Гордійченко Володимир Вікторович
Інститут історичної освіти КНПУ
ім. М.П. Драгоманова, ЗНТУ.
Економічні відносини в грецькому суспільстві за
даними гомерівських
поем «Іліади» та
«Одиссеї».
У даній
роботі викладаю деякі питання соціально-економічного й політичного життя
грецького суспільства, відбитого в гомерівських поемах.
При
вивченні економічного ладу грецьких племен основну увагу варто направити на все
те, що пов'язане із сільським господарством, визначну роль якого необхідно
показати. Різноманітність
землеробських культур, агротехнічні прийоми, знаряддя праці дозволяють судити
про рівень розвитку сільського господарства. Треба також досліджувати питання: кому належала провідна
роль у виробництві, які форми землеволодіння й землекористування існували і яка
з них була найбільш перспективною. Вирішення цих питань дозволить показати
помилковість погляду буржуазних істориків на гомерівське суспільство як
ранньофеодальне.
При
аналізі соціальних відносин у грецькому суспільстві XI - IX ст. до н.е. варто
звернути особливу увагу на роль родових відносин і на поступове витиснення
основ родового ладу в результаті розвитку майнової й соціальної нерівності. При цьому варто виділити основні групи вільного
населення.
Описуючи
положення рабів, необхідно зупинитися не тільки на характері експлуатації
рабської сили, але й розкрити сутність домашнього рабства, встановити зв'язок
«гомерівського» рабства із класичним.
При дослідженні питання про політичну
організацію грецького суспільства необхідно показати систему суспільного
управління, виділивши органи військової демократії, а також простежити процес
зародження держави.
Період
історії Давньої Греції в XI - IX ст. до н.е. за традицією називають
гомерівським, за іменем легендарного сліпого співака Гомера, якого стародавні греки
вважали автором «Іліади» й «Одиссеї». [3;31] Ці дві поеми для
кожного дослідника, що вивчає
ранньогрецьке суспільство і
його інститути, є джерелом
першорядної важливості. Джерело це найвищою мірою складне, специфічне і вимагає
тому сугубої обережності в використанні. [2;5]
Результати
досліджень великого археологічного й епіграфічного матеріалу, яким володіє
сучасна історична наука, а також ретельне вивчення змісту обох поем доводить
різночасність і тривалість їхнього виникнення, що різні риси поем відбивають
різні епохи. [3;31]
Питання
про походження поем, а отже, і про якість відомостей, що утримуються в них,
почали досліджувати ще в античний час.
У
науці «гомерівське питання» виникло лише наприкінці XVIII в., коли дослідники
задалися метою з'ясувати походження обох поем, усвідомити собі, чи були вони
результатом індивідуальної або народної творчості, і потім визначити різночасні
сюжетні лінії, які лежали в основі поем. [9;72]
В 1795
р. німецький вчений Фр.Вольф, розвиваючи ідеї своїх попередників, зокрема Дж.
Віко, видав книгу «Введення до Гомеру», у якій вказав на велику кількість
протиріч в епосі. Він висунув припущення,
діяльність автора поем полягала у зведенні воєдино численних пісень, що
існували в народі.
Протягом усього XIX в. дослідники «гомерівського питання» розділилися на
дві групи. Перша група дослідників -
унітарії, незважаючи на аргументацію Вольфа, виходили з композиційної
цілісності і єдності мови й стилю «Іліади» і «Одиссеї», а протиріччя в поемах
пояснювали пізнішими перекручуваннями, що потрапили в текст. Другу групу становили аналітики [9;72], що
думали, що поеми являли собою штучне з'єднання окремих і різночасно створених
пісень [19; 162]. Однак їхні
висновки, що зводилися до дроблення поем на все більшу кількість «малих
пісень», з вислову С.П. Маркіша, «буквально роздерли «Іліаду» і «Одиссею» на
клаптики» [17; 17], і поступово стали викликати усе більше заперечень у
середовищі вчених. Довіра до
висновків аналітиків слабшала також і тому, що залежно від застосовуваних кожним з них методів, вони приходили до різних, іноді діаметрально
протилежним висновків [9;72].
Була й
третя група дослідників, які шукали «первісне ядро» кожної з поем, на яке із
часом при передачі з покоління в покоління нашаровувалися різні й найчастіше
суперечливі доповнення [19; 162].
