Федчик В.А.
Специфіка текстів наукового комунікативного реґістру
У 70-ті рр. XX ст. на зміну класичному структуралізму Ф. де Соссюра,
Б.де Куртене, Л. Блумфілда, З.С. Харріса та ін. прийшла
функціональна лінґвістика (Р.О. Якобсон, М.С. Трубецкой, С. Дік,
М. Халлідей, М.М. Бахтін, О.В. Бондарко, В.Г. Гак, Н.О. Слюсарева
та ін.), що проголосила як засадниче положення про те, що вивчення мови може
вважатися адекватним лише за умови опису її функціонування в процесі
комунікації. Адже мовлення – це реальність мови. Воно є не тільки засобом
спілкування, але і застосуванням цього засобу (мовленнєвий акт – конкретний
процес говоріння) і його продуктом (мовленнєвий твір – продукт мовленнєвого
акту) [28, 8]
Однією з причин усвідомлення недостатності статичних системно-структурних
методів дослідження комунікативних і мовних процесів став продиктований розвитком
мовознавства вихід лінґвістичного аналізу за рамки речення в текст. Недаремно
прихильники функціональної лінґвістики, визначаючи її цілі, предмет і завдання,
сходяться на тому, що "тільки текст, а не апріорно побудована опозиція або
система може бути початковою даністю для дослідження" [23, 94].
У результаті виникає і дістає розвитку і поширення лінґвістика тексту як
сфера застосування комунікативного аналізу – Halliday [8],
Hartman [9],
Pike [10].
У західноєвропейському й американському мовознавстві її послідовниками стали van Dijk [4;
3; 5], Dressler [7], Beaugrande [2;
1] та ін.
В українській і російській науці лінґвістика тексту розробляється О.О. Леонтьєвим
[27; 26],Т.М. Ніколаєвою [29], Г.Г. Почепцовим [33], В.Б. Апухтіним
[12], М.М. Бахтіним [13–15], Н.О. Слюсаревою [38], В.Г. Гаком [17],
І.Р. Гальперіним [18; 19], Т.М. Дрідзе [22], Г.В. Колшанським [25;
24], А.І. Новіковим [31; 30], Е.А. Реферовською [34], С.Г. Тер-Мінасовою
[40] та ін.
Текст, будучи, безперечно, цілісним утворенням, "включає не одну, а
декілька взаємодіючих системних цілісностей, для кожної з яких характерний свій
рівень онтологічної узагальненості, свій план змісту і план вираження і своя
система категоріальних ознак" [16, 16].
Розгляд тексту в світлі цих вимог припускає поглиблений аналіз
взаємовідношень усіх компонентів і умов, задіяних під час породження і
сприйняття текстів, а також аналіз матеріальних і ідеальних структур, що
визначають ті або інші боки цих процесів. Особливу увагу слід приділити саме
когнітивним, інформаційним структурам, що визначають змістовий бік усякого
висловлення. Розглядати ці структури слід не в плані їх одиничного,
ізольованого вияву, а в системі їх соціально-комунікативного,
"діалогічного" [15; 14; 13] функціонування.
Основні ідеї лінґвістики тексту як сфери застосування комунікативного
аналізу дедалі частіше використовуються в процесі аналізу і опису наукового
тексту. Так, предметом обговорення у ряді досліджень є питання про виділення
наукового тексту з величезної кількості письмових текстів, яке належить до
проблеми типології і класифікації текстів взагалі. Проте єдиної думки з цієї
проблеми ще не вироблено. Зазвичай у класифікаціях виділяються тексти наукового
стилю і описуються їх характеристики. Насамперед у наукових текстах виявляють
специфічні риси письмового мовлення (структурна розгорнутість, оскільки письмове
мовлення повинне відрізнятися повнотою і конкретністю; формальна стислість, з
якою пов’язана граматична ускладненість письмового мовлення; суворе дотримання
норм літературної мови; належність до певного стилю і жанру, індивідуальний
стиль автора, що забезпечує вибірковість і послідовність думок; планування, яке
створює композиційну і логічну витриманість письмового мовлення).
