DMITRIENKO JU.N.

HISTORY OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS: PERIODIZATION PROBLEMS IN ASPECT OF ITS FORMATION AND DEVELOPMENT   (ДМИТРІЄНКО Ю.М., ЗДОБУВАЧ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ: ПРОБЛЕМИ ПЕРІОДИЗАЦІЇ  В АСПЕКТІ ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ

        На сучасному етапі розвитку України значно зростає потреба у вивченні історії українського права, оскільки воно є засобом забез­печення справедливості, прав і свобод людини та інтересів нації, але на жаль, багато навіть вчених забувають про найважливіше першоджерело права – правову свідомість та культуру. Українське право є частиною духовної правової культури українського народу і вивчення історії його розвитку може сприяти підвищенню рівня правосвідо­мості як частини самосвідомості народу. Українське право, як відомо,  мало два основні джерела - звичай і закон. У період родоплемінного ладу український народ, так само як і інші народи, керувався у своєму житті звичаєм. Коли почався про­цес формування держави, звичай поступово трансформується у певну систему спочатку звичаєвої української правової сввідомості та культури (домінують усні правові норми) та українського звичаєвого права (домінують писані норми права), яка стає побутовою формою пра­ва, створеною самим життям. Українська звичаєва правова свідомість та культура, згодом українське звичаєве право закріплювало і оберігало умови співжиття українців, нові відносини у суспільстві, що склалися у результаті господарської діяльності людей. Звичаєве право — це сукупність юридичних норм, які виникали через переко­наність суспільства у необхідності і обов 'язковості існування і за­стосування таких норм. З плином часу звичаєве право в Україні трансформується у так зване загальне право, яке поряд із законом стає джерелом права української держави. Загальне право України складається не тільки із звичаєвого права, але й норм моралі, етики і загалом свідомості народу. Цикл соціальної активності української правововї свідомості народу залежить від його культурного і матеріального рівня. Особливий вплив на формування загального права мав високий духовний рівень українського народу. Загальне право України - це юридичні норми, які були вироблені українським народом протягом усього періоду його існування і містять у собі дуже високі поняття справедливості, добра, щирості, доброзичливості, миролюбства, працьовитості, гідності, чесності і у цілому найвищого поняття рівня людської гуманності. Українське звичаєве право (правова свідомість – видова правова природа) - мало змінюється, воно є досить консерватив­ним, розвивається за нормами української звичаєвої правової свідомості (всі цикли соціальної активності) та за нормами української правової культури (цикли соціальної активності української звичаєвої правової свідомості – некризові), тоді як загальне право динамічно розвивається разом із свідомістю народу (родова правова природа). Рівень же свідомості народу є пропорційним рівню свідомості його еліти. Еліта є носієм і творцем всього духов­ного і культурного життя народу, рівня способу виробництва. Від еліти залежить і рівень розвиненості загального права народу. Від рівня свідомості еліти та її поведінки, від рівня розвиненості загального права у минулому залежить стан розвиненості права на сучасному етапі розвитку того або іншого народу, у тому числі українського. Яскравим прикладом вищезазначеного є поведінка і рівень свідо­мості еліти у період виникнення і розвитку феодальних відносин у країнах Заходу та Сходу. Незважаючи на ієрархічну залежність усього населення у країнах Заходу, саме тут у середньовічну епоху розвинулась свобода у повному розумінні цього слова. Поняття сво­боди людини містить у собі свободу як особисту, так і соціальну. Особиста свобода - це свобода від суспільства, вірніше, від держа­ви і подібних їй примусових громадсько-політичних об 'єднань. Про­те свобода людини є поняттям відносним, адже абсолютної свобо­ди не існує. Разом з тим головним у свободі людини є свобода її переконань - релігійних, морально-етичних, наукових, політичних та їх вираження у слові, друці, в організованій громадській діяльності.  