Ще ряд
дослідників дотримуються точки зору, відповідно до якої кожна поема мала свого
автора, і кожний із цих авторів використав легенди, міфи, сказання, але
художньо їх обробив. Про те, що було
два автори, говорить приналежність поем до різних жанрів.
Так, «Іліада» - це героїчний епос, а
«Одиссея» - авантюрно-казкова поема.
Крім цього, згадування про залізо в «Одиссеї» частіше, ніж в «Іліаді», тобто
«Одиссея» була створена років на сто - сто п'ятдесят пізніше «Іліади».
Абсолютна
більшість фахівців з «гомерівського питання» схиляється зараз до тієї думки, що
відомі нам «Іліада» і «Одиссея» не
могли скластися раніше VIII в. до н.е. [2;8] (Правда, М. Римшнейдер вважає, що поеми Гомера були написані в VII
в. до н.е. [19-163]).
Вчені
дотепер ще не можуть сказати з усією визначеністю, на яку історичну реальність
орієнтувався Гомер, зображуючи троянську війну й інші пов'язані з нею події, і
що варто розуміти під так званим «гомерівським періодом» [2;5].
Можна
виділити три основні підходи до проблеми історичної основи гомерівської поезії.
1. На думку ряду авторів (М. Нільсон, А. Северині, Дж.
Майрес,
Д. Грей й ін.), у своєму оповіданні Гомер орієнтувався переважно
на той час, до якого
належать описувані ним події, і, отже,
зобразив
грецьке суспільство таким, яким
воно було в часи самої
Троянської
війни, тобто на завершальних стадіях мікенської епохи.
Інша група дослідників локалізує гомерівське
суспільство й
гомерівську
культуру як якусь цілісну систему по цю сторону від
хронологічної риси, що розділяє мікенську й післямікенську епохи в межах так званих «темних століть» (час із XI по IX у до н.е.) або
навіть поза рамками цього
періоду. Серед цієї групи вчених немає повної єдності думок у питанні про те, що
ж власно вважати «гомерівським періодом». Деякі автори (М.Фінлі, В.С.Сергєєв й
ін.) відсувають цей хронологічний відрізок у самі глибини «темних століть». Інші (В.Шадевальт, Ф.Роуз й ін.) визнають власно
«гомерівським періодом» тільки VIII сторіччя, тобто передбачуваний час
створення поем. Треті спускаються ще
нижче по хронологічній шкалі, переселяючи й самого Гомера і зображуване їм
суспільство в VII або навіть VI ст. до н.е., як, наприклад, Э.Миро.
3. Весь
цей розбрід думок створює сприятливий ґрунт для крайніх проявів скептицизму і невір'я в можливість
конструктивного рішення проблеми. Останнім
часом все частіше ставиться під
сумнів правомірність самих
понять «гомерівський період» й «гомерівське
суспільство», здавалося б, уже давно
й міцно вкорінених у нашій науці [10;31]. Уже зараз деякі
автори схиляються до того, щоб визнати обидва ці
поняття позаісторичними фікціями, за
якими не ховається жодна об'єктивна
реальність. Найбільш ясне вираження ця тенденція знайшла в Е.Снодграсса.
Складається
враження, що й весь текст поем є не що інше, як химерний сплав або, за
виразом Керка, «культурна» й одночасно «лінгвістична амальгама», що утворилася зі злиття безлічі різнорідних елементів, що сходять частково до
мікенської епохи, частково до початкової стадії «темних століть» (XI-X в.), частково до більш пізніх часів.
У
радянській історіографії античності гомерівський період визначається як
проміжний етап, що відокремлює мікенську епоху від архаїчної. Звичайно в це поняття включається час із XI по IX
ст. до н.е., хоча зустрічаються і відхилення від цієї схеми.
В гомерівських поемах при
всій їхній архаїчності набагато сильніше виражений індивідуальний авторський початок. Він проявляє себе і у складній
монументальній
композиції обох поем і у глибокій
розробці психології діючих осіб, і в досить вільному
використанні поетом традиційних образів,
мотивів, формул героїчної поезії [1;3-5]. Оцінюючи творчість Гомера, В.Г.
Белінський писав: «Його художній геній був плавильною піччю, через яку груба
руда народних переказів і поетичних пісень й уривків вийшла чистим золотом»
[11;45].
