ІСТОРІЯ

Вітчизняна історія

Гирич Ярослав Миколайович

 

Аспірант кафедри  новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Житлова реформа та урбанізація в Україні у роки семирічки (1959-1965).

 

         Зміни у характері міського розселення вібулись після ухвалення кількох нормативних документів, зокрема, спільної партійно-урядової постанови «Про усунення надмірностей у проектуванні і будівництві» від 4 листопада 1955 р. Вважається, що після 1957 р. «настав новий етап у розвитку радянських міст», на зміну розосередженому відомчому розселенню (будівництво селищ при підприємствах) з’явилося будівництво «великих житлових масивів», які відразу формувалися як «повноцінні міські райони і мікрорайони». При цьому згадувалося і вказувалось на існування певних «помилок у розселенні», які впливали на життя окремих міст.

Зміни у формуванні міського розселення були спричинені організаційними та економічними заходами. До 1956 р. замовниками освоєння житлових територій і організаторами та виконавцями житлового будівництва були міністерства і відомства.  Після 1957 р. замовниками будівництва і реконструкції житлових територій стали терито­ріальні органи радянської влади (обласні та міські виконавчі комітети), у складі яких було створено відділи капітального будівництва. Проектуванням нових житлових утворень почали займатися переважно у проектному інституті «Діпромісто» у Києві та його філії у обласних містах. Це було свідченням певного зростання містобудівної куль­тури, оскільки житлові території перестали вважа­ти додатками до промислових і транспортних.

       Значні масштаби запланованого житлового будівни­цтва в семирічці поставили перед радянськими містобудів­никами нові завдання, які вимагали від проектувальників застосування нових прийомів планування і забудови житлових районів. ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР 4 грудня 1958 р. прийняли постанову «Про заходи по поліпшенню справи планування і забудови населених пунктів УРСР», в якій підкреслювалось винятково важливе значення районного планування. 

      31 липня 1957 р. Центральний Комітет КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток жит­лового будівництва в СРСР», у якій передбачалось упродовж наступних 10—12 років ліквідувати нестачу житла. Для забезпечення планомірності в роботах по відбудові і новому будівництву було складено проекти генеральних планів 122 міст і 683 районних центрів. Згодом були розроблені проекти планування більше 200 міст і багатьох се­лищ. Так було розпочато кампанію по масованому житловому будівництву. Згідно директиви ХХ зїзду КПРС по новому шостому п’ятирічному плану розвитку народного господарства одним з приорітетних напрямків було названо розширення житлового будівництва. Планувалось в містах, робітничих селищах, смт та сільській місцевості за рахунок коштів держбютжету спорудити житлові будинки стандартного планування. Передбачалась стимуляція приватного будівництва та допомога з боку держави згідно програми колгоспного кредитування. Зниження вартості житлового будівництва не менш ніж на 20 % стало запорукою реалізації амбіційних планів. Здешевлення пропонували здійснити за рахунок  широкого застосування типових проектів, втілення індустріальних методів роботи, зниження вартості готових виробів  і деталей заводського виробництва а також недопущення “архітектурних надмірностей” та скорочення строків будівництва. В зазнчений період спостерігались небачені темпи житлового будівництва: упродовж 10 років, з 1956 по 1965 рр. було збудовано 182423 тис. кв. м. житлової площі, зведено 4101,3 тис. квартир (жител), квартири одержали 17,9 млн. осіб. Якщо ж взяти розрахунок по виконанню семирічного плану розвитку народного господарства в  1959—1965 рр. то в Україні за рахунок держави, коопе­ративних організацій та на кошти робітників і службовців у містах та ро­бітничих селищах було введено в дію житла загальною площею 96,4 млн. м2 проти 44,5 млн. м2 за попереднє семиріччя. Окрім того, колгоспами, кол­госпниками та сільською інтелігенцією споруджено 911,5 тис. житлових бу­динків.

Бурхливий розвиток промисло­вих районів, особливо в період індустріалізації країни, ство­рив сприятливі умови для містобудівництва. Багато міст і селищ виникли на нових територіях при будівництві вели­ких промислових підприємств (Сєвєродонецьк, Новогеоргіївськ, Нова Каховка тощо). Інші міста створювались вна­слідок адміністративно – територіальних перетворень об’єднання кількох селищ або росту селищ міського типу до розмірів міст. Так, наприклад, утворилось багато нових шахтарських міст.

        Для втілення в життя  широкомаштабного будівництва в 1954 році було створено Головкиївбуд, що об’єднав в собі багато дрібніших підприємств будівельної галузі. Саме в Києві, вперше в СРСР було застосовано блоки заводського виготовлення з цегли – перший такий будинок було споруджено на проспекті 40–річчя Жовтня (нині – Голосіївський поспект) у 1957 році. У 1965 році було знято обмеження щодо кількості поверхів в новобудовах (не більше п’яти) і дано зелене світло появі 9-поверхових будинків. В Україні перший такий будинок було збудовано в Києві на Відрадному масиві в 1964 році.

 Забудова міст велась переважно великими житловими комплексами на вільних територіях, що стало однією з найхарактерніших рис тодішнього радянського містобудування. Потреба у великій кількості житла за відносно стислі часові терміни призвели з одного боку, до застосування новітніх технологій будівництва, а з іншого, до халатності та часто низької якості будівель. Комплексне будівництво характеризуєвалось також широ­кими масштабами озеленення, благоустрою, завчасним про­кладенням підземних мереж і інженерною підготовкою те­риторії.