Похилюк В.В.

Полтавський університет споживчої кооперації України

 

ЗБЕРЕЖЕННЯ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЧНОЇ  ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМИ ВЛАДИ

 

В статті проведений аналіз та зроблена спроба з теоретичної та методологічної точки зору провести дослідження довгого трансформаційного шляху українського суспільства і одночасно значного зниження  протягом цього часу рівня економічної безпеки суспільства. Автор аналізує різні теоретичні погляди на трансформаційні перетворення в суспільстві та використовує практику і власне бачення реалізації даної проблеми. Основний акцент в статті зроблений на зміну економічних відносин в процесі тансформації суспільства, які з точки зору автора при кожній зміні владних структур приймають цілком супротивну орієнтацію.

Ключові слова: Вибори, вибір, трансформація, підсистема, ризик, економічна модель, суматорна економіка.

 

І. Вступ. Формувуання України як держави пройшло досить довгий історичний шлях розвитку. Маючи хороший працьовитий народ та відданість до власної національної належності сприяли посяганням багатьої сусідніх держав від Росії зі Сходу, Польщі із Заходу, Литовського княжества з Півночі та Татаро-Монгольського Іга з Півдня на нашу державу і спробі поділити її на частини. Саме тисячолітнє перебування України під економічним та політичним володарюваннями іноземців сприяли формуванню свідомості українців, як людей не першовартості, а саме залежних від інших країн. В залежності від того під тиском і рабством якої країни були наші предки, відповідно та частина території, як не парадокс, тягнеться до свого “хазяїна”. В кінці ХІХ на початку ХХ століття Україна все частіше стає ареною боротьби за економічну та політичну незалежність від інших країн. Але щораз така боротьба є невдалою, оскільки опирається з одного боку на зрадництво її ватажків, а з іншого пов’язана не з самою незалежністю а з міжусобною боротьбою за владу. Так було в часи Запоріжської Січі, селянських повстань в часи Коліївщини, повторилося це і в часи революції 1905 року. Проблеми, що пов’язані з непримиримою боротьбою за владу, а точніше за власність та шляхи демократичного вибору України на межі ХХ та ХХІ століть висвітлені в працях українських науковців Рябця М.М., Давидовича Я.В., Ківалова А.М., Михальченко М.І., Співака В.І., Старовойтової Г.М., Рибачука М.Ф.,  Савченко А.В.,  Альонкіна О.А., Бисаги Ю.М., Георгіца А.З., Шукліної Н.Г., Кампо В.М., Серьогіної С.Г., Кресіної О.Ш., Попова В.І. Дана проблема не залишила поза увагою зарубіжних вчених та політиків Мена Родрігерс Марко Антоніо (Мексіканські СШ), Юхані Гроссмана, Богдана А.Футей (США), Єрмошина Л.М. (Республіка Білорусь), Енберг Мортена (ОБСЄ), Большакова С.В. (Росія), Живілє Вербілайте (Литва), Еудженіу Штирбу (Молдова),  Гурама Чалагашвілі (Грузія) Каддафі М.(Лівія). В дослідженнях відображені як типові проблеми демократичної трансформації влади так і особливість українського менталітету, поведінки української еліти та її єдність з українським народом на періодах економічного і політичного зламу.

II. Постановка завдання. Шестидесяті роки ХХ століття знаменувалися новими публічними виступами інтелигенції України в боротьбі за незалежність, вони наскільки проникли в глибину суспільства, що до них приєдналися деякі партійні лідери від КПРС. Саме в часи активних виступів українських десидентів виходить в світ книга Першого секретаря ЦК КПУ В. Шелеста “Наша Радянська Україна” де вперше зроблена спроба відкрити істинну економічну могутність однієї із республік Радянського Союзу. ЇЇ автор був причислений до числа націоналістів і позбувся своєї партійної посади, а рух шестидесятників був жорстоко придушений. Намагання трансформувати адміністративно-командну систему в демократичний спосіб не вдавалося протягом ще майже пів-століття; з одного боку вона опиралася на потужний адміністративний апарат, монопартійну систему, розгалужену систему слідчих органів та органів переслідування, в тому числі з політичних мотивів, які використовували психологічні засоби впливу та психіатричні лікарні.[4. С. 45]  А тому предметом нашого дослідження є демократична трансформація влади, оскільки протягом всієї історії становлення і розвитку української державності вона асоціювалася із боротьбою за владу і перерозподілом власності.