Особистість
автора «Іліади» й «Одиссеї» викликала великі суперечки ще в давнину. Незважаючи на те, що ніхто з давньогрецьких
істориків не сумнівався в існуванні Гомера, уже тоді йшли суперечки не тільки
про час його життя, але навіть про місце народження. Сім міст приписували собі честь бути батьківщиною
першого й найбільшого давньогрецького поета. Час
життя Гомера датувався по-різному - від XI до початку VІІІ ст. до н.е. Більшість істориків стародавності все-таки
думали, що Гомер був уродженцем одного із грецьких міст Егейського узбережжя в
Малій Азії і жив він приблизно в середині IX ст. до н.е. [3;638-639]. Деякі ж сучасні дослідники, як, наприклад М.
Римшнейдер, вважають, що Гомер не міг жити ні в XI ст. до н.е., ні навіть в
VIII ст. до н.е., тобто в епоху «геометричного стилю». Навряд чи художник цього
стилю взявся б за зображення мікенського часу, настільки далекого йому по
своєму устрою. Гомер же дав нам точну
й вірну картину того часу. Навряд чи
Гомер міг жити раніше 700 р. до н.е. [19;3-4].
Можливо,
що Гомер - це прізвисько (homeros – з грецької «заручник»), а дійсне ім'я поета
- Мелесиген [17; 18].
Мова
гомерівських поем представляє суміш іонійського і еолійського діалектів
грецької мови, щоправда, зі значною перевагою першого [9:74].
Все це,
звичайно, сильно ускладнює конкретний науковий аналіз гомерівського матеріалу. З цього, однак, не слідує, що повинні взагалі
відмовитися від використання «Іліади» й «Одиссеї» як історичне джерело. При всій умовності й ілюзорності представленої в
епосі картини громадського життя її в жодному разі не можна розцінювати тільки
як породження поетичного вимислу, відірване від ґрунту історичної дійсності. Деякі важливі тенденції соціально-економічного й політичного
розвитку грецького суспільства в X ~ V I I I ст. до н.е., хоча й у досить
специфічній і незвичайній формі, все-таки знайшли в ній своє відбиття. [1;10]
Сільське
господарство в XI - IX ст. до н.е. продовжувало залишатися головним заняттям
основної маси населення. Можна думати, що землеробство було особливо поширене
на родючих рівнинах Іонії і Еоліди, у Малій Азії й на території Балканської
Греції - у Фессалії, Беотиї, Лаконіці, Мессенії й Арголіді. [9;76].
Рядові общинники обробляли
переважно ячмінь й овочі [10;32].
Пшениця зрощувалась лише на полях родової знаті, якій надавалися ділянки
найбільш родючої землі [11;46].
Обробка
земель часто виконувалась дерев'яною сохою [11;46], широко використовувався плуг, причому особлива
увага зверталася на його міцність [13;642]. Для
запашки поля звичайно вживалися мули, а в більш заможних господарствах - воли
[11;46].
Сільськогосподарська
практика греків в XI - IX ст. ґрунтувалася на багатій традиції хліборобів
ахейського часу. Тоді, як показує і епос, землю ретельно обробляли. Як добриво використовували гній. Пильну увагу обертали грецькі хлібороби на
глибину оранки. Землі під пару
зорювали тричі. Місцями, очевидно, застосовувалося й штучне зрошення [9;76]. Організація праці під час оранки образно показана
в одній зі сцен на щиті Ахілла:
“Мягкую новь он представил на нем,
плодородную пашню
Трижды взрыхленную плугом. И много на ней
земледельцев
Гнало парные
плуги, ведя их туда и обратно.”
(«Илиада», XVIII, 541 - 543, пер.В.В.Вересаєва).
Потім описуються землеробські роботи на «царській»
ділянці:
“Дальше царский участок
представил художник искусный.
Острыми жали серпами поденщики спелую ниву.
Горсти колосьев одни непрерывно там падали
наземь,
Горсти другие вязальщики свяслами крепко
вязали.
Трое вязальщиков возле стояли. И мальчики сзади,
Спешно сбирая колосья, охапками их подносили.
На полосе между ними , держа в руке свой
посох,
Царь молчаливо стоял с великою радостью в
сердце.”
(«Илиада», XVIII, 550 - 557,
пер.В.В.Вересаєва).
