Право/5. Уголовное право и криминология

Куценко А.О.

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого

Виправлення як підстава умовно-дострокового звільнення від відбування покарання

Виконання призначеного судом покарання є доцільним тільки за тієї умови, що ним досягається поставлена в законі мета: крім кари, ще й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів. Якщо ця мета може бути досягнута ще до закінчення призначеного судом строку покарання, то в подальшому його виконання є недоцільним, а іноді й шкідливим. З огляду на це, закон (ст. 81 Кримінального кодексу України) передбачає можливість застосування судом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Підстави умовно-дострокового звільнення від відбування покарання поділяються на формально-юридичні та оціночні. І якщо формально-юридичні підстави досить добре визначені і закріплені в законодавстві, то оціночні підстави викликають деякі питання через їх недостатню визначеність (майже як і будь-які інші оціночні поняття в праві). Відповідно до ч.2 ст. 81 КК України однією з оціночних умов застосування інституту звільнення від покарання та його відбування є виправлення засудженого. Проте на практиці через недостатню визначеність тлумачення цього терміну правозастосовними органами та судами лише половина засуджених реально користується цим правом.

Вперше поняття „виправлення засудженого”, яке є досить складним з точки зору його юридичного оформлення, закріплено в кримінально-виконавчому законодавстві, а саме в ч.1 ст.6 Кримінально-виконавчого кодексу України, в якій під виправленням розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Встановлюючи підстави застосування ч.2 ст. 81 КК України, суд, зокрема, повинен з’ясувати, чи дотримується засуджений встановленого режиму і правил внутрішнього розпорядку, чи не вчиняв він останнім часом порушень режиму відбування покарання чи інших правопорушень, який вплив він справляє на інших засуджених, чи належно він ставиться до праці, і у чому саме проявляється його належне ставлення до праці, тощо.

Концепція виправлення особи злочинця ґрунтується на тому, що кожна особистість підлягає виправленню, тобто в ній можуть бути подолані дефекти її свідомості, а сама особа може бути перетворена на безпечну для суспільства людину. Виправлення було б неможливим, якби особа не мала такої властивості як мінливість, під якою розуміється здатність особи, її духовного стану перебудовуватися під впливом сукупності зовнішніх та внутрішніх умов.

Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися закону про кримінальну відповідальність, прищепити повагу до закону навіть під страхом покарання. Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі є важливим результатом застосування покарання, суттєвим показником його ефективності.

Виправлення особи засудженого – досить складний процес, вимагає певних зусиль, пов’язано з подоланням інертності психіки, з перебудовою досить фундаментальних стереотипів – звичок, поглядів, рис характеру, фіксованих форм поведінки тощо. Виправлення є двостороннім діалектичним процесом, який не можна уявляти спрощено: тільки як діяльність з викорінення негативних властивостей особи, оскільки одночасно з руйнуванням старих поглядів, звичок і рис характеру засудженого йде формування нових.

Головними передумовами успішного виправлення є готовність і добра воля самих засуджених та налагодження зв’язків між установами виконання покарання та вільним суспільством. Цілі виправного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров’я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та виробленню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, допоможуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення.

Термін „виправлення” широко використовується в міжнародній практиці, в міжнародних угодах, що стосуються позбавлення волі та інших видів покарань. Це є додатковим аргументом щодо можливостей дієвості ст.6 КВК України. Крім того, на переконання ряду дослідників, треба підкреслити, що значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень виконання кримінальних покарань і поводження із засудженими визначається тим, що вони носять загальнонаціональний характер і не схильні до соціальної кон’юнктури, яка складається під впливом різних політичних, ідеологічних, економічних і кримінологічних факторів, а отже, вони можуть бути достатньо чітким орієнтиром для розвитку вітчизняного законодавства.

На переконання багатьох факторів процес виправлення особи охоплює:

1) мету діяльності органів і установ виконання покарань;

2) процес зміни та перебудови засудженого під впливом системи виховного впливу;

3) результат діяльності органів і установ виконання покарань.

Отже, проаналізувавши природу процесу виправлення засудженого, можна зробити висновок, що вжитий у законодавстві однойменний термін передбачає за змістом діяльність як суб’єкта (адміністрації установи виконання покарання), так і суб’єкта (засудженого). При цьому головними елементами цієї умови застосування інституту звільнення від покарання та його відбування, що складають зміст ч.2 ст.81 КК України, є:

1) закріплення в нормативно-правових актах форм впливу на особу і напрямків діяльності адміністрації установ виконання покарань та засудженого;

2) свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення, тобто єдність психічних процесів особи, що активно беруть участь в усвідомленні нею об’єктивного світу та свого власного буття.