ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО СИБІРУ У 20-Х р. ХХ ст.

На сучасному етапі державно-політичного та соціального розвитку Україна постає на теренах колишнього Радянського Союзу однією з незалежних європейських держав. Ми маємо величезний історичний досвід, значну частину якого складає період тієї чи іншої взаємодії нашої держави з Росією. Суперечливий розвиток українсько-російських взаємин у минулому сторіччі зумовлено багатьма чинниками, зокрема, деякими "експериментами" у процесі розвитку СРСР та бажанням його керівництва якнайшвидше освоїти віддалені місцевості країни, до яких належала і територія Сибіру.

Актуальність теми полягає в тому, що зараз складовою частиною багатонаціонального населення Російської федерації є українці. Тому у загальному контексті історії України і Росії однією з важливих є проблема місця та ролі українських переселенців у політичному, економічному, соціально-економічному і культурному розвитку окремих регіонів Російської федерації.

Протягом 20-30-х років ХХ ст. Україна втратила значну частину економічно активного й працездатного населення, внаслідок добровільних та примусових міграцій (депортацій) населення.

На початку 20-х рр. ХХ ст. у Радянській державі дуже гостро постала проблема так званого «аграрного перенаселення». Так називалася сукупність причин та умов, які зумовлювали безробіття на селі та намагання селян переселитися на малоосвоєні землі, придатні для ведення господарства, зокрема до Сибіру.

Переселення у 1920-1921 рр., в основному, було необхідним засобом порятунку населення, постраждалого від громадянської війни, голоду та загального безземелля. Більшість населення вбачало у необжитих сибірських землях можливість порятунку від низки великих природних та соціальних катаклізмів того часу.

В силу своєрідності сільськогосподарського виробництва Сибір був одним з основних споживачів вироблених у країні сільськогосподарських машин та реманенту, тож уряд розглядав можливості розбудови індустріального комплексу в регіоні. На долю Сибіру припадала приблизно третина продажу всіх сільськогосподарських машин країни, проте на місці вироблялося лише 2% цієї техніки. На її перевезення витрачалися величезні суми. Тому розвиток важкої промисловості був життєво необхідним. Поповнення міст та, відповідно, промислових об’єктів робітниками теж передбачалося за рахунок переселенців. Адже навіть той, хто переселявся як селянин, нерідко банкрутів, що змушувало або йти в найми до більш успішних сусідів, до чого й приходила більшість новоприбулих, або повертатися назад. В свою чергу, повернення було часто неможливе через брак коштів на переїзд та той факт, що на батьківщині найчастіше земля вже була у іншому користуванні, тобто повертатися було нікуди. Останньою можливістю була міграція до міста, де вони наймалися на робітничі спеціальності, поповнювали кількість робітників. В Сибіру, де була значна нестача працівників на виробництві, ця тенденція була навіть бажаною.

Проте відсутність вільного колонізаційного фонду та коштів на освоєння нових земель зменшили ефективність ідеї аграрного освоєння. На значну кількість вільних ділянок, раніше відмежованих для переселення були пред’явлені претензії з боку попередніх хазяїв. Деякі вільні ділянки були захоплені переселенцями, які йшли з тайгової частини Сибіру на південь. Проблемою було те, що основна маса переселенців їхала до Західного Сибіру, який був більш обжитий, в той час як вільні землі були, в основному, у Східному Сибіру, де було менше міст, доріг та освоєної землі. Циркуляром НКЗ РСФРР від 21 березня 1921 р. переселення до Сибіру було заборонене.

17 жовтня 1924 р. Рада Праці та Оборони прийняла постанову «Про найближчі завдання колонізації та переселення», в якому вперше за роки радянської влади були сформульовані основні положення та головні завдання переселення. Так, у першій статті говорилося, що завданням колонізації має бути залучення у господарство необжитих земель з метою збільшення сільськогосподарської та промислової продукції країни. Врешті-решт 6 липня 1925 р. декретом ВЦИК та РНК СРСР було підтверджено постанову РТО про відкриття планового переселення до Сибіру.