Стислі колосся потім обмолочувалися на току:
“Так же,
как если лобастих волов запряжет земледелец
Белый ячмень молотить на току, хорошо уравненном,
И под ногами мычащих
волов высыпаются зерна…”
(«Илиада», XX, 495 - 497, пер. В.В.Вересаєва).
Багато
місця поет приділяє садівництву й виноробству. Він докладно описує сад царя
феаків Алкіная («Одиссея», VII, 112 - 128), садові роботи батька Одиссея
Лаерта, зі знанням справи говорить про виноробство, трохи менше про
оливководство:
“Словно
как маслина древо, которое муж возлелеял
В уеденении, где искипает ручей многоводный,
Пышно кругом разрастается; зыблют ее, прохлаждая
Все тиховейные ветры, покрытую цветом серебристым.”
(«Илиада», XVII, 53 - 56, пер. Н.И.Гнедича.)
Басилії очевидно володіли
більшими виноградниками і садами [9;77]. Наявність саду, поряд з виноградником була в той
час ознакою великого багатства [11;46].
По
питанню про структуру землеволодіння й землекористування висловлюються різні
думки, ведуться дискусії. Тому
варто розглянути це питання докладніше, використаю як основу його виклад
И.С.Свенцицкої [20;52 - 63].
Наприкінці
50-х років у зв'язку з вивченням табличок лінійного листа Б у науковій
літературі заново була поставлена проблема характеру земельних відносин,
відбитих у гомерівських поемах.
М.Фінлі
відмовляється бачити вказівку в поемах на колективну власність на землю. Э.Вілл вважає імовірним існування у віддалені епохи
(у примітивній Греції) колективної власності й періодичних переділів землі, але
в архаїчний період, з його погляду, приватна власність на землю вже міцно
впровадилася. Про перевагу приватної
власності висловлюються Вебстер, А.Фанфані. В.Ріхтер дотримується погляду, що
земельні межі були закріплені за окремими родинами, які працювали на власну
відповідальність, і заперечує існування періодичних переділів землі.
У
радянській загальній літературі з історії Давньої Греції (у всіх діючих
підручниках) говориться про існування землеволодіння знаті й сільської громади,
де відбувались переділи землі ([9;78],[10;32]) або збереглися їхні сліди ([3;646]). Найбільш обережне формулювання дане в «Нарисах з
історії Давньої Греції» К.М.Колобової і Л.М.Глускіної: «... приватної власності
на землю тут ще не було, але й переділу земель, характерного для сільської
громади в період її розквіту вже не відбувалось» [11;46].
Уже
перераховані точки зору говорять про неоднозначності відомостей, що
утримувалися в гомерівських поемах.
Підставою
для твердження про існування в XI - IX ст. до н.е. сільської громади з
переділами землі служить:
а.)
уривок з «Іліади», де Гомер порівнює данайців і лікійців, розділених стіною,
двома людьми, які на невеликому просторі з мірою в руках сперечаються про
розділяючу межу й сваряться за рівну частину –
“Два
человека, соседи на поле, обоим им общем
С
мерой в руках меж собой о меже разделяющей спорят
И на коротком пространстве
за равную ссорятся долю…”
(«Илиада»,
XII, 421 -423, пер. В.В.Вересаєва).
б.) термін «клер» (жереб), що позначає земельний
наділ.
Однак у наведених даних немає прямої вказівки на
громаду.
Основним
господарським осередком за даними поем (особливо це видно в «Одиссеї») виступає
ойкос. Склад грецького ойкоса за Гомером можна уявити собі
тільки стосовно до знаті: це мала родина (чоловік, дружина, діти), раби, слуги. Можна думати, що основою домогосподарства простих
людей також була мала родина.
І якщо
матеріал поем дає можливості зв'язати слово «клер» з общинними переділами
землі, то воно може бути пов'язане з розділом спадкоємного надбання. Вираження «бесклерний» (Od., XI, 490) і
«багатоклерний» («Od., XIV, 211»), що
зустрічаються в «Одиссеї», вказують на існування земельної нерівності,
несумісної з рівним землекористуванням і общинними переділами.
Можливо,
що сцена суперечки в «Іліаді» (XII, 421 - 443) навіяна негрецькими громадськими
відносинами, які можна було спостерігати і на кордонах Іонії. Однак, общинні переділи землі, що проводилися
регулярно, навряд чи могли викликати такі сварки, які могли бути уподібнені
бою. Нам залишається пояснити описану
сварку, як сварку співспадкоємців, що ділили землю на рівні ділянки; таке
припущення цілком погоджується із системою відносин, описаних у поемах.
