Дмитрєнко Ю.М., член-кор МАНЕБ, доктор філософії, ад’юнкт-професор, професор
Харківського економіко-правового університету, здобувач наукового ступеня
доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса
Шевченка
ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ ТА
СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА
Людина - істота унікальна як біологічна і як соціальне явище. Унікальність її полягає в тому,
що і в онтогенезі, і у філогенезі вона постійно звертається до самого собі і намагається знайти відповідь на питання, хто «Я»? Всього одна буква в нашому алфавіті, а яка складна проблема - зрозуміти самого себе і собі
подібних. Проходять
тисячоліття, а прагнення осягнути суть|сутність,єство| цього феномена безперервно зростає. Впродовж всього цивілізованого існування людства вчені намагалися|пробувати| розібратися в цьому явищі. Найбільшим
відкриттям
стала думка про соціальну суть людини і про домінанту конкретно-історичної
детерміації правосвідомості. Людина в
своєму розвитку від його появи як біологічної істоти
до біосоціального пройшла
великий історичний і часовий шлях. В процесі його
соціалізації з'являється
держава, в якій він існує майже
шість тисяч років. Впродовж
всього цього періоду не припиняється
процес поглиблення знань про особу,
про людину та її суть,
про свідомість, її детерміацію. У даному дослідженні нами була зроблена спроба
комплексного розгляду названих
проблем в їх єдності і взаємозв'язку, причому не в загальнофілософському плані,
а на основі системного аналізу як
загальнотеоретичних правових ідей і концепцій, так і висновків
філософії, соціології, психології, педагогіки і інших наук. Дослідження
проводилося в контексті вдосконалення механізму
взаємодії правосвідомості і соціального середовища з урахуванням сучасних вимог науки і практики
[1]. У вітчизняній науці' зміст
поняття «особа»
розглядається з
різних позицій залежно від того, хто його вивчає
- філософи, економісти, юристи, педагоги, психологи та інші. Це цілком є зрозумілим, оскільки кожна
наука має свій аспект і предмет дослідження. Проте, слід утримуватися від спроб представників
конкретних наук створити своє специфічне уявлення про поняття “особа”, що
відрізняється від інших за своєю суттю. Такі спроби не можуть бути виправдані, оскільки у одного і того
ж соціального явища, яким в даному випадку є особа, під
якою б точкою зору її не розглядали,
може бути лише одна суть. Нам
уявляється, що методологічно правильний підхід до розкриття поняття
«особа» дає
філософія та філософія права як науки про загальні закони розвитку
не тільки природи і
суспільства, але й
права та свідомості. Особа як філософська та філософсько-правова
категорія - це людина як продукт соціального розвитку, носій права та
свідомості, що володіє історично зумовленим
ступенем розумності,
свободи і відповідальності, як носій
тих або інших соціальних функцій, як діяльний суб'єкт, розглянутий з боку його
суспільної
діяльності та суспільної
значущості. Нам уявляється неправильним розмежовувати поняття «особа»
у філософському і юридичному сенсі
слова. Існує думка, що, на відміну
від вищенаведеного визначення поняття, особою в юридичному сенсі слова можна рахувати
будь-яку людину, оскільки кожна
людина, що сешкає в суспільстві, володіє
правосубъектостью. Щоб не вносити плутанину до понять, доречно в згаданому контексті говорити не про особу|особистість| взагалі, а про особливого суб'єкта тих
або інших правовідносин. Правова
свідомість – це першооснова
правового буття особи,
найважливіший показник, що визначає її як таку. Тільки за наявності правосвідомості
можна говорити про особу
як носія соціально-правових функцій і як про активно
діючого правового суб'єкта. Правова свідомість - продукт тривалого не
тільки
біологічного, але,
головним образом соціального розвитку
та властивість високоорганізованої матерії - мозоку відображати навколишнє середовище, процеси, а також внутрішній світ людини, його власні
думки та дії не тільки у вигляді знань, але й суб'єктивних відносин до зовнішнього світу і самому собі.
Правосвідомість
реально виявляється в двох взаємопов'язаних, але таких, що не
зводяться один до одного формах -
суспільною і
індивідуальною, співвіднесення яких розглядається як вираз категорій загального
і окремого, що знаходяться в діалектичній єдності. З
одного боку, окреме містить загальне, бо воно не існує інакше як
в тому зв'язку,
який веде до загального.
