Ротова
Н.В.
До проблеми дослідження міфологічного аспекту
художнього твору
Міф як феномен сьогодні
привертає увагу до себе літературознавців, філософів, культурологів. Даючи йому
нові визначення, намагаючись з’ясувати його нові форми втілення і можливості,
дослідники шукають його присутність у мистецьких творах. Як особливе
світовідчуття міф служить глибинною підвалиною літературної творчості, що, в
свою чергу, сприймається однією з його можливих маніфестацій. Міф
органічно входить у творчий процес і розглядається як один із засобів творення художньої моделі світу.
Дослідження
міфопоетичного підґрунтя творчості письменниками вимагає роз’язання питання
сутності міфу в сучасному літературознавстві,
його властивості та функції, чи має суттєві відмінності традиційне й
сучасне міфотворення.
Поняття “міф” у
сучасному літературознавстві є багатозначним і застосовується з різною
смисловою наповненістю – від “священної традиції” до “ілюзії”. Так, один із
найвидатніших дослідників міфу М. Еліаде вважає, що не існує такого визначення
міфу, яке приймалося б усіма вченими і в той же час було доступне неспеціалістам,
бо міф є однією з найскладніших реальностей культури, і його можна вивчати й
інтерпретувати у щонайчисленніших і взаємодоповнюючих аспектах [1: 14].
Репрезентанти численних наукових шкіл розглядають міф у різних аспектах: представники порівняльного методу в дослідженні міфології Я.Грімм та М.Мюллер вивчали міф передусім як потужний творчий художній потенціал; З. Фройд розглядав міф як одну з форм сурогативного здійснення бажань, тоді як К.-Г. Юнг вбачав головним у міфі людський досвід, що має неперехідну цінність; представники антропологічної школи Е. Тайлор і Дж. Фрезер досліджували психопрагматичні функції міфу; як один із літературних жанрів вивчав міф Р. Чейз та Н. Фрай; для представників Кембриджської школи Е.Чемберса, Дж. Уестона, Дж. Харрисона, Ф. Реглана, Р.Грейвса міф – це передусім ритуальний текст; Е. Кассірер звертав увагу на символічність міфів; О.Лосєв, автор теорії міфопоетизму, досліджував міф як первісну ідеологію; для домінуючої в ХХ столітті семіотично-структуралістської школи (К. Леві-Стросс, А. Греймас, Р. Барт, Ю. Кристєва – Франція; Ю. Лотман, З. Мінц, І. Чернов – Тарту; В. Топоров, В’яч. Іванов, Б. Успенський – Москва) міф – це сукупність знакових систем, універсальна комунікативна система.
Таке розмаїття підходів до
дослідження міфу як такого та його використання в художніх творах не могло не
відбитися на тлумаченні самого терміна. Найпопулярніший український
літературознавчий довідник пропонує традиційне трактування міфу як “...
розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили і ін., що брали участь у
створенні світу. Міф – витвір народної віри, який складає філософсько-естетичний
комплекс давньої епохи, яка ґрунтується
на заміні об’єктивності сприймання суб’єктивним апріорним переконанням” [2:
463].
Інше джерело, “Міфологічний
словник” за редакцією Є. Мелетинського, наголошує на тому, що “слово “міф”
грецьке і буквально означає легенда, сказання. Як правило, йдеться про богів,
духів, про обожнених або зв’язаних із богами своїм походженням
героїв, про першопредків, що брали участь прямо чи опосередковано у
створенні самого світу, його елементів як природних,
так і культурних... Міф – найдавніше сказання, що є несвідомо-художньою
оповіддю про важливі, часто загадкові для древньої людини явища й про
походження людства, про подвиги богів, царів та героїв, про їхні битви
та трагедії. Міф був породженням певної фази в розвитку людської свідомості,
що намагалася художньо, за допомогою персоніфікації відобразити дійсність
і пояснити її за допомогою конкретно-чуттєвих образів і асоціацій, перцепцій,
що мали своєрідний логічний характер” [3: 653].
Ще один варіант тлумачення міфу пропонує “Літературний енциклопедичний словник”: “Міф – найдавніше сказання, що є неусвідомлено-художньою оповіддю про найважливіші, загадкові для давньої людини природні, фізіологічні й соціальні явища, про походження світу, про загадку народження дитини й про походження людства, про подвиги богів, царів та героїв, про їхні поєдинки й трагедії” [4: 233–234].
Очевидно, що наведені
визначення залишають поза увагою досить широке коло суттєвих проблем, зокрема
зв’язок міфу з літературою, з релігією тощо, хоча над цією проблемою, як слушно
зауважує І. Дьяконов, “... ламають собі голову ось уже майже сто поколінь
учених” [65: 9].
Про неможливість створення
методології вивчення міфу через відсутність чіткої дефініції ключового поняття
говорить Р. Вейман: “Сам феномен “міф” заслуговує кращого поводження, бо його
історична велич і фантастична принадність безперечні, а словесний знак “міф”
корелюється сьогодні зі взаємовиключними значеннями й застосовується не
лише як щось багатозначне, але й значною мірою невизначене. Тим важче його
визначити і тим необхідніше це зробити. Адже за поняттями стоять методи.
