Дубина А.Ю.

теорії управління зовнішнім боргом: проблема вибору для україни

Сьогодні кожна країна стає все більше залученою у глобальні економічні процеси, які мають свій вплив як на добробут кожного громадянина, так і на стан макроекономічних показників функціонування економіки країни в цілому. Зовнішня заборгованість на сучасному етапі є однією з ключових проблем урядів та приватного сектору.

Суттєвою проблемою боргової політики України є надмірне використання зовнішнього позичкового фінансування урядом та недостатній розвиток ринку внутрішніх облігацій. Так зовнішні запозичення для нашої держави є ефективним інструментом реалізації наступних заходів, таких як: здійснення активних капітальних вкладень в виробничі фонди, інфраструктуру, технологічне переоснащення підприємства, розвиток інтелектуального капіталу. Однак, в останній час структура зовнішнього державного боргу за ознаками використання залучених зовнішніх коштів свідчить про те, що зовнішні державні позики переважно використовувалися на поточні потреби держави, зокрема на забезпечення стабільності грошово-кредитної системи та підтримку державного бюджету. Відповідно тільки невелика частина запозичень використовувалась на безпосередній розвиток економіки [1].

В цілому під час прийняття рішень щодо доцільності залучення коштів, більшість експертів ігнорують можливі подальші наслідки для функціонування економічного механізму в цілому. На сьогоднішній день існує дві найавторитетніші концепції щодо впливу державного бору [2].

Перша концепція була запропонована А. Лернером, згідно якої зростання зовнішнього боргу тільки тоді стає тягарем, коли залучені фонди йдуть на поточні цілі й не призводять до створення нової вартості й багатства [2].

Друга концепція про те, яку розвиває багато економістів, серед яких Дж. М. Кейнс, І. Фішер, і полягає в тому, що державний борг є громадським активом, складеним з фінансових активів усіх суб’єктів ринку, тобто веде до підвищення попиту і ціни інших активів.

Істотність впливу зовнішньої заборгованості виражається наступним чином: борг може виступати фактором і джерелом економічного зростання; сприяє впровадженню у життя нововведень, що спричиняє якісні зміни економічного життя; мобілізує реальний капітал та знаходить йому більш ефективне призначення; борг може виявитися тягарем від його невідповідного застосування [2].

Можна виділити декілька теоретичних підходів до управління зовнішньою заборгованістю, серед яких:

1. «Ортодоксальний» підхід, який базується на тому, що зовнішній борг «вимиває» ресурси з економіки, тому він є вкрай небажаним. Натомість внутрішній борг не створює можливості боргового тягаря в майбутньому. С.Харріс, представник цього напрямку, стверджував, що здійснюючи внутрішні запозичення «ми беремо в борг у самих себе».

2. В опозиції до ортодоксальної течії знаходяться економісти-неокласики. Представник неокласиків Дж.Р.Хікс вважав, що основним інструментом розподілу фінансових ресурсів в умовах ринку є ціна. Тобто при здійснені зовнішніх запозичень ціна фінансових ресурсів формується з урахуванням валютного курсу та його динаміки.

3. Кейнсіанський підхід. Так представник цієї течії, Дж. Стігліц, аналізує зовнішні зобов’язання державного сектору в контексті їхнього фіскального ефекту, тобто впливу на збалансування державних доходів і витрат. Держава має здійснювати зовнішні запозичення в період кризи для фінансування дефіциту держаного бюджету.

4. Згідно з монетарним підходом управління зовнішньою заборгованістю здійснюється за рахунок інструментів монетарної політики, тобто змінюючи облікову ставку відсотка – її підвищення робить зовнішні запозичення більш привабливими, та здійснюючи валютну-курсову політику [3].

5. Неоінституціональний підхід. Відповідно Дж. Б’юкен, представник напрямку, критикує основні постулати ортодоксального підходу. Таким чином, при здійснені державою запозичень держава має керуватись тими ж міркуваннями що й приватний суб’єкт, а саме: розміром відсоткової ставки, строком кредитування, валютою надання позики та ін.

6. Концепція неокласичного синтезу – стала теорією, яка покликана об’єднати представників різних економічних шкіл і створити єдину комплексну систему економічних поглядів. Так П. Самюельсон у досліджені проблеми зовнішньої заборгованості поєднав монетаристський, кейнсіанський та неоінституціональний підходи. Він підкреслює важливість як фіскальних, так і монетарних чинників [3].

Розглянувши шість теорій управління зовнішньою заборгованістю, можна дійти висновку, що найбільш актуальною та діючою в сучасних умовах для української економіки є теорія неокласичного синтезу. Цей підхід розглядає управління зовнішніми запозиченнями в комплексі, беручи до уваги всі суттєві чинники, які впливають на стан зовнішньої заборгованості. Окрім економічних в Україні часто додаються політичні та соціальні чинники, тому доцільно буде використовувати також елементи інституціонального підходу, який досліджує вплив неекономічних факторів. Таким чином, поєднання неокласичного синтезу та неоінституціоналізму забезпечило б найбільшу апроксимацію теоретичної основи дослідження до реалій української економічної системи.

Література:

1. Савчук, Н. Механізм управління та обслуговування зовнішнього боргу[текст] / Савчук Н., Макар О. // Вісник Львівського університету. Серія економіка. – 2009. - №39. – с. 490-493.

2. Макар, О. Аналіз теорій впливу зовнішнього боргу на економічне зростання[текст]/ Макар О. //Наука молода. – 2008. -№10. – с. 110 -114.

3. Кириченко, О.А. Сучасні теорії управління зовнішньою заборгованістю [текст] /Кириченко О.А., Кудрицький В.Д.//Актуальні проблеми економіки. – 2009. - №7. – с. 15-27.