Аналізуючи процеси наукової комунікації з погляду її жанрових особливостей,
слід спиратися на властивості, що мають принципове значення під час віднесення
того або іншого тексту до тієї або іншої жанрової царини. Для визначення
жанрової належності тексту необхідно передусім виділити його прагматичну
спрямованість на ту або іншу аудиторію і його цільову настанову на плановані
зміни станів комунікативної або соціальної ситуації, у зв’язку із сприйняттям
цього тексту вибраною аудиторією. „В ідеальному випадку тексти призначаються
для своєї аудиторії: вони припускають цілком певний обсяг, який не стомлює
комуніканта зайвою інформацією, але не позбавляє його інформації необхідної, тобто
тої, яка в комуніканта відсутня”[21, 181]. Під час аналізу будь-якого тексту
початковою стадією цієї діяльності буде розгляд особливостей поверхневих
структур і створюваних на їх основі смислових структур у єдності їх виявів і
взаємин у контексті певної мовленнєвої ситуації.
Метою цієї статті є спроба виявити і дослідити риси, визначальні для
текстів наукового комунікативного реґістру.
Природно, що найбільша суворість і однозначність делімітації тексту і його
смисловий каркас як структурна основа тексту виявляються в наукових текстах [20],
де тема не тільки позначається сукупністю висловлень і сумою інформації, але і
нерозривним дискурсом, у якому сукупність висловлень об’єднується за змістом
нерозривним ланцюжком залежного руху смислів окремих висловлень [24, 104].
Наступним етапом аналізу жанрових особливостей розгляданого текстового поля
буде визначення цільової спрямованості текстів, які його утворюють. Усякий
текст направлений на таку зміну станів комунікативної ситуації, яка викличе у
реципієнта, в процесі сприйняття тексту, певні інтенції до виконання
соціальних, ментальних або фізичних дій. У цьому дослідженні нас найперше
цікавлять дії ментальні. На відміну від художнього тексту, що викликає зміни в
емоційних станах комуніканта, науковий
текст, будучи текстом-повідомленням, спричинює зміни в станах інформаційних,
когнітивних структур – у системі знань реципієнта. Для тексту наукового реґістру
модальним стрижнем є модальність дійсності з різною мірою її достовірності і здогадності,
бо головна мета наукового тексту – інформація про дійсність, її пояснення і
оцінка [11, 35].
У процесі пізнавальної діяльності суб’єкт спирається на узагальнені і
трансформовані конкретно-історичними умовами результати попереднього досвіду.
Закріплюючись за допомогою ряду гносеологічних і соціально психологічних
механізмів, вони стають відносно самостійними і можуть у певних умовах значно
відриватися від практики, істотно впливати на її спрямованість.
Утворення пізнавальної структури є формуванням такого співвідношення понять,
яке відображає деяку цілісність об’єкта (у взаємодії реальних предметів і
явищ), а елементи цього пізнавального акту, що входять у структуру смислу
(традиційно – суб’єкт і предикат), становлять основу логічного мислення людини.
Мовна комунікативна одиниця лише закріплює у своїй матерії цю понятійну форму
незалежно від того, які предмети і явища є джерелом відображення у відповідних
понятійних категоріях [24, 79]. А дослідження якого-небудь об’єкта в науково
теоретичному плані припускає відомий ступінь абстрагування від конкретних
реалізацій певного об’єкта [19, 5].
Таким чином, до жанру наукового тексту слід відносити такі висловлення,
прагматичним аспектом яких є зміна у сприймаючої аудиторії існуючих уявлень про
закономірності і явища, які певний текст описує, решту всіх аспектів цього
явища ми розглядатимемо тою мірою, якою вони є релевантними поставленому
прагматичному завданню.
У зв’язку з цим слід докладніше торкнутися специфіки аудиторії, на яку
розрахований той або інший науковий текст. Залежно від набору загальних і
концептуальних знань, властивих вибраній аудиторії як деякій кількості
індивідуальних реципієнтів, ми можемо поділити її на дві різні групи: а) група
реципієнтів, що не мають певної інформації або мають недостатньо повну
інформацію про розгляданий об’єкт або явище і відчувають необхідність у
подібній інформації; б) група реципієнтів, що мають певні, достатньою мірою
адекватні пізнання про розгляданий об’єкт або явище дійсності і не відчувають
потреби у вказаній зміні.