Якщо
форми володіння землями не виступають у поемах досить ясно, то можна з визначеністю
сказати, хто працював на землях знаті: батраки (фети), невелике число рабів (як
у господарстві Лаерта). Найбільш відданим рабам могли виділятися клери, і вони
засновували свої домогосподарства.
Фети -
працівники, що наймалися за плату (за їжу й одяг). Вони використовувалися
головним чином у сільському господарстві. Повна незахищеність фетів, нестійкість їхнього матеріального становища,
імовірно, і спонукали поета (Od., XI,
489 - 491) як сама гіршу долю на землі назвати долю фета, у бесклерної людини
(тобто такої, яка сама не має засобів на існування).
У
цілому, підсумовуючи окремі відомості про характер землеволодіння, ми можемо
сказати, що в «Іліаді» і «Одиссеї» основна маса земель виступає як поділена на
індивідуальні наділи - клери, отримані в спадщину. Великі володіння знаті також переходили в спадщину (уже
не були пов'язані з певною посадою), причому оскільки ділянки могли виділятися
дорослим дітям при житті батька, поділ володінь знатних родин в остаточному
підсумку, імовірно, був нерівним. У той
же час у поемах видно неясний спогад про колективні (загальноплемінні) форми
власності, однак вони не погоджуються з усіма іншими даними, що прямо або
побічно стосувались аграрних відносин. Як би не відноситись до питання
про колективну власність,
ми повинні визнати,
що територіальної сільської громади в картині
земельних відносин, як вони вимальовуються за Гомером, немає ні в зародку, ні в
занепаді.
Основними
зв'язками між людьми, які видно в поемах, були зв'язки внутрішньосімейні і родові
[20;52 - 63].
Поряд
із землеробством велику роль грало скотарство. Відомі два види пасовищ:
рівнинні й гірські. Основне
пересуване багатство знаті полягало у великих чередах. Щодо цього дуже характерним є багатство будинку Одиссея:
у нього на вигонах паслося 12 черід биків й 60 черід дрібної рогатої худоби
(овець, кіз) і свиней. Дрібний хлібороб,
або зовсім не мав великої рогатої худоби, або володів одним волом, декількома
вівцями, козами й свинями, відтискується на гірші вигони. Помалу родова знать захоплювала пасовищні землі,
приєднуючи їх до своїх племен [11;47].
Рахунок
цінностям взагалі ведеться в биках. Так, наприклад, вказується, що триніжок
коштує 12, а митецька рабиня - 4 бики («Іліада», XXIII, 702 -705). Пастухами були раби або вільні. Про поділ праці в
цій галузі виробництва свідчать достаток термінів, що позначають в епосі різні
категорії пастухів: свинопаси, козівники, вівчарі і ін. [9;78].
Особливу
роль у скотарстві займало конярство. У давнину коні не були робітничою худобою,
тому що орали на мулах і волах. Кіньми
володіла знать і застосовувала їх у військовій справі або у
військово-спортивних змаганнях знаті.
У
порівнянні із землеробством і скотарством, полювання відігравало підлеглу роль,
було також заняттям родової знаті [11;47].
Ремесло
було розвинено значно менше, ніж землеробство й скотарство. Ремісниче виробництво в гомерівських поемах менш
диференційовано, ніж, судячи з відомостей пилоських табличок і археологічних
знахідок, у мікенську епоху. У поемах згадується всього чотири роди майстрів:
ковалі, гончарі, теслі й шкірянщики. Вони
працюють на замовлення, не у своїй майстерні, а у чужих будинках [18;33]. Їх
наймали за натуральну оплату потребуючи в їхній майстерні хазяї. Вони ж постачали ремісників необхідними для роботи матеріалами (сировиною)
[10;33].
Необхідний
для роботи інструмент ремісник приносив із собою («Одиссея», III, 425 - 435). Такі мандрівні ремісники були основним типом людей,
що займалися ремісничим виробництвом.