III. Результати. Але яким би сильним не був вплив адміністративно-командної системи, з економічної точки зору, вона дійшла до критичної точки суперечностей, які за такої системи не могли бути розв’язані в середині цієї системи. Першими ознаками внутрішніх суперечностей були: непомірне зростання директорського та адміністративного корпусу, який не відповідав рівню управління господарським комплексом; відрив партійної верхівки від народних мас, як за рівнем життя так і за диференціацією доходів, їх діти та внуки автоматично здобували освіту за кордоном і отримували високі керівні посади; структура народногосподарського комплексу не відповідала потребам суспільства; непомірно зріс військово-промисловий комплекс; за для впровадження необгрунтованих постулатів вождів світового пролетаріату, про перемогу світової революції – значні кошти витрачалися на утримання політичних режимів в інших країнах світу; затратний механізм економіки продовжував розростатися на базі сформованих балансів народного господарства і т.д. Такий перелік можна було продовжувати, саме понад п’ятнадцять років незалежності Україна і працює над подоланням таких наслідків господарювання.

Протягом останнього десятиліття існування Радянського Союзу загострилися не лише соціально-економічні, а й політичні відносини, а практично з 1983 року не лише в Україні а й в багатьох республіках починають виникати політичні рухи, що вимагають встановити долю тієї чи іншої республіки у валовому суспільному продукті СРСР.  Народи  Союзу бажали знати на якого такого монстра працювали сотні мільйонів людей.       

Влада яка під впливом оновленого партапарату М. Горбачова, намагалася відобразити демократичні перетворення в країні, але вони фактично не змінювали економічних відносин в середині економічної системи, де правив партійний апарат. Така “демократична” влада вже протягом перших років існування заперечила себе, а в середині самої партії розгорілася боротьба за вищі посади, президенство на своїх національних територіях. Спочатку така боротьба розгорілася в Центрі між М. Горбачовим та його головним опонентом Б. Єльциним, а вже потім ланцюгова реакція поширилася і на союзні республіки, представники яких зібралися у Біловежській Пущі, по дальше від людей і під час чергової п’янки прийняли рішення про розвал Радянського Союзу.

Але коли звернутися до деяких офіційних документів, то вони стверджують саме про демократични шлях таких перетворень. Інколи неаналізуючи економічну і політичну ситуацію, що склалася  в останнє десятиліття ХХ – го століття, можна вірити в демократичні перетворення того часу, але  тоді очевидно виникають логічні запитання, чому протягом майже двадцяти років Україна неможе сформувати власної моделі економічного розвитку, чому протягом цього часу ми не можемо досягти рівня економічного розвитку 90 – х років, чому падає рівень життя населення, а отже практично падає його купівельна спроможність, чому падає рівень виробництва, чому ми маємо від’ємне торгове сальдо із розвинутими країнами світу, таких чому на які не дає відповіді нинішня влада можна нарахувати не один десяток.[2. С. 15]  

Очевидно про перетворення в соціально-економічному розвитку України протягом перших років незалежності варто говорити як про вростання адміністративно-командної системи старого директорського адмінапарату в нову політичну систему суспільства. Саме така оцінка соціально-політичного розвитку країни може відобразити суть протистояння різних політичних сил у боротьбі за економічну владу.

Український народ вступає в новий період свого розвитку. Боротьба, яка точиться в середині так званої демократичної більшості навіває на думку, що Україна в черговий раз  буде нездатною відстояти самостійність здобуту у такій тяжкій боротьбі.

