорослих і однолітків. На думку сучасних учених і педагогів, патріотичне виховання має три складові: глибинне почуття прийняття країни; почуття своєї приналежності і почуття причетності (свій особистий вклад) до справ країни, своєї малої батьківщини, училища, групи, сім'ї. Наше сучасне суспільство дуже диференційоване у своїх поглядах, позиціях, інтересах. І якщо ми хочемо формувати людину в моральному, патріотичному, цивільному вихованні, необхідно створювати проблемні ситуації, що вимагають від студента аналізу складних явищ, визначення, захисту своїх позицій і уміння конструктивно взаємодіяти з іншими позиціями. [4]

Патріотичне виховання - складний, довготривалий процес. Не можна виховати патріота за короткий час за допомогою декількох класних годин або бесід. Цей процес потребує системних заходів, що враховують як вікові особливості і інтереси тих, що навчаються, так і необхідність тісного об'єднання можливостей училища, сім'ї і громадськості з іншими позиціями. Патріотичне виховання - складне, багатостороннє явище. Воно невід'ємне від виховання емоційної сфери, від формування почуттів. Патріотичні виховання неможливе і без виховання волі. Ми впливаємо на політичний зміст патріотичного виховання через вивчення правової і державної систем України, оскільки викладаємо студентам право, соціологію, політологію і інші громадські дисципліни. Вагомим є  наш вплив на моральний зміст патріотичного виховання. Патріотизм - почуття моральне. Патріотичні почуття мають бути пов'язані з повагою до народів інших країн і не перетворюватися  в психологію національної винятковості. [5]

Виховання  молодого покоління  - це  занадто  серйозна  справа.  Воно  повинне   базуватися   на постійних, базових ідеях  і  цінностях.  Тому  в якості  ідейної основи усієї  системи  виховання  мають  бути перевірені багатовіковою практикою принципи гуманізму. Гуманізм, передусім,  означає  людяність  людини :  любов  до людей, високий рівень психологічної терпимості, м'якість  в  людських стосунках, повагу до особи і її гідності.  Поняття гуманізму формується як система орієнтацій,  в  центрі  якої лежить визнання людини в якості вищої цінності.

Всебічно розвинена особистість є надзвичайно чутливою до краси, гармонії, благородства. І своєю діяльністю вона прагне утверджувати їх. Саме на формуванні таких якостей особистості зосереджене естетичне виховання. Естетичне виховання — формування в особистості здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності.

Естетичне виховання є важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості, складовою частиною виховного процесу, безпосередньо спрямованого  на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини. [8]

Рівень естетичної культури особистості - складне структурне утворення, що включає ряд взаємопов'язаних між собою елементів.
         У нього входить як теоретичне освоєння естетики, історії та теорії різних видів мистецтва, так і, головним чином, практичне знайомство з багатьма класичними та сучасними художніми творами, тобто весь запас знань, сприйнятий особистістю протягом життя, а також закріплене у пам'яті художньої інформації. [7] .
          До основних факторів естетичного виховання студентів  в розвиненому суспільстві належить виховання: у праці та інших видах людської діяльності; під впливом навколишнього предметного середовища; через вплив творів мистецтва; в ході занять художньою самодіяльністю; теоретичне естетичне виховання.

Висновки.

Коли йдеться про виховання, то завжди передбачається деякий ідеал, бажана мета, до якої ми прагнемо та з якою співвідносимо вибір шляхів та засобів педагогічних впливів.
Мета виховання (в кінцевому рахунку і самоціль суспільного розвитку) — людина, яка розкрила повноту своєї сутності, універсальна гармонійна особистість. Ідеал універсальної особистості як мета виховання передбачає її особливе відношення з універсумом (тобто зі світом як усім існуючим), внутрішню органічну причетність до нього.

Використані джерела:

1.Ващенко Г. Виховний ідеал. _ Полтава. 1992.
2. Вищневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси.- Львів, 1996.
3. Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XXІ століття.- Тернопіль 1998.
4. Орієнтовний зміст виховання в національній школі. Методичні рекомендації. – К., 1996р.
5. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Вибр. Пед. Твори : у 2-х т.- Т.1.
6. Фіцула М.М. Педагогіка .- К., 2001.

7. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академвидав, 2003. - 504с.

8. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навчальний посібник з етикету для студентів. - С.: ВТД. Університетська книга, 2002. - 208с.*