До
деміургів (ремісників) зараховувалися всі люди, не зв'язані безпосередньо із
землеробством, тобто співаки, лікарі, віщуни та ін.:
“Хто б це чужинців шукав, щоб до себе запрошувать в гості
Крім хіба тільки таких, що для діла бувають потрібні,-
Чи
ворожбитів, чи теслів, а чи лікарів від хвороби,
Чи піснярів божественних, щоб радість приносили співом,-
Скрізь
по безкраїй землі для смертних вони є жадані.”
(«Одиссея», ХVІІ,
382 – 386, пер. Бориса Тена)
Основна маса сільського
населення ще сполучала у відомій мірі землеробську працю з домашнім ремеслом
[10;642]. Господарство саме в основному
створювало все, що йому потрібно. На
противагу мікенському ремеслу, що є зовсім самостійною галуззю виробництва,
ремесло гомерівського часу ще не відокремилося повністю від землеробства
[18;33].
Знаряддя
праці були нескладними. Інструмент коваля, наприклад, складається з печі і
раздувального хутра (тобто праця коваля була осілою), тигля, ковадла, кліщів:
“Так он сказали оставил ее, и к мехам
обратился.
Их на огонь он направил и
действовать дал приказанье.
Сколько их было, все двадцать
мехов задышали в горнило.
Разнообразнейший, сильно
огонь раздувавши дыханьем,
Те помогая, когда он спешил,
а другие – иначе,
Как желалось Гефесту, чтоб
дело закончить получше.
Несокрушимой он меди и олова
бросил в горнило,
Ценного
золота и серебра, наковальню большую
Прочно приладил к широкой
подставке, и в правую руку
Молот огромнейший взял, а в
левую – крепкие клещи."
(«Илиада», XVIII, 468 - 474, пер.
В.В.Вересаєва).
У
період , коли складався гомерівський епос, залізо було вже досить широко
поширене, причому з нього робилися не тільки прикраси й озброєння, але й
знаряддя виробництва. У гомерівських поемах описуються більш віддалені часи, і
тому в них говориться про бронзу як про основний метал. Кількаразове згадування
в епосі заліза є для часу Троянської війни, про яку говорилося в поемах,
анахронізмом, але воно повністю відповідає історичній обстановці, коли поеми
складалися [3;641]. Крім бронзи й
заліза в поемах описується застосування й інших металів (міді, олова, золота,
срібла), про що свідчить наведений вище уривок з «Іліади» (XVIII, 468 -474).
Ремісники
були особисто вільними людьми й займали почесне суспільне становище [18;33]. У
Гомера навіть басилії схильні пишатися знанням ремесла [9;79]:
“Дом тот прекрасный воздвиг себе сам Александр при пособьи
Лучших
строителей – зодчих троянской страны плодородной
Был на акрополе выстроен он
со двором, с почивальней,
С залом мужским, по
соседству с домами Приама и брата.”
(«Илиада», VI,,314 - 317, пер. В.В.Вересаєва).
В загалі
можна сказати, що ремесло на початку I тисячоріччя до н.е. було менш
диференційоване, ніж в мікенський період, була відсутня в ремеслі ще
спеціалізація в операціях, виробленими ремісниками, зате воно обслуговувало
значно більш широкі кола споживачів, тобто зростає його соціальна вага.
В XI -
IX ст. до н.е. звертає на себе увагу значний регрес у торгівлі, особливо
зовнішній. Від колишніх часів, коли мікенські моряки
борознили води всього Східного Середземномор'я, у гомерівських поемах збереглися
лише неясні спогади [14; 197]. Існував
обмін (несистематичний) надлишками в господарствах басиліїв за заморські
товари.
Розповсюдженим
розмінним товаром була худоба (бики) - «Іліада», [XXIII, 700 - 705, 750 - 751, 885]. Однак
бик не міг стати реальною одиницею обміну. Найчастіше тут мав місце прямий обмін [11;49].
Показником наявності тільки натурального обміну є також і відсутність грошей.
Для
суспільства, зображуваного в поемах, характерна торгівля, пов'язана із
пограбуванням і морським розбоєм (піратством). Мореплавці, пристаючи до берега й знаходячи беззахисне
населення, грабували майно й викрадали людей для продажу в рабство. Такі
випадки розказані в поемі «Одиссея», багато епізодів якої яскраво малюють життя
мореплавця, напівкупця, напівпірата [9;80]:
“Та у
зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,
Кинулись
раптом вони єгипетські ниви гудові
Скрізь грабувати, жінок
з немовлятами всіх полонили.”