В Україні у 1925 р. почали готувати переселення на колонізаційний фонд, яке було заплановано розпочати у 1926 р. Тепер для держави основною метою колонізації регіону було промислове освоєння, плани переселень пов’язувалися з промисловим та залізничним будівництвом. Навіть було створено перспективний план переселенського руху на 10 років (1926-1936 рр.) та «Генеральний план освоєння Сибірського краю на 15 років (1924-1940 рр.)».

Було вирішено, що в списки переселенців варто включати стійкіші господарства, тобто ті, які забезпечені сільськогосподарським реманентом, можуть власними силами обробляти землю, а також проживають у районах гострого малоземелля. Тобто, одночасно максимально збільшити можливість виживання господарства на новому місці та зняти напругу в малоземельних районах. Для отримання дозволу на переїзд потрібно було подати сімейно-майнові списки, у яких зазначався майновий статус родини. Для переселення до Сибіру матеріальна забезпеченість мала складати не менше 600 крб.

Безземельні або малоземельні селяни не мали таких коштів, а держава, перебуваючи на цей час у досить скрутному матеріальному становищі, не могла надати селянам значну допомогу. Однак заяви бажаючих переселитися надходили від безземельних або малоземельних господарств, і майже зовсім не було бажаючих серед заможного населення, на яке держава розраховувала.

В квітні 1926 р. Народний комісаріат земельний справ дозволив «ходацький рух» за межі України. «Ходаками» називали людей, яких направляли від переселенського товариства або родини, яка планувала переїзд. Ходаки мали оглянути запропоновані ділянки у вказаних районах і, у разі відповідності їх вимогам, оформити на своє товариство.

Першочерговим завданням переселенської політики з 1927р стає не «розрідження» густонаселених районів, а освоєння природних багатств окраїн, підготовка сировинної бази для індустріалізації Сибіру. Так, з 1927 р. були зняті обмеження на переселення до Сибіру безземельного та малоземельного селянства. Більше того, вони отримали перевагу в праві на першочергове переселення в порівнянні з заможними верствами населення. Таким чином були створені умови для масового напливу робочої сили в регіон .

Переселенці здійснювали значний вплив на розвиток виробництва. За неповними підрахунками протягом 1920-х рр. до Сибіру переселилося не менше 900 тис. чоловік без врахування тих, хто повернувся. Більшість з них осіло в сільському господарстві. Серед переселенців у порівнянні зі старожилами, був вищим відсоток працездатних та молодих осіб.

У 1928-1929 рр., відчувши потребу в коштах для розвитку промисловості, держава намагається вирішити проблему недостатнього освоєння Сибіру й відсутності коштів колективізацією та боротьбою з куркульством. Із 1929 р. починаються масові переселення сімей «ворогів» народу на освоєння практично необроблених земель Сибіру.

Треба зазначити, що за своїми масштабами насильницькі міграції кінця 1920-х рр., що торкнулися десятків тисяч людей, мали досить незначний демографічний і економічний вплив. Їх значення було швидше в іншому: це були перші експериментальні спроби репресивних депортацій, що дали необхідний досвід , що в майбутньому широко застосовували при проведенні справді масштабних операцій.

Загалом за своїм характером переселення до Сибіру у 20-х рр. ХХ ст. є досить суперечливим. З одного боку, воно призвело до зменшення продовольчого та земельного навантаження у Європейській частині СРСР, зокрема в Україні, перерозподілу продуктивних сил всередині держави, надало можливості бажаючим селянам отримати ділянку на малоосвоєних землях. З іншого, через загальну неорганізованість і недостатнє фінансування ефективність заходів була досить низькою, держава зазнала суттєвих збитків, а переселенці досить часто опинялися без засобів існування.