Право/9. Гражданское право
Дрогоман І.І.
Київський
університет права Національної Академії Наук України
Шляхи гармонізації та імплементації
правового забезпечення корпоративного управління у акціонерних товариствах в
Україні
Запозичення закордонного досвіду з
правових питань може відбуватись "стихійно" чи заплановано, внаслідок
взятих на себе країною міжнародних обов'язків або добровільно, в
односторонньому чи багатосторонньому порядку. Відповідно цей процес може мати
різні форми — уніфікації, гармонізації, адаптації, апроксимації, рецепції тощо.
Право компаній ЄС має похідну,
надбудовну природу, оскільки на етапі розроблення директив із права компаній
держави-члени вже мали власне національне законодавство про компанії, яке
базувалося на спільних цивілістичних підходах та концепціях (концепція
юридичної особи, класифікація юридичних осіб тощо), узгоджених задовго до
створення ЄЕС. Ці концепції не є чітко закріпленими в актах ЄС, оскільки у
цьому не було практичної потреби, але можуть бути з’ясовані шляхом аналізу норм
національного законодавства держав-членів та норм, що містяться в актах ЄС.
Як зазначає А. Єфименко [[1]],
похідний характер права компаній ЄС також знайшов своє відображення як у
природі основного масиву актів, якими є директиви, що переважно встановлюють
результати, які мають бути досягнуті у національному законодавстві, а не норми
безпосередньої дії, так і у зосереджені на регулюванні переважно діяльності
організаційної форми “публічних компаній із обмеженою відповідальністю”
(акціонерних товариств).
На думку О. Кібенко [[2]],
доцільним є звернення до національного права держав-членів і у тих випадках,
якщо правовідносини врегульовані на рівні ЄС. Як уже зазначалось раніше,
гармонізація корпоративного права у рамках ЄС здійснюється переважно за допомогою
директив, які не є актами прямої дії і потребують імплементації у національне
законодавство держав-членів. При цьому директиви часто мають суто рамковий
характер — вони не містять детальних норм, а визначають лише певні результати,
яких слід досягти державам-членам через запровадження такого регулювання, яке є
найбільш прийнятним для їх правової системи.
Потрібно також враховувати, що інститут юридичної
особи, загалом, і конструкція акціонерного товариства, зокрема, створюють
нормативне підґрунтя для багатьох інших галузей законодавства (банківське,
страхове, конкурентне, податкове тощо), які не можуть ані розвиватися, ані
ефективно функціонувати за умов, коли прогалини у чинному законодавстві
фактично стимулюють недобросовісну поведінку учасників корпоративних відносин,
і відповідно, непередбачувану мотивацію дій у самих акціонерних компаній.
Слід також враховувати, що директиви встановлюють
мінімальні вимоги і тому норми національного корпоративного права можуть значно
відхилятись від положень директив. Внаслідок цього у ряді випадків орієнтація
українського законодавця суто на вимоги директив без урахування відповідних
національних норм може призвести до невірного результату - прийняття
законодавства, яке за змістом буде значно відхилятися від регулювання
відповідних правовідносин у європейських країнах.
Отже, шляхи гармонізації та імплементації правового
забезпечення корпоративного управління у національне українське законодавство
формують основні джерела його розвитку. Проте, найбільш прийнятним для України
корпоративного управління та врегулювання корпоративних конфліктів інтересів є
правовий досвід Європейського Союзу.
Література