У перші роки реформ Україна вже переживала трагедію через від­сутність власної патріотично налаштованої еліти. Лідери держа­ви та партій, уряди, які сподівалися жити за чужими порадами та за чужі гроші (кредити, допомога), копіюючи чужі реформи, довели Україну до системної кризи, вивели її на грань націо­нальної катастрофи.

Україна вже переконалась на власному гіркому досвіді у без­перспективності як лідерів-романтиків від ринку, так і лідерів-функціонерів, які нездатні мислити самостійно, а лише викону­ють завдання грошовитих “суфлерів” із Заходу та США по перетворенню України в сировинний придаток та смітник.[2. С. 15]  

Україні потрібен новий тип лідерів - лідерів-особистостей, лідерів-патріотів, які знатимуть, що саме треба будувати, які будуть діяти самостійно, в інтересах народу України і вести її в коло розвинутих держав, опираючись на власні сили, на талант і працьовитість свого народу. Такого можна досягнути вже сьогодні на позачергових демократичних виборах, але при зміненому Законі про вибори як Народних депутатів, так і депутатів місцевих рад. Перш за все на виборах повинні обирати особистостей, а не список, крім того особистість як не повинна ховатися за партійний список, так і не відмовлятися від ідейних переконань. Цього можна досягнути сформувавши партійні списки по виборчих округах, а кому із кандидатів і від якої партії нададуть виборці переваги на даному окрузі, той і буде їх представляти в парламенті. Такий підхід є найбільш оптимальний, тому що в Україні практично сформувалася політична система влади із двох великих і трьок карликових партій,  при прохідному барєрі у 5%, в парламенті буде фактично представлено дві політичні сили, а при зростаючій свідомості людей  ми зможемо позбавитися в парламенті і від кримінального бізнесу.

Демократичні перетворення в незалежній України показали безперспективність в економіці та в політиці крайнощів у суспільст­ві: з одного боку - державного соціалізму, а з іншого - класичного (дикого) капіталізму (вільного ринку). Часті і непоєднані вибори всіх рівнів і гілок влади привели в Україні до того, що зростання заробітної плати за роки незалежності у 26 разів обганяє темпи зростання продуктивності праці. Кожна чергова влада бере на себе зобов’язання покращити соціальні стандарти через перекладання своїх зобов’язань на плечі малого бізнесу, податкову систему, та на плечі працездатного населення. Таким чином ринкова економіка в сучасній Україні, швидше нагадує суматорну економіку.[1. С. 173]  

Намагання крайніх лівих відновити державний соціалізм і крайніх правих - побудувати класичний капіталізм приречені на провал, бо країна, в якій панує будь-яка крайність у суспільстві, опиняється на периферії світового господарства. А тому в статті проповідується ідея побудови в Україні моделі розвинутих, цивілі­зованих країн, моделі змішаної економіки, як свого, суто україн­ського співвідношення “капіталізму” та “соціалізму”, свого ринкового саморегулювання та державного регулювання.[5. С. 3-5]

Настав час, коли період простого заперечення крайнощів в економіці та суспільстві, які лунають сьогодні з боку нинішнього Уряду, повинен поступитись аналітичному підходу, здоровому глузду. Замість деградативної політики сучасних реформ, програми Ю. Тимошенко “Укра­їнський прорив” - для людей, яка привела Україну на грань національ­ної катастрофи, створила загрозу національній безпеці України в усіх сферах і довела протягом останніх шести місяців до зубожіння широкі верстви населен­ня, варто запровадити політику національного оздоровлення, а не подальшого розпродажу “своїм” залишків майна. Вже сьогодні при наявності 21%  власності у розпорядженні держави, позбавляє її можливостей виконання власних функцій, та є загрозою як економічній так і національній безпеці України в цілому.

