К. Приходченко¹, В. Приходченко², О. Приходченко²

1 – Донецькій національний технічний університет

2 – Міська клінічна лікарня №2 «Енергетик» м. Донецька

Самореалізіція як показник творчої особистості

Самовиховання – це формування людиною своєї особистості у відповідності з свідомо поставленою метою. «Пізнай себе – і ти пізнаєш світ», - казали древні. Процес пізнання проходить через самоспостереження – самоаналіз – самооцінку – самопрогнозування – самореалізацію. Самоспостереження – уміння особистістю бачити позитивні та негативні сторони своєї діяльності, діагностувати і коректувати її в русло життєвої самотворчості. Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності, заключається у співставленні того, що планувалося з тим, що зроблено чи могло бути зроблено. Самооцінка – це компонент самосвідомості, який вміщує поряд зі знаннями про себе власну оцінку своїх здібностей, моральних якостей та вчинків. Самопрогнозування – можливий ефект діяльності особистості, відображення в свідомості «Я – в майбутньому». Самореалізація – це пізнавальна потреба в навчальній діяльності, в самовираженні, в самоствердженні, в самовизначенні, в прагненні до ідеалу можливої досконалості.

Як зазначив Фіхте, людина призначена для суспільства, вона повинна жити в суспільстві, і якщо цього не відбувається, то вона неповно закінчена людина і протирічить самій собі, якщо вона живе ізольовано.

За А. Маслоу, прагнення до самореалізації є одним із першорядних показників творчої особистості – людина у процесі самореалізації прагне бути такою, якою вона здатна стати. Вона безупинно рухається до ідеалу можливої досконалості, аби перебувати у злагоді з собою.

Виховання – це головне родове поняття педагогіки як емпіричної та теоретичної науки, від якої походять видові категорії: педагогічна діяльність, цілісний педагогічний процес, освіта та навчання, саморозвиток особистості. В багатьох сучасних наукових працях, педагогічних та психологічних словниках, посібниках під вихованням розуміється:

– цілеспрямоване створення умов для розвитку та саморозвитку людини (С. Баранов, С. Гончаренко, А. Петровський, М. Ярошевський та ін.);

– управління процесом розвитку (формування) особистості шляхом створення необхідних для цього умов (В. Бєлова, Т. Ільїна, М. Коваль, Л. Рувінський, М. Фіцула та ін.);

– головним системоутворюючим елементом пропонується педагогічна взаємодія (І. Бех, Г. Воробйов, О. Киричук, Л. Кондрашова, З. Курлянд, І. Харламов та ін.);

– сфери спілкування, які включають: особисту (сферу особистих інтересів), «у якій суб’єкт навчання живе як приватна особа. Центром цієї сфери є сім’я, дім, друзі» [18, с. 106]; публічну; професійну; освітню. Причому, «кожна сфера по суті відкрита для інших сфер» [1, с. 26].

За визначенням З. Н. Курлянд, процес виховання - це закономірна, послідовна, неперервна зміна моментів розвитку взаємодіючих суб'єктів. Основним системоутворюючим елементом цього процесу виступає педагогічна взаємодія в позааудиторний час, яка хвилює багатьох учених, зокрема: проблема виховного процесу в сучасному освітньому закладі, досліджувана у різних аспектах. Концептуальні засади організації позааудиторної виховної роботи цікавили С. Гончаренко, В. Демиденко, Т. Дем'янюк, В. Новосельського, В. Оржеховську, В. Постового, Л. Хлебникову, К. Чорну та ін. Розробка виховної системи освітнього закладу була в полі зору Б. Вульфова, В. Демчука, В. Караковського, С. Карпенчук, М. Красовицького, С. Мартиненко, К. Новикової, М. Остапенко, А. Сидорківа та ін. Питання гуманізації відносин досліджувалося І. Бехом, В. Білоусовим, А. Воловиком, Л. Канішевського, Б. Кобзар, М. Красовицьким, Т. Мандрикіним, О. Матвієнком, С. Шевченком та ін. Зв'язок аудиторної системи виховання з роботою в позанавчальний час бачимо в роботах В. Вербицького, С. Кириленка, Р. Науменка, Г. Пустовіта, Т. Сущенко та ін.

Р. О. Позінкевич, розглядаючи діалектичний зв’язок освіти і культури, наголошує, що за умов побудови національної української державності культура та моральне очищення всіх сфер життя людей стають першорядними [19, с. 7].

Виховна робота, що проводиться в позааудиторний час, доповнює та поглиблює виховання, яке здійснюється у процесі навчання. Для визначення цієї роботи в педагогічній літературі і використовують низку термінів: «позааудиторна», «позанавчальна», «дозвіллєва робота». Інколи у практиці зустрічається протиріччя у використанні означених термінів. Спробуємо з'ясувати ці поняття. В Українському педагогічному словнику зазначається, що позааудиторна робота організовується та проводиться органами студентського самоврядування за активної допомоги і при тактичному керівництві з боку педагогічного колективу, особливо кураторів, вихователів, організаторів позааудиторної та позанавчальної роботи.

Б. С. Кобзар використовує термін «позанавчальна виховна діяльність», під якою він розуміє складову професійно-педагогічної діяльності педагога. На його думку, це цілеспрямована навчально-виховна робота, що її організують та здійснюють викладачі, вихователі в різних навчальних закладах в позааудиторний час.

Позааудиторну роботу розглядають як один із основних шляхів у здійсненні різних напрямків виховання, як підсистему загального виховного процесу. Г. А. Підласий підкреслює, що практична реалізація принципу єдності виховних впливів вимагає створення єдиної системи виховання як під час занять, так і в позааудиторний час. Виховання, за І. Ф. Харламовим, здійснюється у системі навчальних занять та позааудиторній роботі. Таким чином, всебічному розвитку особистості повинні сприяти різноманітні форми навчально-виховної роботи, які тією чи іншою мірою сприяють розумовому, технічному, моральному та естетичному вихованню навчаючих, виявленню та розвитку їхніх творчих здібностей. Основою процесу виховання є діяльність навчаючого як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, шляхами навчаючого; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання також входять компоненти: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний. У вихованні, як і в будь-якому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати результати, далекі від поставленої мети. У зв'язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії. Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як «відрізок» процесу, виховна ситуація містить у собі всі його структурні компоненти цілісного процесу. Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний їй зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До складу цього поняття входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них – впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого навчаючого, групи, колективу; акт керівництва самовихованням.

Література

1. Приходченко К. І. Комплексний підхід до виховання творчої особистості / К. І. Приходченко // Рідна школа. – 1998. – № 4. – С. 25–27.

2. Приходченко К. І. Система національного виховання як фактор цілісного розвитку особистості / К. І. Приходченко // Освіта Донбасу. – 2002. – № 1. – С. 50–56.

3. Приходченко К. І. Зростання ролі виховного процесу в творчому розвитку і саморозвитку учнів / К. І. Приходченко // Педагогіка і психологія формування творчої особистості : проблеми і пошуки : збірник наукових праць. – Київ-Запоріжжя, 2003. – Вип. 26.– С. 96–99.