(«Одиссея», XIV, 262 - 264, пер.
Бориса Тена).
Для
населення країни в XI - IX ст. мореплавство здавалося небезпечною професією. Плавали тільки в гарну погоду, вдень, ніколи не випускаючи
з поля зору землю [11; 19].
Коштовні
метали й предмети розкоші (тканини, килими, ювелірні вироби) увозилися в Грецію
зазвичай зі Сходу. У поемах ми
зустрічаємося переважно з фінікійськими й тафійскими торгівцями:
“Раз фінікійці до нас
прибули, мореходці славетні,
І
навезли, шахраї, блискіток в кораблі своїм чорнім.
(«Одиссея», ХV, 455
– 456, пер. Бориса Тена)
Протягом цілого року лишились у нас фінікійці,-
Різних
товарів багато в місткий корабель закупили.”
(«Одиссея», XV, 412 – 416, пер. Бориса Тена).
Однак і
фінікійська торгівля була
тісно пов'язана з
піратством
(«Одиссея», XIV, 288 -
298). Піратством не вважалося соромним: Гомер розповідає про нього як про саме
звичайне заняття («Одиссея», XIV, 229 їв.) [20;45].
Саме
від фінікійців, імовірно вже в IX ст., греки запозичили в кораблебудуванні.
Гомер описує, як правило,
військові кораблі (які й були запозичені греками). Це - довгі, вузькі,
низькобортні кораблі з 25 веслярами на кожній стороні, кораблі, озброєні
тараном.
Торговельне
судноплавство розвивалися [20;40] уздовж узбережжя від селища до селища. У цей час колонії, створювані греками,
спадкоємцями морських народів, не були ще торгівельними поселенцями, подібно
дочірнім містам фінікійців. Греки
не хотіли займатися торгівлею, а прагнули засновувати нові держави. На борті їхніх кораблів не було торговців, а
перебували лише веслярі й корабели [20;41].
Взагалі
в Гомера немає навіть спеціального терміна для позначення торгівлі й торговців;
не говориться в епосі і про ринки. До
того ж люди, що займалися торгівлею, не гідні були знатних людей, відношення до
них негативне:
«Ні, не
зрівняно тебе я, чужинне, із мужем, що досвід
Має в
змаганнях, а їх між людьми так багато буває!
Схожий
ти більш на того, що в судині багато весельній
Морем
никає весь час на чолі гендлярів – мореплавців,
Думає
тільки про кладь і торгу лише виглядає
Й хижих
прибутків,- на мужніх борців аніяк ти не схожий.»
(«Одиссея», VIII, 158 - 164, пер.
Бориса Тена).
Поряд
з піратством поступово розвивалися і форми мирного обміну. Так, наприклад,
серед родової знаті одержав широке розповсюдження звичай гостинності [11;49].
Наприкінці
досліджуваного періоду з'являються свідчення про внутрішньогрецьку торгівлю. У межах XI - IX ст. до н.е. протогеометрична
аттична кераміка зустрічаються в чималій кількості на острові Егіна, у Фессалії
і на Кикладах, а коринфська - посуд геометричного стилю, починаючи із середини
IX в., досягаємо Беотиї, Дельф і острова Фери [9;80].
Таким
чином, після занепаду, що тривав біля двох сторіч, зовнішніх зв'язків і
торгівлі еллінські племена вже в IX ст. розширили свої відносини (зовнішні).
Одночасно
- і в цьому складається важлива відмінність гомерівського періоду від
мікенського часу - починає рости на значно більше широкій, базі, чим у
попередній період, і внутрішньогрецька торгівля [3;644].
Таким чином,
можна зробити висновки:
1. У галузі
економіки греків гомерівського періоду сільське господарство (землеробство й
скотарство) було головним заняттям населення. Земля була поділена між родинами
й, імовірно, існувала відносна приватна власність (тобто різні операції із
землею можна було здійснювати в межах роду або фратрії).
У
гомерівський період підвищується соціальна вага ремесла, хоча ще не відбулося
повного відділення останнього від землеробства.
У
торговельних відносинах спостерігається регрес у порівнянні з минулим періодом,
але все-таки до кінця гомерівського часу торгівля (особливо внутрішньогрецька)
починає рости на більш широкій базі, ніж у мікенський період.
2.