З погляду можливості зміни уявлень тексти, направлені на дві ці аудиторії,
повинні мати істотні відмінності. Якщо для аудиторії (а) інформація, що
міститься в тексті, є новою і її засвоєння, тобто прийняття як релевантної їх
індивідуальній системі знань, залежить тільки від її значущості в межах
когнітивних систем, зумовлених їх позакомунікативною – соціальною, фізичною та
іншою – діяльністю і служить цілям поповнення індивідуальних інформаційних
систем, то для аудиторії (б) справа йде інакше. Реципієнти, що належать до такої
групи, мають відомий обсяг спеціальних знань про релевантні особливості розгляданого
явища. Вони виявляють до нього певний інтерес, вони самі мають певну точку зору
(яку розгляданий текст покликаний змінити) на проблему. Щодо цієї позиції вони
піддають критиці точки зору, що наводяться продуцентом, і сам процес сприйняття
припускає цей критичний підхід і аналіз того, що заявляється продуцентом [6].
Це накладає на текст певні додаткові вимоги. Такий текст повинен містити не
тільки когнітивні структури, але і мати певні риторичні властивості, що дають
йому можливість впливати на реципієнта з метою реалізації прагматичного
аспекту.
Такі риторичні властивості різняться за своєю природою. Вони можуть
включати експресивні прийоми і особливості [11], базуватися на стрункості
логічної побудови висловлення, включати в тканину тексту висловлення визнаних
авторитетів у певній царині знань (з метою підтвердження або критики) як
релевантні поставленій прагматичній меті і т.д. [15; 14; 42; 41; 2; 1].
Слід ураховувати й те, що системи знань реципієнтів можуть бути вже
релевантними, частково або повністю, інформативним структурам продуцента, які
визначають зміст і смислову наповненість тексту, у цьому разі не слід чекати
глобальних змін у системі знань реципієнта, але сам факт існування схожої думки
з певного питання може увійти до його системи індивідуальних знань як
підтвердження адекватності відображення і розуміння того або іншого явища
дійсності [2; 1]. Таке явище можна розглядати як конвергенцію на когнітивному
рівні, проте під час породження тексту ця конвергентність думок може вилитися в
конвергентність смислових структур.
Саме у зв’язку з цим повинна розглядатися ще одна особливість текстів
наукового і суміжного жанрів – їх взаємонаступність у світлі того, що специфіка
процесів науково-теоретичного і науково-практичного відображення тих або інших
явищ вимагає наявності у комуніканта (незалежно від того, чи є він реципієнтом
або продуцентом тексту) певної сукупності попередніх знань, отриманих у
результаті емпіричного і теоретичного пізнання цього явища. З огляду на те, що
ці знання, завдяки єдності відбиваного явища і універсалізму розумових
процесів, перетинаються, це створює передумови як для адекватності розуміння
конкретних текстів у контексті відповідної комунікативної ситуації, так і для
можливості порівняльного аналізу їх смислових структур. Перетин фонових знань і
наступність текстів і створює можливість для розгляду їх у межах не тільки
конкретної комунікативної ситуації, але і в рамках більш загальної
макроситуації.
Сучасні дослідження тексту вказують на високий ступінь діалогічності в науковій
комунікації. “...автор і читач обмінюються текстами, оскільки кожний читач
наукової літератури потенційно є автором. Проте обмін текстами не є
безпосереднім. Завдяки тиражності тексту, кожний науковий автор звертається не до
конкретного одержувача, а до анонімного масового читача і не вступає в
науковому тексті в особистий контакт з читачем. Таким чином, з одного боку,
існує обмін текстами, а з другого боку, учасники обміну не сполучаються один з
одним. ... читач анонімний і множинний, і кожен з читачів потенційно може стати
автором” [35, 148].
Але кожний новий науковий текст, що прагне увійти до корпусу
дисциплінарного знання, повинен містити відповідь на запитання, “задане”
попереднім розвитком знання. [...] Звертаючись до фонду вже створених текстів,
учений знаходить у них не тільки якийсь “зразок для наслідування”, але й
імпульс для створення нових текстів. Процес пізнання уподібнюється, таким
чином, ланцюгові стимулів і реакцій, аналогічному мовленнєвому ланцюгу, створюваному
в процесі усного спілкування, з тією лише різницею, що обміну висловленнями
відповідає обмін текстами [36, 4].