З іншого, загальне існує лише в окремому, через окреме. Приходимо до висновку, що
будь-яке загальне характеризується як сторона
або суть
окремого. Виділяючи головні, істотні
ознаки української
правосвідомості, відзначаємо, що вона
є: по-перше, актуальнм усвідомленням соціальної потреби специфічної правової
регламентації відносин між людьми; по-друге, віддзеркалення в свідомості людей юридичних норм, реальних
суспільних відносин
як врегульованих нормами права, так
і таких, що потребують
правового регулювання, а також інших
правових явищ, що виникають у зв'язку з дією права; по-третє, засіб активного регулювання поведінки людей в суспільстві, виступаючий як ідейне
джерело норм права та як знаряддя ідеологічного та психологічного
впливу на свідомість окремих людей [1].
Головне призначення суспільної правосвідомості - бути засобом
духовної соціально-правової орієнтації, за допомогою якої здійснюється зовнішня орієнтація суб’єктів права, така, що творчо
перетворює об'єкт діяльність з правотворчості у правореалізації. Це й є сутнісною
функцією феномена, що розглядається
нами. Будь-яка свідома діяльність, зокрема в правовій сфері суспільства, пов'язана з правотворчістю і
правореалізацією, викликана до життя реальними
потребами суб'єкта, є якимось процесом, в русі якого
виробляється духовна соціально-правова орієнтація. В життя всі етапи і ступені циклів духовної
соціально-правової орієнтації досить тісно переплетені, взаємозумовлені,
складніші та завуальовані. Процес формування і розвитку потреб суспільства, зокрема, в правовому
регулюванні тих або інших суспільних
відносин, ми розглядаємо як єдиний замкнутий
цикл, в якому названа потреба проходить ряд певних фаз свого «соціально-правового визрівання», зберігає свої
спонукальні властивості, аж до згасання. Виділивши і розглянувши внутрішню структуру такого циклу соціальної активності
(усвідомлення потреб, визначення об'єкту, встановлення його значущості, оцінка,
целеполагання, правова орієнтація, практична
діяльність), можна прослідкувати процес
виконання правосвідомістю своєї головної функції. Індивідуальну правосвідомість слід розглядати як відносно самостійний елемент
структури правосвідомості. Потрібно розрізняти суспільну|громадський| правосвідомість як правосвідомість суспільства, класу, колективу та інших соціальних спільнот і груп,
та індивідуальну правосвідомість як правосвідомість індивіда. Причому,
якщо суспільна
правосвідомість є загальною,
що є
у всіх (або у більшості) людей, та відносяться до даної соціальної спільності, то індивідуальна
правосвідомість, разом з подібними елементами
загального для всіх
або більшості людей, має також і особливі, індивідуальні ознаки,
властиві тільки даному
індивідові. Діалектичний характер співвіднесення суспільної та індивідуальної
правосвідомості виявляється в тому, що суспільна правосвідомість,
хоч й має надособистісний стан, проте,
він не може існувати та розвиватися
поза індивідуальною
правосвідомістю. Відбувається
це тому, що, по-перше, правові правові погляди, ідеї, принципи, теорії,
складові змісту
суспільної правосвідомості, спочатку виникають в головах
конкретних людей, а лише потім,
будучи визнані більшістю суспільства
в цілому або тією або
іншою соціальною спільністю, включаються в суспільну правосвідомість,
зокрема, суспільства
в цілому, тієї або
іншої соціальної спільності. Саме конкретні індивіди, первинні суб’єкти
правосвідомості, будучи
носіями індивідуальної правосвідомості, в
процесі пізнання, та конкретній правовій діяльності породжують те, що стає
надбанням суспільної правосвідомості.
По-друге, тому що у таких
носіїв правосвідомості як суспільство
в цілому, та або інша
соціальна спільність
(група) немає самостійної віддзеркалюючої здатності, немає того органу,
за допомогою якого здійснюється матеріальне пізнання і
раціональне мислення, оскільки їх
правосвідомість, хоча й має
надособистістий стан, але
не володіє надиндивидуальным мозоком,
як матеріальним органом пізнання.
Індивідуальна ж правосвідомість
має такий і володіє здатністю відображати, засвоювати та бути
первинним носієм правосвідомості, її виробником для будь-якої соціальної
спільності і суспільства
в цілому.