З іншого боку, ціла група свобод захищає особу від сваволі держа­ви незалежно від питань совісті і думки: свобода від свавільного аре­шту і покарання, від образи, пограбування і насилля з боку органів вла­ди — визначає зміст конституційних гарантій, за які точилася вікова боротьба з монархією. Це так звана свобода тіла (або тілесної правової свідомості – термін наш – Ю.Д.), через яку виникали конфлікти між: державою і суспільством. У феодальному суспільстві зародилася свобода тіла (тілесна правова свідомість). Адже фе­одали були не тільки панами, але й самі перебували у васальній за­лежності, їхні стосунки із сюзереном визначалися у країнах Заходу договором і звичаєвим правом, у той час як у країнах Сходу такі відносини визначалися свавіллям монарха. У країнах Заходу феодали на своїй території самі здійснювали права монарха не тільки над кріпаками, але й над вільним населенням. Особистість феодалів бу­ла захищена від монарха, їх не можна було ображати. Вони навіть мали право вести війну проти монарха, коли порушувалося їх право. Адже вони були рівними у правах і навіть обирали монарха із свого середовища. Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей, протягом століть поширилось на тисячі і мільйони, аж поки ста­ло невід 'ємним правом кожного громадянина. Тому то у західних де­мократіях під час буржуазних революцій не стільки знищувалось дворянство, скільки увесь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не безправності, як це було на Сході. Селянин став називати свого сусіда – мій пане, мій  пане, і у ставленні до себе вимагав форми величності: ви (вони). Це є схематичне становлення свободи, що зародилася у середньовіччі. У країнах Сходу населення виховувалось на специфічних тра­диціях, воно дихало віковим повітрям рабства. У Московській дер­жаві, наприклад, були відсутні відносини сюзеренітету і васалітету. Великий князь, а з 1547 р. цар мав необмежену владу, навіть не зва­жаючи на те, що у цій державі існувала боярська дума, а з часом скликалися і земські собори. Влада князя (царя) була спадковою, і він дивився на державу як на вотчину. Публічно-правові і приватно-пра­вові елементи у цій державі не розрізнялися. Монарх не тільки кон­центрував у своїх руках всю повноту влади, але й був верховним влас­ником землі. Бояри та дворяни у Московській державі мали право власності і право володіння землею лише за умови відбування служби. Такий порядок існував аж до кінця XVIII ст. Російські феодали не ма­ли тих прав і привілеїв, які мали феодали у країнах Заходу. Тому, на­приклад, духовенство Росії на відміну від духовенства країн Заходу не було привілейованим станом. Від часів Петра І і аж до Лютневої ре­волюції 1917 р. православна церква Росії була підпорядкована дер­жаві, а духовенство перебувало на становищі службовців. Російська абсолютна монархія не надавала духовенству і дворянству тих прав і привілеїв, які вони мали у країнах Заходу. Досить часто російський абсолютизм протиставляв народні маси вищим станам населення, і навпаки, він досить жорстоко розправлявся з будь-якою опозицією стосовно своєї влади (опричина Івана Грозного, самодурство Пет­ра І), і у той же час захищав економічні інтереси класу феодалів. У зв'язку із зазначеним, і становище різних верств населення в країнах Заходу і Росії залежало, відповідно, від правової системи і свавілля монарха. Якщо, наприклад, у країнах Заходу кріпосна залежність се­лянина виникала з договору, то у Росії- із свавілля монарха (держа­ви). «Судебником» 1497 р. у Московській державі було розпочато закріпачення селян, а «Соборне Уложення» 1649 р. остаточно їх закріпачило. У країнах Заходу ми не зустрінемо юридичного докумен­ту, яким би держава закріпачувала селян - вона покращувала їх ста­новище, або ж скасовувала особисту залежність. У Росії населення не погоджувалось на свободу для небагатьох, хоча б навіть, і тимча­сову. Воно бажало її для всіх, або ж ні для кого. Врешті ніхто її не отримував. Саме тому на місці абсолютистської Росії опинилася ра­дянська імперія, саме тому і сьогодні у цій країні відбувається посту­повий перехід від демократії до авторитаризму.  