Усяка наукова публікація є, як правило, реакцією на інші праці і у свою
чергу стає стимулом для нових робіт. У цьому відношенні кожний науковий текст –
репліка в діалозі. [...] Такий діалог стає можливим завдяки наявності усталеної
системи дисциплінарного знання і її фонду текстів... [36, 5].
Будучи засобом зберігання і накопичення знань, науковий текст призначений
для багатократного використання протягом тривалого часу. Кожна галузь науки має
свій фонд текстів, що утілив у собі систему дисциплінарного знання [32], а
поповнення цього фонду новими текстами означає не екстенсивне зростання
інформації, а вдосконалення системи.
Оскільки динаміка розвитку наукового діалогу визначається об’єктом
наукового пізнання, то подібні комунікативні макроситуації (“фонди текстів”)
мають тенденцію базуватися і розвиватися в рамках, визначуваних досліджуваним
об’єктом. Межі ці пропорційні як з глибиною і комплексністю дослідницьких
методик, так і з рівнем абстрагування і конкретизації теоретичних моделей, а
отже, можуть варіюватися в широких межах.
Отже, визначальними для текстів наукового комунікативного реґістру є, на
нашу думку, такі риси:
1) належність до певної комунікативної ситуації, в якій основною метою
комунікантів є зміна складу системи індивідуальних знань комуніканта з метою
отримання або передачі нової когнітивної інформації;
2) організація смислових структур подібних текстів підпорядкована
зміні станів вищезгаданих утворень, з метою генерації у реципієнта в процесі
сприйняття інтенції такої зміни системи індивідуальних знань щодо описуваного явища,
щоб вона стала релевантною системі відповідних знань продуцента;
3) вибір мовного матеріалу повинен відповідати вказаним вимогам, що
створює додаткове маркірування такого роду висловлень, яке полегшує процеси упізнавання
і віднесення їх до тієї або іншої комунікативної царини;
4) спрямованість на певну аудиторію і відповідність тексту
комунікативній компетенції і релевантним цілям цієї конкретної аудиторії;
5) риторична оформленість, експлікованість усіх
релевантних смислів у межах, зумовлених описуваним об’єктом;
6) смислова і концептуальна наступність конвенціональних суспільних
знань;
7) здатність формувати стійкі саморозвивальні і самопідтримувані
діалогічні системи;
8) високий ступінь діалогічності, пов’язаний із специфічними
особливостями наукової комунікації.
Література:
1. Beaugrande R. de Linguistic Theory: The discourse of
Fundamental Works. –London: Longmans, 1991.
2. Beaugrande, R. de . Text, Discourse, and
Process. Toward a Multidisciplinary Science of Text. – London and N.Y.: Longman Alex Publishing Corporation, 1980.
3. Dijk T.A. van . Text and Context
Explorations in the Semantics and Pragmatics of Discourse. – London and New York: Longman, 1977.
4. Dijk T.A. van Some Aspects of Text
Grammars. – The Hague: Mouton, 1972.
5. Dijk T.A. van. Studies in the Pragmatics
of Discourse. – The Hague: Mouton, 1981.
6. Dillon G. Insider reading and
linguistic form. Contextual knowledge and the reading of linguistic discourse//Language, Text and context. Essays in
stylistics.– M. Toolan
(ed.). – London and New York: Routledge,
1992. – P. 49–62
7. Dressler W.U. Einfuhrung in die Textlinguistik. –
Tubingen: Niemeyer, 1973.
8. Halliday M.A.K. Categories of the theory of
grammar//Word. – Vol 17. – 1961. – P. 241–292.
9. Hartmann. N. Philosophie der Natur. – Berlin,
1950.
10. Pike K.L. Language in Relation to a
Unified Theory of Human Behavior. –
11. Александрова
О.В. Проблемы экспрессивного синтаксиса.- М.: Высш. шк., 1984.
12. Апухтин В.Б. Психолингвистический метод анализа смысловой
структуры текста: Автореф. дис...
канд. филол. наук. – М., 1977. – 22 с.
