Лебеденко Л.В.

Науковий керівник: Ширкова І.В.

ЕВТАНАЗІЯ: ВБИВСТВО ЧИ ШЛЯХ ДО ПОРЯТУНКУ?

Відповідно до Конституції України, статті 27(Конституція України – К.:2007р), кожна людина має право на життя і «ніхто не може довільно позбавити людину цього права». Обов’язком держави є захист життя та складання законодавчого підґрунтя для створення умов гідного людського існування. Отже, логічно припустити, якщо існує закон про право людини на гідне життя, чи не природним буде існування закону про гідну смерть. Як писав Жак Судо : « Смерть – це частина людської реальності зі всіма її наслідками та приниженнями. Тікати від цього – означає бути боягузом. Право на гідну смерть має в собі і право на лікування за допомогою гуманних методів: вони повинні бути спрямовані на те, щоб полегшити страждання, допомогти померти спокійно, без зайвої та довгої боротьби».(Жак Судо «Евтаназія» -www.kcn.ru/tat_ru/religion/catholic/bioeutan/htm)

В останні часи все частіше вживається термін «евтаназія» . Це слово має грецьке походження від слів «eu» (добре) і “tha`natos” (смерть). У процесі розвитку суспільства евтаназія мала місце у тому чи іншому вигляді. Поглянувши у минуле можна знайти тому підтвердження. Дійсно, у Древній Спарті був звичай вбивати слабких та хворих малюків. Суспільству потрібні були здорові жінки та міцні чоловіки, тому і питання зміцнення нації вирішувалось шляхом евтаназії. У середні віки, за допомогою кортика з хрестоподібною ручкою, спеціальні люди вбивали тяжко поранених воїнів. Смерть була миттєвою. Кортик називали «мізерікордія», що у перекладі означає «милосердя».

В Росії, у часи царського режиму, існували таємні суспільства евтаназії, які мали назву «Утоли мои печали».

Історія життя людства має досить багато прикладів евтаназії. З її допомогою пішли з життя Миколай Ι, З. Фрейд, Г. Геринг, А. Онассіс, Р. Ніксон. Свідомо припинив приймати ліки після консультації з лікарем і складання заповіту президент Франції Ф. Міттеран, який страждав на останню стадію раку.

Сам термін «евтаназія» ввів англійський філософ Френсіс Бекон у значенні легкої та швидкої смерті, яка звільняє людину від страждань. З XIX сторіччя цей термін почав означати « завдати смерть будь-кому із співчуття». Малося на увазі умисне вбивство, яке вважалось засобом позбавлення зайвих страждань.

У XX сторіччі юрист Біндінг та психіатр Гохе почали використовувати термін «евтаназія» маючи на увазі «знищення неповноцінних людей». Таке значення цього слова було дуже поширене у фашистській Германії.

В сучасному світі прийнято таке визначення евтаназії. Евтаназія – це дія або навпаки, без дія, яка за своєю сутністю та намірами приводе до смерті, маючи за мету позбавлення від болю та страждань.

Незважаючи на те, що питання евтаназії має неоднорідний характер та різні методи вирішення, у світовій практиці евтаназія, особлива пасивна, отримала законне підґрунтя. Це викликає невгамовні суперечки у сучасному суспільстві. В тім, у деяких країнах світу вона була легалізована.

Після довгої дискусії, Голландським парламентом була прийнята інструкція від 14 квітня 1994 року, яка надала евтаназії законної сили, правда з деякими обмеженнями.

Евтаназія не вважається протизаконною у Швеції та Фінляндії.

У 1997 році в Американському штаті Каліфорнія, після тривалих дискусій був прийнятий перший в світі закон про право людини на смерть. У штаті Індіана діє так званий прижиттєвий заповіт, в якому пацієнт офіційно підтверджує своє бажання, щоб у визначених умовах йому не підтримували життя штучними засобами.

У 1990 році в Австралії, у штаті Вікторія були прийняті доповнення до Закону 1988 року, по питанню призначення особливого агента, який вирішував би доцільність припинення підтримки життя хворого.

Восени 2000 року у Нідерландах, був прийнятий закон про легалізацію евтаназії, який досить легко пройшов у нижній палаті парламенту.

При визначених умовах лікар, який допоміг безнадійно хворому пацієнту піти з життя не притягується до кримінальної відповідальності в Колумбії і Швейцарії, хоча офіційно евтаназія в цих країнах заборонена.

