Орленко В.В. , к.ю.н, доцент кафедри історії права та держави

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вдосконалення українського протиепідемічного законодавства у контексті імплементації міжнародних медико-санітарних норм.

Однією із найважливіших складових національної безпеки будь-якої країни є забезпечення боротьби з епідеміями інфекційних хвороб. Особливу небезпеку становлять так звані карантинні хвороби – хвороби, що мають високу контагіозність, високу швидкість розповсюдження, можуть у короткий строк призводити до епідемій, та перебіг яких супроводжується високим відсотком летальності (смертності). На момент прийняття Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, у відповідності до діючих на той час Міжнародних медико-санітарних правил прийнятих Всесвітньою організацією охорони здоров’ я ( далі – ВОЗ) у 1954 р. до карантинних інфекцій було віднесено три інфекції: чуму, холеру, жовту гарячку. Таким чином, на момент свого прийняття у 2000 р. Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” відповідав актам ВОЗ у сфері захисту від карантинних інфекцій.

Разом з тим у 2005 р. було прийнято Друге видання Міжнародних медико-санітарних правил ВОЗ. Згідно з доповненням 1 до Міжнародних медико-санітарних правил ВОЗ вказані правила вступили в дію для України з 15 червня 2007 р.

Відповідно до Другого видання згаданих правил, зокрема додатку 2 до них, список карантинних хвороб (хвороб, що справляють значний вплив на здоров’ я та швидко розповсюджуються у міжнародних масштабах) було розширено. На даний час до них крім чуми, холери та жовтої гарячки віднесено вірусні геморагічні гарячки (Ебола, Ласса, Марбург) та гарячку Західного Нілу. Але ці, безумовно, прогресивні норми, так і не знайшли свого відображення в українському протиепідемічному законодавстві, яке залишається, у багатьох аспектах, застарілим та орієнтується на стандарти 50-их років.

Хоча на території України і відсутні природні вогнища гарячок Ебола, Ласса, Марбург висока летальність при цих захворюваннях (гарячка Марбург та Ебола – помирають до 90% хворих, гарячка Ласса – до 40-60 %), їх надвисока контагіозність та можливість прибуття хворих із країн, які мають природні вогнища цих хвороб робить нагальною необхідність віднесення гарячок Ебола, Ласса, Марбург до особливо небезпечних та карантинних хвороб на рівні Закону України.

Що стосується гарячки Західного Нілу, то хоча ця хвороба і має порівняно нижчу летальність – 5 %, проте за даними Міністерства охорони здоров’ я України у 7 областях України вже існують її природні осередки. Крім того, Міжнародні медико-санітарні правила ВОЗ другого видання дозволяють відносити до карантинних хвороб інші хвороби, які викликають особливу національну та регіональну занепокоєність.

На нашу думку, в Україні до таких хвороб необхідно включити сибірку та туляремію, оскільки за інформацією Міністерства охорони здоров’ я України на території України існують їх природні осередки: – туляремії у 23 областях (летальність туляремії – 2-3%, проте існує схожість клінічних проявів із чумою, що ускладнює їх диференціальну діагностику) та сибірки у 16 областях (в залежності від форми летальність 10-75%).

Потребує невідкладного законодавчого реформування і система екстреного реагування на спалахи карантинних інфекцій. Так, в українському законодавстві визначено правові категорії “небезпечних інфекційних хвороб” та “особливо небезпечних інфекційних хвороб” і “карантинних хвороб” у якості підвиду останнього. Разом з тим у правовій площині “карантинні хвороби” до сьогоднішнього часу не мають відмінностей від “особливо небезпечних інфекційних хвороб”, що не можна вважати правильним. Так, у відповідності з наказом Міністерства охорони здоров’ я України № 133 від 19.07.1995 р. “Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб” до списку особливо небезпечних хвороб людини потрапили досить різні за своєю небезпечністю хвороби – наприклад поряд із згадуваними чумою, холерою та жовтою гарячкою до нього входять порівняно менш небезпечні та контагіозні: орнітоз, псевдотуберкульоз, ящур. Все це обумовлює необхідність встановлення деяких особливостей захисту саме від карантинних хвороб.

Відповідно до чинного Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” передбачається можливість лікування всіх інфекційних хвороб в акредитованих закладах охорони здоров'я, заснованих у встановленому законодавством порядку на приватній формі власності. Але, на наш погляд, лікування чуми, лихоманки Ебола, сибірки тощо у приватних закладах охорони здоров’я уявляється досить небезпечним не тільки для хворих та медичного персоналу таких закладів, але й загальної епідемічної ситуації у країні, а, отже, для національної безпеки української держави. Слід зазначити і те, що ліцензійні умови приватної медичної практики носять загальномедичний характер і не передбачають особливостей дотримання протиепідемічних заходів при лікуванні таких хвороб (використання протичумних костюмів, особливий порядок дезинфекції таких хворих тощо).

Також необхідно звернути увагу на те, що відповідно до статті 35 чинного Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” передбачається повідомлення про випадки інфекційних хвороб відповідного органу державної санітарно-епідеміологічної служби. Слід відзначити те, що у чинному законі не конкретизується рівень установи державної санітарно-епідеміологічної служби, яка має повідомлятися про випадок. Зважаючи на здатність чуми, сибірки, гарячки Еболи, інших карантинних хвороб у лічені дні охоплювати епідеміями території цілих регіонів, а інколи і держав (що підтверджено сумним досвідом деяких зарубіжних країн), видається доцільним встановити саме на рівні Закону України обов’язок повідомлення про випадок карантинної хвороби керівника центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я та головного державного санітарного лікаря України. Така норма у законі надасть змогу у найкоротші строки після виявлення згаданих інфекційних хвороб вирішити питання про доцільність встановлення карантину чи проведення інших протиепідемічних заходів.