13. Бахтин М.М. К
методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. –
М.: Искусство, 1979. – С. 361–373.
14. Бахтин М.М.
Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества.– М.:
Искусство, 1979. – С. 237–280.
15. Бахтин М.М.
Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт
философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.:
Искусство, 1979. – С. 281–328.
16. Воробьева О.П.
О трояком подходе к статусу текста // Художнiй текст
в культурному, фiлологiчному та лiнгвiстичному
аспектах. Тези доповiдей межвузовськоi конференцii. Киiв. 24–26 жовтня 1991. – Киiв, 1991. – С. 15–17.
17. Гак В.Г.
Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики – 1972. – М.,1973.
18. Гальперин И.Р.
Интеграция и завершенность текста. – Изв. АН СССР.
Сер. лит. и яз. – М., 1980. – N 6.
19. Гальперин И.Р.
Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981.
20. Гвишиани Н.Т. Язык научного общения (Вопросы методологии).
– М.: Высш. шк., 1986.
21. Дейк Т.А. ван и Кинч В. Стратегия понимания
связного текста // Новое в заруб. лингв. – Вып. 23:
Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 152 – 211.
22. Дридзе Т.М. Понятие и метод установления содержательной
структуры текста применительно к учебному тексту // Психолингвистическая и
лингвистическая природа текста и особенности его восприятия. – Киев, 1979.
23. Ермолаева Л.С.
К вопросу о статусе лингвистики текста // Прагматика и структура текста: Сб. науч. тр. Моск.
ин-та иностр. яз им. Мориса
Тореза. – М., 1983. – Вып. 209. – С. 93–99.
24. Колшанский Г.В. Коммуникативная функция и структура языка.
– М.: Наука, 1984.
25. Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных
факторов в языке. – М., 1975.
26. Леонтьев А.А.
Понятие текста в современной лингвистике и психолингвистике //
Психолингвистическая и лингвистическая природа текста и особенности его
восприятия. – Киев, 1979.
27. Леонтьев А.А.
Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – М.: Наука,
1969.
28. Медникова Э.М. Значение слова и методы его описания. – М.: Высш. шк., 1974.
29. Николаева Т.М.
Лингвистика текста. Современное состояние и перспективы // Новое в заруб.
лингв. – Вып. 8: Лингвистика текста. – М.: Прогресс,
1978. – С. 5–41.
30. Новиков А.И. Cемантика текста и ее формализация. – М.: Наука.,1983.
31. Новиков А.И.
Лингвистические и экстралингвистические элементы семантики // Аспекты общей и
частной лингвистической теории текста. – М.: Наука,1982. – С. 43–52.
32. Огурцов А.П.
Дисциплинарное знание в научной коммуникации // Системные исследования.
Ежегодник. – М., 1980. – С. 34–75.
33. Почепцов Г.Г. Дискурсивный и композиционный уровни
лингвистического анализа текста // Лингвистика текста и обучение иностранным
языкам. Сб. науч. статей. – Киев: Вища
школа, 1978. – С. 6–17.
34. Реферовская Е.А. Лингвистические исследования структуры
текста. – Л.: Наука. Лен. отд., 1983.
35. Рождественский
Ю.В. Введение в общую филологию. – М.: Высш. шк, 1979.
36. Славгородская Л.В. К вопросу о коммуникативной
направленности научного текста // Функциональные стили и преподавание
иностранных языков. – М.: Наука, 1982. – С. 3–13.
37. Славгородская Л.В. Научный диалог (лингвистические
проблемы). – Л.: Наука, Лен. отд., 1986.
38. Слюсарева Н.А.
Лингвистика речи и лингвистика текста // Аспекты общей и частной
лингвистической теории текста. – М.: Наука,1982.
39. Слюсарева
Н.А., Трошина Н.Н. Введение // Аспекты общей и частной лингвистической теории
текста. – М.: Наука,1982. – С. 3–37.
40. Тер-Минасова С.Г. Синтагматика речи: онтология и эвристика.
– М.: Изд-во МГУ, 1980.
41. Чаковская М.С. Взаимодействие стилей научной и художественной
литературы. – М.: Высш. шк.,
1990.
42. Чаковская М.С. Текст как сообщение и воздействие. – М.: Высш. шк.,1986.