Україна багато віків не мала самостійної держави, тому і звичаєве, і загальне право, так само як і закон, мали свою специфіку. Адже звичай і закон формувалися в окремі періоди української дер­жави під впливом чужинського елементу, досить часто вони силою нав 'язувалися українцям. Із зазначеного випливає періодизація українського права. Не­обхідно зазначити, що періоди розвитку української держави і ук­раїнського права не співпадають, але у нас – періодизація становлення української правової свідомості та культури збігається повністю та остаточно, але лище для останніх періоді становлення. Адже право закріплює ті відноси­ни, які уже склалися у державі, хоча в окремих випадках воно може передувати розвиткові держави. Специфіка розвитку українського права полягає в тому, що воно у багатьох випадках існувало і засто­совувалось за відсутності української держави. Різноманітність джерел звичаєвого права (не говорячи про складність джерел української звичаєвої правової свідомості та культури), недостатньо чітке і повне його формулювання сприяли переходу від звичаю до закону. Спочатку закон підтверджував незаписані і несанкціоновані владою звичаї, - але фактично це період активних трансгресивних трансформацій норм української звичаєвої правової свідомості та культури у законодавчу свідомість та законодавчу культуру. В Україні закон співіснував із звичаєм (українська законодавча свідомість з українською правовою свідомістю,  українська законодавча культура з українською правовою культурою) аж до кінця XVIII ст., в той час як у Московській державі він вступив із звичаєм у бороть­бу і знищив його під кінець XVII ст. З цього часу звичаєве право Росії перестало існувати, і російське право розвивалося лише у формі за­кону. В Україні з середини XIVст. Українська звичаєва правова свідомість, культура та водночас звичаєве право поступово транс­формується в загальне і стає головним джерелом права. Тому і за­конодавство національної української держави з середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України збага­чували і доповнювали одне одного. Досить спірними продовджують залишатися питання розуміння права, правосвідомості та правової культури як чисто нормативних природних явищ, та продовжують досі тотально залишатися нерозв’язаними проблеми ідейно-світоглядного їх формувань, які є, перш за все родовою правовою природою, на відміну від нормативних аспектів як суто видових правових. Отже, основними періодами у розвитку українського права є: 1) тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років [1],  період, коли його джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї (до ІХ ст.); 2) період, коли його джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.); 3) період застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства (XIV-середина XVII ст.); 4) період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.); 5) період домінування закону як джерела права (XIX-початок XX ст.); 6) період     виникнення     національного   законодавства   (1917 — 1920 рр.); період виникнення і панування закону влади (1921 - 1991 рр.); 7) період конституційного, кодифікованого формування українського права ( 90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.). Ця періодизація є принципово оновленою джерелами української правової свідомості та культури, а відтак вимагає ретельного подальшого дослідження.

                                                       Cписок використаних джерел:

1.  DMITRIENKO UY. NEW ACTUAL ASPECTS OF BECOMING AND DEVELOPMENT OF UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS (1)   (Перспективные разработки науки и техники (Польша, 07 - 15 ноября 2010)  // «Перспективные разработки науки и техники - 2010» (Міжнародна науково-практична інтернет-конференція ООО «Руснаучкнига» (м. Бєлгород, Росія), Міжнародна академія наук екології та безпеки життєдіяльності (м. Нью-Йорк-Берлін-Москва-Пекін-Токіо), видавництво «Наука та освіта» (м. Дніпропетровськ, Україна), Університета мислі (мм. Харків-Київ, Україна), Publishing House “Education and Science” s.r.o. (Чехія, м. Прага), ТОО «Уралнаучкнига» (м. Уральск, Казахстан), ООД «Бял ГРАД-БГ» (м. Софія, Болгарія), ООО «Научный вестник» (м. Гомель, Беларусь), Sp. z o.o. “Nauka і studia” (Przemysl, Poland) 07.11-15.09. 2010 г.: Publishing house Education and Science s.r.o, SCO: 27156877, Frydlanska 15/1314, Praha 8, MS v Praze, oddil C, vlozka, 100614). – Режим доступу: http // www.rusnauka.com