Треба зазначити, що до питання евтаназії пом’якшилась позиція і Католицької церкви. У 2002 році Папа Римський Іоанн Павло II заявив, що використання медичного обладнання для рятування життя хворого у деяких випадках може вважатися «непотрібним та неповажним відношенням до пацієнта». З цього приводу, треба сказати, що сама смерть Папи Римського Іоанна Павла II, стала предметом дискусії. Як відомо, смерть Іоанна Павла II настала ввечері 2 квітня 2005 року. Однак зараз було висунуто припущення, що Папа не помер би, якби він своєчасно отримав правильне харчування. Незалежні лікарі прийшли до висновку, що Папа помер не від хвороби Паркінсона, а від спонтанної інфекції, яку не зміг перемогти слабкий організм. І причина цієї слабкості – важке ковтання в наслідок хвороби. Вихід з цього – штучне харчування, яке лікарі своєчасно не надали. З цього зроблено висновок : не здійснивши штучне харчування лікарі винні в евтаназії. Але на цей час це питання так і залишилось відкритим.( «Врачи обрекли Папу на смерть?» - «Интересная газета» №1 2008г)

Однак у більшості країн евтаназія не має законодавчої підтримки. Після тривалих обговорень, в Англії, був прийнятий закон про безумовну її заборону у медичній практиці. Це ж стосується і Росії, де законодавчо заборонені все форми евтаназії. Але палкі дискусії з цього приводу час від часу виникають з новою силою. Між тим, суспільне відношення до евтаназії за останні роки дещо змінився. У юридичній літературі зустрічаються погляди на цю проблему деяких правових фахівців і навіть можна знайти перелік умов, при яких евтаназія була б можливою: якщо значні фізичні та моральні страждання неможливо усунути відомими засобами, якщо хвороба стане причиною деградації особистості, якщо доведені патологічні зміни порушення роботи мозку та вираженні каліцтва плода у вагітних жінок.

В нашій країні евтаназія вважається протиправним діянням. В суспільстві евтаназії нібито не існує, але в медичній практиці трапляються випадки, коли важко хворих пацієнтів відключають від апарату штучної підтримки життєдіяльності організму, звісно за погодженням рідних. Але шансів на життя у такого хворого зовсім не залишається. Враховуючи те, що медична думка не стоїть на місці і з кожним роком з’являються все нові засоби лікування, можна припустити, що у деяких важко хворих з’явилася б можливість одужати. Однак хворий її був позбавлений. Також мають місце випадки, коли лікарі залишають безнадійно хворих пацієнтів без медичної підтримки, вважаючи, що їм вже нічого не допоможе. Дії, або краще казати, бездіяльність таких лікарів підпадають під статті 139 Кримінального Кодексу України «Ненадання допомоги хворому медичним працівником»( Кримінальний Кодекс України - К.:2001р.) Проте, майже завжди ніхто з рідних хворого не звертається до суду. І справа тут навіть не тільки у тому, що люди погано орієнтуються у законодавстві, а і у тому, що десь на рівні підсвідомості вони згодні , що йому вже не буде краще, і все чим можна допомогти – дозволити спокійно піти з життя.

Випадки проведення будь-яких форм евтаназії в Україні вважаються протиправними і кваліфікуються як вбивство. Тому і розглядаються у суді за відповідними статтями Кримінального Кодексу. Проте у суспільстві існує думка, що евтаназія, як гуманний засіб позбавлення від страждань, має право на існування. Якщо уявити, що активна евтаназія буде визнана законною дією, постає питання, хто буде її здійснювати? Надаючи такі повноваження лікарям, треба з’ясувати, як з цим буде погоджуватися ствердження Гіппократа, яке міститься у його «Клятві», - «Я не дам никому просимого у меня смертельного средства и не покажу пути для подобного замысла». Але треба зазначити, що подібне ствердження у сучасному суспільстві сприймається лише як загальна етична вимога до поведінки лікаря.

У наш час представники законотворчої влади поділені на два протилежних табори – прихильників та противників евтаназії. Прихильники вважають, що існують такі ситуації, при яких її використання може розглядатися як гуманний засіб відносно до хворого, тому що маючи невід’ємне конституційне право на життя, кожна людина, спираючись на міжнародні норми та при належних обставинах, повинна мати право вирішувати питання про гідну смерть. Адже не кожна людина бажає продовжувати неякісне та не гідне життя на межі смерті, відчуваючи при цьому фізичні, психологічні та моральні страждання. Мова у цьому контексті йде тільки про пасивну форму евтаназії, тому що питання активної евтаназії має біль суперечливий характер.

З кожним роком, евтаназія як процес, стає все більш актуальнішим. Треба зазначити, що це питання розглядалось не одним складом Ради Міністрів, проте єдиного рішення так і не було прийнято. Піднімалось воно і в суспільних колах, але і тут не було єдиної думки. Ми будуємо демократичну, правову державу, у якій не останнє місце займає питання гуманного відношення до людини. А сама сутність евтаназії має в собі багато суперечностей. З одного боку, вона як засіб позбавлення людини від страждань є навіть гуманною мірою. А з іншого – чи є гуманним те діяння, яке позбавляє людину найціннішого, що у неї є – іі життя.

Аналізуючи таке положення треба визнати, що праві ті, які вважають актуальним питання коли та при яких умовах здійснювати евтаназію і як при цьому організувати контроль правомірності її здійснення. Не дивлячись на те, що зараз у нашій країні евтаназія не може бути дозволена ні в якій формі, від легалізації цієї проблеми нікуди не подітись. Вирішувати її треба починаючи з правового забезпечення та жорсткого контролю кожного випадку евтаназії, проте необхідно однозначне правове рішення.