Отже, є один шлях формування суспільної правосвідомості – вплив на правосвідомість особи. Формування
правосвідомості особи
- складний процес впливу соціального середовища: об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що функціонують як на рівні макросередовища, так й на рівні мікросередовища, і пронизуючих
всі сфери життя суспільства
- економічну, соціальну, політичну й духовну. Вплив соціального середовища на формування правосвідомості
особи, зважаючи на
специфіку самої правової свідомості,
здійснюється під впливом тієї її частини, яка пов'язана з правом, створенням і реалізацією права. Саме
у взаємодії правових механізмів, а також неправових (загальносоціальних засобів
і регуляторів)
формуються різні рівні та цикли
соціальної активності правосвідомості, здійснюються різні види правової діяльності. Тому точніше говорити не про соціальне
середовище (у
його широкому розумінні) та не про
правове середовище (у
його вузькому професійному розумінні), а
про соціально-правове середовище,
яке можна та потрібно розглядати
як двоєдиний процес впливу на правосвідомість
не тільки юридичних
механізмів, але й соціальних умов, в яких здійснюється правотворча і правореалізуюча
діяльність. Діяльність розглядається
як основа взаємозв'язку особи
і соціального середовища, як найважливіший структурний
елемент механізму
формування правосвідомості особи.
Віддзеркалення в правосвідомості індивіда
зовнішнього соціального впливу опосередкує його діяльністю, яка виступає як особлива ланка трансформації
зовнішнього у внутрішнє, суспільного
в індивідуальне і, навпаки,
внутрішнього в зовнішнє, індивідуального в суспільне. Діалектика
співвіднесення особи
і соціального середовища
показує, що зовнішнє середовище
- це не тільки те, що
знаходиться поза людиною, але й те, що відбите, пізнане, знаходиться в ній самій. У такому
розумінні діяльність можна
розглядати як
частина соціального
оточення. Особливу роль в механізмі формування правосвідомості
особи грають такі
види діяльності як правове навчання
і правове виховання. Найважливішим
початковим моментом в
організації роботи учбового закладу є
визначення мети учбової і
виховної роботи. Основна мета і навчання, і виховання - підготувати
особу до діяльності, соціалізація особи. Проте, в процесі навчання увага акцентується на забезпечення професійної
підготовки до того або іншого виду
діяльності, тобто на
виробленні спеціальних умінь і навиків. Інакше розставлені акценти у виховному процесі.
Тут головне - це формування потреби брати участь в тому або іншому виді
діяльності, забезпечення постійного правового зростання|зріст| соціальної активності особи. Процес правового
виховання, як процес виховання високих циклів соціальної активності
правосвідомості, як показують наші дослідження,
надзвичайно багатогранний і складний. Він не може бути зведений тільки до систематичного, цілеспрямованого впливу на особу шляхом доведення до її
свідомості вимоги норм права. Даний процес
припускає також
забезпечення відповідного впливу середовища, сприятливого впливу об'єктивних умов, на основі яких
формується буденна правосвідомість. Підсилюючи прогресивний вплив середовища, необхідно приймати заходи до
нейтралізації негативних
чинників. Особливе значення для правового виховання має
суспільно-практична діяльність, оскільки саме в ній правові знання
перетворюються на нормативні переконання. Більш того, практична діяльність
формує правову потребу, яка є
стійкою основою всієї життєдіяльності особи. Поки у людини не з'явилося потребі в засвоєнні
тієї або іншої правової інформації, ми не можемо гарантувати успіх нашої правовиховної роботи. Сказане дає підставу зробити наступний висновок. Процес правового виховання повинен розглядатися як єдність, по-перше,
систематичного, цілеспрямованого впливу на особу|особистість|; по-друге, забезпечення найбільш сприятливого
впливу середовища; і,
по-третє, залучення людини до
суспільно-практичної діяльності. Дослідження всіх трьох названих проблем - найважливіше
завдання розробки теорії
правового виховання як теорії соціалізації правосвідомості. Першочергова
вимога, що пред'являється до практики правового виховання, - активізація
роботи за всіма трьома сторонам даного процесу, бо неправомірно як ігнорування, так і абсолютизація будь-якого з них.
У висновку хотелось
би підкреслити, що наше дослідження у жодному випадку не претендує на
остаточне розв’язання
всіх проблем,
які можуть бути віднесені до нашої
теми. Проте, ми сподіваємося, що вона стане теоретичною передумовою
її всестороннього
розвитку. Матеріали ж даної роботи, положення і висновки, що
містяться в ній,
на нашу думку, можуть стати основою подальших розробок зазначених вище питань.
Література:
1. Дмитрієнко Ю.М. Актуальні
аспекти української правосвідомості як категорії правознавства // Економічна стратегія і перспективи розвитку
сфери торгівлі та послуг. Збірник наукових праць. Вип. 2 (6). – Харків: ХДУХТ, 2007. - C. 430-436.