Дешевенко Л.П.,

викладач Східноєвропейського університету економіки і менеджменту

С.Шостаківський – ватажок повстань

в селах Кулаги та Суботовичі

Загострення конфлікту в Кулагах і Суботовичах і відновлення в них повстання зумовило не лише посилення утисків селян з боку господарів маєтків, а й примушення до виконання панщини підлітків і навіть дітей, періодичне пограбування майна підданих, їх катування та вбивства. Наприклад, від побиття канчуками пана А. Жоравки померли Хома Монович, Андрій Ширайко і Василь Дзюбенко. Розлючений бунчуковий товариш, траплялося, хапав на ярмарках своїх посполитих, забивав їх у колодки і катував, а вози відбирав. Переповнило чашу терпіння підданих заборона

А. Жоравкою користуватися поблизу села пущею, яку вони вважали своєю “з діда – прадіда”. Завдячуючи лісові, селяни могли будувати для себе хати, плести рогожі та виготовляти решета, значну частину деревини продавати за межі своїх населених пунктів. Останнє давало чималий зиск, дозволяло сплачувати земельну ренту грошима [1]. Фактично заборона користуватися пущею і спонукала посполитих взятися за зброю.

Боротьба мешканців села за свої права була досить типовою для соціальних рухів у Гетьманщині першої половини XVIII ст., хоча й мала деякі відмінності. Вже занадто часто с. Кулаги переходили з рук одного власника до іншого, що яскраво відобразило процес перетворення вільних військових маєтностей у категорію приватних. Причому, вони посилалися на указ Петра І 1723 р. [2], який забороняв перетворювати козаків на залежних посполитих, а таких з них, хто стане “бить челом о козачестве, то справлятся з давними компутами, а буде давних компутов нет, то малороссійскимы старожили сведительствовать і писать в козаки”. В зв’язку з цим вони наголошували: “За силу которого всемелостивейшаго указу, мы, нижайшие, ревнуя предкам своим, желаем в.и.в. службу козачую отбувать, не щадя последнего здравия своего. Что же нас, нижайших, инних отци, деди, а инних деди и предки були козаки, и что в с. Кулагах мужичого поселения не було…”

Особливо важливу роль відігравав особистий фактор при керівництві збройною боротьбою повстанців. Часто-густо саме він впливав на активність, масовість і, до певної міри, тривалість соціального протесту.

Найдійовішою особою серед бунтівного населення сіл Кулаги та Суботовичі на другому етапі протистояння (серпень 1760 – травень 1761 р.) тамтешнім землевласникам А. Горновському й І. Даровському з їх слугами був С. Шостаківський.

Доволі уривчасті відомості джерел про нього сповіщають таке, що він, ймовірно, за декілька років перед означеними подіями переселився в

с. Кулаги, де чотири роки прослужив писарем у А. Горновського. Зрозуміло, що був письменним, авторитетом серед посполитих. Одружився з місцевою селянкою й став “мужиковать”, тобто у статусі землероба примушувався до виконання всіляких повинностей на користь свого господаря.

Причому утиски можновладців щодо себе та односельчан і тим більше арешт за участь у масовому протесті вважав порушенням їх людських прав. “Неведомо за что и по какому определению, – скаржився він на ім’я К. Розумовського, – посаженный я под такое жестокое соблюдение. Никакие криминальные правила я за собою и за нижайшими не чувствую… Мы многократно просили объявить нам определение по которому мы содержимся под караулом” [3].

Навіть досить швидко усунений владою від керівництва повстанцями, він, перебуваючи за гратами у Стародубі, через односільчан, які провідували його й приносили харчі, продовжував спрямовувати дії учасників опору, закликав їх не коритися панам і вимагати в суді позитивного вирішення загальної справи про козацтво.

Важливо зазначити й те, що односільчани розуміли роль свого ватажка, а тому неодноразово вимагали звільнити з-під арешту. Через це полкова і сотенна старшина не наважувалася відправити його по етапу до Генеральної військової канцелярії в Глухів. “Кулажские и суботовские жители, – сповіщала вона у вищу установу Гетьманщини, – по разным местам шатаются и если оного Шостаковского… в Глухов отправить, то опасно, чтоб оные по своему бестрашию его где на пути от конвойных козаков не отбили” [4].

Правда також і в тому, що представники влади усвідомлювали і значущість Семена Шостаківського в розгортанні подій, а тому наполегливо схиляли його не лише скоритися, а й щоб він привернув до того бунтівників. За це ватажка обіцяли звільнити з тюрми. На що він категорично відмовився: “Хоть голову на плаху, но не объявлю” [5].

Незабаром, на початку січня 1762 р., Шостаківському, за не зовсім з’ясованих обставин, вдалося втекти з-під караулу і, незважаючи на посилені розшуки, зорганізовані Генеральною військовою канцелярією, зникнути в невідомому напрямку.

Можливо, він переховувався потім у Москві й Санкт-Петербурзі, звідки таємно приїздив у Кулаги та Суботовичі, де знову “подданых склонял к возмущению и ослушности” [6].

Є факти, що Шостаківський ще певний час збирав гроші по різних місцях, розраховуючи довести справу до кінця “законним” шляхом, тобто позитивно вирішити її в суді.

На його прикладі, як ватажка повстанців, досить чітко простежується “напластування” кількох чинників:

а) бажання відстоювати свої права й “соціальну справедливість” різними методами, включаючи боротьбу із зброєю в руках;

б) рішучість іти “до кінця”, а не вдовольнятися половинними мірами;

в) непереборна віра в можливість перемоги через тогочасне судочинство.

З 1764 р. відомості про подальшу долю цієї людини відсутні.

Список використаних джерел

1. Маруня П.Ю. Назв. праця. – С. 172.

2. ПСЗ. – Т. 7. – № 4196.

3. ЦДІА України (Київ), ф. 51, оп. 3, спр. 9409. – Арк. 39, 40.

4. Там само. – Арк. 253.

5. Там само. – Арк. 252.

6. Там само. – Арк. 285.