Отже, створення єдиних понять можливе лише на основі єдиної методології, у цій
же ситуації, за браком такої методології, неможливе й вироблення єдиних понять” [6: 262].
Взагалі відмовляється від
використання терміна “міф” К. Кереньї, бо, на думку вченого, його
значення притупилося, стало неясним, двозначним, “міфологема” – ось найкраще
слово для визначення давніх оповідей, міфологія ж, вважає дослідник, – це форма мислення така само, як і музична.
Головною цінністю дослідження міфології є можливість повернення до витоків
і реконструкція початкового стану світосприйняття [7: 12, 19].
Про небажану двозначність, що
стає причиною некоректності використання терміна, говорить Л. Баткін, підкреслюючи, що
стало традицією використовувати його в
метафоричному смислі: говорять про “міф технократії”, “вікторіанський міф”, про
міфи масові, націоналістичні, політичні, філософські тощо. Тобто під “міфом”
розуміють ілюзію, забобони, самообман, мрію і пропагандистський стереотип,
а також ідейну й психологічну конструкцію, що виявляє свою неспроможність
чи хоча б перехідну природу... Поняття міфу, зауважує дослідник, стало звичним
кліше, часом досить зручним і виразним, але оціночним, що додається до
будь-чого й саме тому стає таким, що втрачає наукову змістовність. Є міф і
“міф”. Міф у чистому вигляді – це передусім передкультурний стан, біблійний Міф тут єдино
можлива колективістська форма культури, він настільки життєвий, що в жодній мірі не став “міфом” [8].
Феноменолого-діалектичне
тлумачення міфу знаходимо в О. Лосєва: “Міф – це розгорнуте магічне ім’я,
тобто міф не може бути проаналізованим далі й зведеним на будь-які глибші
первинні елементи, тут кінцева і неподільна смислова точка міфу; і можливе лише
таке подальше дослідження, яке буде деталізувати це поняття вже без виходу за
його межі” [9: 171–172].
Дослідження останніх часів
розширюють аналізоване поняття. Так,
у “Словнику культури ХХ століття” В. Руднєва знаходимо: “Це
поняття має у звичайній і культурній мові три значення: 1) давній переказ,
оповідь; 2) міфотворчість, міфологічний космогенез; 3) особливий стан
свідомості, історично й культурно обумовлений.” Прикметно, що, навівши
першим традиційне тлумачення міфу, дослідник одразу ж його відкидає: “Перше
значення... є просто хибним. Міф не може бути оповіддю суто історичною,
оскільки на стадії міфологічного мислення те, що говориться, ще не
відділене від того, про що говориться. Друге значення поняття міфу як міфотворчого
космогенезу – народження світу з хаосу – більш коректне, але нас, у першу
чергу, міф цікавить тому, що у ХХ столітті він став однією з найважливіших культурних
категорій, а став він таким завдяки третьому значенню – міф як особливий стан свідомості.
Це такий стан свідомості, що виступає нейтралізатором між усіма фундаментальними
культурними бінарними опозиціями,
насамперед між життям і смертю, правдою і неправдою, ілюзією
та реальністю” [10: 169].
Р. Барт вважає, що “... міф – це комунікативна система,
повідомлення. Отже, міф не може бути річчю, концептом або ідеєю; він являє
собою один із способів означування; міф – це форма” [11: 72].
Отже, наведені визначення
переконливо свідчать, що в сучасному літературознавстві стосовно поняття “міф”
залишається більше питань, ніж відповідей.
Література
1. Элиаде М. Аспекты мифа / Пер. с фр. В.
Большакова. – М.: Академический проект, 2001. – 222с.
2. Літературний словник-довідник / Р.Т.
Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВУ “Академія”, 1997. – 752 с.
3. Мифологический словарь / Гл. ред. Е.М.
Мелетинский. – М.: Сов. энциклопедия, 1991. – 736 с.
4. Аверинцев
С.С., Эпштейн М.Н. Миф // Литературный
энциклопедический словарь / Под общ. ред. В.М. Кожевникова,
П.А. Николаева. Редкол.: Л.Г. Андреев, Н.И. Балашов, А.Г. Бочаров и др. –
М.: Сов. энциклопедия, 1987. – С.
222–225.
5. Дьяконов И.М. Введение // Мифология
древнего мира. /Пер. с англ. Предисл. И.М. Дьяконова. – М.: Наука, 1997. –
С. 5–55.
6. Вейман
Р. История литературы и мифология. – М.: Прогресс, 1975.
– 343 с.
7. Кереньи К., Юнг К.-Г. Введение в сущность
мифологии. Пролегомены // Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов. Пер. с
англ. – Киев: Государственная
библиотека Украины для юношества, 1996. – С. 11–211.
8. Баткин Л. Ренессансный миф о человеке //
Вопросы литературы. – 1971. – № 7. – С. 114–141.
9. Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Барт
Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 21–187.
10. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века:
Ключевые понятия и тексты. 2-е изд. – М.: Аграф, 1999. – 384 с.
11. Барт Р. Мифология. – М.: Изд-во им.
Сабашниковых, 1996. – 314 с.