Історія/1. Вітчизняна історія

Сугак В. В.

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Договір найму як складова виробничого повсякдення промислових робітників Південної України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Сучасне формулювання договору найму визначає його як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін [1].

Відповідно, найманий робітник – це фізична особа, яка виконує роботу за наймом, уклала письмовий трудовий договір, контракт чи усну угоду з керівником підприємства будь-якої форми власності із визначенням умов трудової діяльності особи, за якою вона одержує обговорену при найманні оплату готівкою або в натуральному вигляді.

Головним законом про найм робітників, був закон від 3 червня 1886 р. «Правила про взаємні відносини фабрикантів і робітників». Він регулював правове становище робітників на фабриках та заводах. Згідно закону 1886 р., підприємець та робітник, які вступили в договірні відносини, начебто були рівноправними сторонами. В дійсності ж при підписанні угоди про найм ні підприємець, ні фабричний інспектор не питали робітника про те, чи згоден він працювати на запропонованих умовах, а вносити свої умови до договору найму робітник права не мав. Основні пункти угоди: розмір заробітної платні, тривалість робочого дня, умови праці – розроблялися власниками підприємств та фабричними інспекторами [2, c. 266-270].

У 1887 р. з’явився «Статут про промисловість» (далі – Статут), нова редакція якого вийшла у 1893 р. Цей статут діяв до 1917 р., регулюючи взаємини промислових власників та робітників, які працювали на їх підприємствах. Він визначав види фабрично-заводської промисловості, основи управління заводами та фабриками, контроль за їх діяльністю з боку держави, права та обов’язки промислових власників, порядок отримання пільг, правил виробництва у справах порушення промислових постанов. За порушення статей Статуту передбачалося накладання штрафу [3, с. 17-21].

Договори про найм укладалися шляхом видачі робітникам розрахункових книжок в обмін на їх паспорти не пізніше, ніж через сім днів після початку роботи на заводі чи фабриці. В розрахункових книжках вказувалися основні умови найму: термін найму, розмір зарплатні, витяги з правил внутрішнього розпорядку, розміри штрафів та ін. Невидачу розрахункових книжок підприємці зазвичай використовували для збереження за собою права звільнити робітника в будь-який час та на будь-яких умовах. Нерідко власникам підприємств вдавалося обходити закон. Наприклад, в Статуті було вказано, що стаття про видачу розрахункових книжок не розповсюджується на робітників, найнятих для виконання робіт, які не є предметом фабричного виробництва. Підприємці намагалися підвести під цю статтю Статуту як можна більше робітників, для того, щоб вивести їх з-під нагляду інспекції [4].

Зазвичай робітники наймалися на невизначений строк. Хоча існувало три види наймів: на невизначений строк, на визначений строк та на строк виконання певних робіт. Про розірвання договору найму підприємець був зобов’язаний попередити робітника за два тижні, якщо угода була укладена на невизначений термін. Строк укладання угоди про найм мав важливе значення для робітника, оскільки визначав і строки сплати заробітної платні. За укладання договору про найм на строк невизначений, зарплатня виплачувалась два рази на місяць, а на визначений – один раз. При розірванні договору найму правові положення сторін були також нерівноправними: підприємець мав право самостійно розірвати угоду, а робітник для того, щоб отримати звільнення, мав звертатися до суду. Згідно Статуту, робітник мав право вимагати розірвання договору про найм у тих випадках, коли праця у визначених умовах була для нього неможливою: через погане ставлення з боку власника підприємства або представників адміністрації; через порушення умов з забезпечення приміщенням чи харчовим постачанням; внаслідок смерті когось із працездатних членів родини; у випадку вступу на військову службу працездатного члена родини. Робітники мали право на відпустку строком до шести тижнів, залишивши на фабриці чи заводі півмісячну зарплатню в якості завдатку [5, с. 13-21].

Отже, підприємці різко негативно ставилися до статей закону та статуту, які стосувалися договору найму. Їх не влаштовували ні розрахункові книжки, ні двотижневі строки попередження про звільнення, ні терміни відпусток. Вони знаходили численні лазівки у законах, які регулювали їх взаємини з найманими робітниками, на свою користь.

Література:

1. Трудовий договір та його види // www.zakon4.rada.gov.ua

2. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 3-е. Т. VI. 1886. – СПб: Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1888. – 962 с.

3. Свод законов Российской империи. Т. 11. Ч. II. – СПб: Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии., 1893. – 854 с.

4. Одеський історико-краєзнавчий музей. – Д-ІІ-2. – Д-12321.

5. Крузе Э. Э. Условия труда и быта рабочего класса России в 1900-1914 годах. – М.: Наука, 1981. – 144 с.