У гомерівський період греки були об'єднані, імовірно, у сімейно - родові громади.
Наявність у розглянутий час родових пережитків є безсумнівно занепадом у
порівнянні із класовим характером мікенської культури. Причинами такого
занепаду є: частково дарійське завоювання, а також, імовірно, як вважає Ф.
Папазоглу, поєднання в мікенських державах родового устрою із класовим.
Разом
з тим у гомерівський період починає розвиватися майнове й соціальне
розшарування грецького суспільства, що викликає зародження класових
антагонізмів.
Рабство
досягає вже певного рівня розвитку (для того періоду). Основні його джерела -
війна й піратство. Однак праця рабів далеко ще не конкурує із працею вільних.
Відносини між рабовласниками й рабами характеризуються патріархальністю
уподобать, але вже зріють зачатки класичного рабства.
3.
У міру майнового розшарування, що підсилюється, збагачення родової аристократії
й посилення економічної залежності бідняків від багатих сусідів, у міру
розвитку рабства, роль народних зборів падають. Але з іншого боку, у басиліїв
ще не було інструмента, за допомогою якого можна було підкорити народні збори.
Гомерівське
суспільство представляє по своїй організації «Військову демократію», але вже
завершальної стадії, коли зароджуються класові розходження. Держави в греків ще
нема, тому що, як указує В. І. Ленін, «вона з'явиться там і тоді, де й коли
з'явиться розподіл суспільства на класи » [4;68]. Але вже формується своєрідний
тип держави - поліс.
Ранньогрецький
(гомерівський) поліс є початковою формою такого міста - держави.
Література
1. Андреев Ю. В. Об
историзме гомеровского эпоса. // ВДИ, 1984, № 4.
2. Андреев Ю. В.
Раннегреческий полис (гомеровский период). Изд – во ЛТУ, 1976.
3. Всемирная
история. т.
4. Гомер. Илиада.
Пер. Н. И. Гнедича. М., 1978.
5. Гомер. Илиада.
Пер. В. В. Вересаева. – В кн.: Хрестоматия по истории Древней Греции. Под ред.
Д. П. Каллистова. М., 1964.
6.а. Гомер Одиссея. Пер В. В. Вересаева. /
В кн.: Хрестоматия по истории Древней Греции. Под ред. Д. П. Каллистова. М.,
1964.
6.б. Гомер Одіссея Пер. Бориса Тена.- К.: Видавництво «Дніпро», 1968.
7. История Древней
Греции. Под ред. В. И. Авдиева, А. Г. Бокщанина и Н. Н. Пикуса. М., 1972.
8. История древнего
мира, ч. 2. Под ред. Ю. С. Крушкол. М., 1971.
9. Дьяконов И. М.
Рабы, илоты и крепостные в ранней древности. // ВДИ, 1973, № 4.
10. Колобова К. М.,
Глускина Л. М. Очерки истории Древней Греции. Л., 1958.
11. Ленин В. И. О
государстве. / Полн. собр. соч., т. 39, с. 68.
12. Ленцман Я. А. Об историческом месте
гомеровского рабства. // ВДИ, 1952, № 2.
13. Ленцман Я. А. Рабство в микенской и
гомеровской Греции. М., 1963.
14. Маркс К. Формы, предшествующие
капиталистическому производству. -
Маркс
К., Энгельс Ф. Соч., т. 46 , ч. 1, с. 465- 467.
15. Маркс К. и
Энгельс Ф. Немецкая идеология. / Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 3, 20- 21.
16. Маркиш С. П. Гомер и его поэмы. М.,
1962.
ё17. Папазоглу Ф. К вопросу о
преемственности общественного строя в микенской и гомеровской Греции. // ВДИ, 1961, № 1.
18. Римшнейдер М. От Олимпии до Ниневии
во времена Гомера. М., 1977.
19. Свенцицкая И. С.
Некоторые проблемы Землевладения по «Илиаде» и «Одиссее». // ВДИ, 1976, № 1.
20. Энгельс Ф.
Происхождение семьи, частной собственности и государства, гл.
Гордійченко Володимир Вікторович. Асистент
кафедри філософії Запорізького національного технічного університету. Робочий
телефон: 8 (0612) 769-82-85. Домашня адреса: 69063, м. Запоріжжя, вул. В.
Жуковського, б. 60, к. 707-б.