Перш за все варто відмітити, що та вагома відповідальність, яка покладалася на партії, себе не виправдала, оскільки вони не зарекомендували себе як захисники інтересів широких соціальних груп. Про це засвідчили і останні чергові вибори, що відбулися в березні 2006 року, незважаючи на те, що ЦВК було зарєстровано 45 політичних партій, тільки 5-6 партій на виборчому рівні були конкурентними у виборчій кампанії.[6.С.118] Досвід і практика економічного розвитку України засвідчує те, що варто було б скористатися практикою проведення думських виборів у Росії, де участь у виборах беруть лише партії, а не блоки партій та партії що мають розгалужену партійну систему на 2/3 території країни і ведуть партійну роботу протягом не менше трьох років до чергових виборів.

Так у блоці “НУ-НС” на період позачергових виборів об’єдналося дев’ять партій різного політичного і економічного спрямування, вони мали різні програми дій, з різними ідеями і побажаннями йшли до виборців. Такий партійно-політичний “вінегрет” набрав аж 14% голосів виборців, тобто кожна з партій набрала в середньому по 1,5% голосів, що не відповідає вимогам барєру входження до парламенту.  Саме це і сприяло до появи суперечок, які виникли з першого дня у правлячій коаліції, а сьогодні вони переросли у повне заперечення влади, яке повинне за законами філософії привести до демократичної форми зміни влади. “По своїй суті, - заявив Лівійський лідер Муаммарі Каддафі, - партія виникає як представник інтересів народу. …партія – це сучасна диктатура, сучасна диктаторська зброя правління, оскільки партія – це влада частини над цілим.”[3. С.27-29]

Висновки. До провідних функцій виборів, як  демократичної форми зміни влади в нашому суспільстві відноситься функція регулювання рівня соціальної напруги.

Кожна з партій, що брали участь у виборах, розуміла і реалізовувала цю функцію в своїх інтересах, що для нинішнього стану суспільства цілком природно. Для партій лівоцентристського спрямування тактично важливо було педалювати на необхідність пошуку згоди в суспільстві, закликати до нетерпіння і нетерпимості, до нестабільності як умови виживання України.      

Партіям правого крила як живильне місце їх існування потрібне було максимальне падіння соціальної напруги. Правим партіям було бажаним максимальне зниження активності електорату, в цьому випадку вони отримали б реальний шанс на більшість серед тих виборців, які складали їх соціальну базу.

Лівим же партіям зростання напруженості необхідне було для того, щоб розбудити “болото”, амбівалентних виборців, оскільки саме серед цього самого болота були найбільш знедолені люди.

Література:

1.     Вибори Президента України – 2004: проблеми забезпечення та захисту виборчих прав громадян України: Збірник /Редкол.: М.М. Рябець (голова) та ін. – К.: “Фонд сприяння демократичним виборам”, 2005. – 260 с.

2.     Волков В.В., Корнійчук В.П., Хомяк К.Д. Стратегічний виборно-проривний менеджмент. – К.: “МП Леся”, 2007. – 140 с.

3.     Каддафі М. Зелена книга. – К.: Фенікс, 2006. – 160 с.

4.     Кравчук Н.В. Мифы “Смутного времени” и его реалии. Информация к размышлению. – К.: ОАО “Издательство Киевская правда”.– 2005. – 95 с.

5.     Павловський М. Наш вибір. Відродження чи руйнація. Науковий аналіз та прогноз. Київ. “Техніка” - 1999. – 47 с.

6.     Похилюк В.В. Організаційне забезпечення демократичної форми зміни влади: правовий та соціальний аспект.Вибори – 2006: Досвід. Проблеми. Перспективи: Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції. Київ, 31 жовтня – 1 листопада 2006 року. – К.: Атіка, 2007. -552с.

7.     Співак В.І. Практика забезпечення  організації виборів в Україні. //Право вибору. Всеукраїнська громадська організація “Фонд сприяння демократичним виборам” - 2005, - №1, С. 32-36.

8.     Україна: плоди дванадцяти бурхливих років: Зб.ст /Фонд ім. Фрідріха Еберта, Регіон. Представництво в Україні, Білорусі та Молдові. Упоряд. Та редак.: В.І.Андрійко та Г.Курт. – К.: Заповіт, 2003. – 130 с.