Філологічні науки /

6. Актуальні проблеми перекладу

Войтович О.

Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського, Україна

Переклад власних назв як перекладознавча проблема

У наш час внаслідок швидкого розвитку перекладознавства зростають вимоги до якості перекладу. Важливим є переклад власних назв, які є невід’ємною частиною будь-якої сфери діяльності. Відомо, що переклад власних назв у художньому тексті завжди орієнтований на досягнення комунікативно-функціональної ефективності. Не зважаючи на те, що ця група лексики найважче піддається іншомовній трансформації, її еквівалентний переклад необхідний для досягнення рівноцінної ефективності впливу на читача.

Мета статті – проаналізувати існуючи принципи та стратегії перекладу власних назв.

Досліджуючи реалізацію власних назв, А.Якимчук акцентує увагу на таких стратегіях їх передачі: запозичення; узагальнення (ВН відкидається, замість неї з’являється більш загальне поняття, відповідно, вона замінюється загальним описом чи поясненням; запозичення та пояснення ( в тексті надається додаткова інформація); заміна поняттям у контексті цільової мови з схожою функцією; звернення до культури оригіналу; використання назви з культури оригіналу, виходячи з припущення, що читачу перекладу вона може бути краще відомою, чим використана в оригіналі [3].

Міркуючи над відтворенням власних назв, М.В. Бережна розкриває тринадцять етапів стратегії перекладацької роботи, в результаті яких перекладач приймає рішення щодо способів передачі власних імен і назв на мову перекладу; розглядає типи ономастичних відповідників та методи їх формування при перекладі. Так, на першому етапі роботи над передачею власних імен і назв перекладачеві необхідно впевнитися в тому, що перед ним саме власне ім’я чи назва. На другому етапі потрібно встановити, до якого класу предметів (денотату) належить власна назва. Національно-мовна належність та інші характеристики сигніфікату встановлюються на третьому етапі. Четвертий етап передбачає встановлення числа власної назви. На п’ятому етапі перекладачеві слід з’ясувати, чи не має власне ім’я традиційних відповідників. Встановивши відсутність традиційних відповідників, на шостому етапі виявляється можливість його перенесення в переклад в оригінальному написанні. На сьомому етапі при неможливості прямої передачі необхідно обрати метод передачі формальної подібності (транскрипція чи транслітерація). Поряд з вказаними методами на даному етапі також може бути застосований метод транспозиції імені власного з ресурсів мови перекладу. Перевірка отриманого результату на благозвучність здійснюється на восьмому етапі. Дев’ятий етап присвячено перевірці відповідника на входження в синтагматичну і парадигматичну систему мови перекладу. На десятому перекладачеві слід переконатися, чи збережено рівнозначність імені при передачі формально різних його варіантів. Перевірка збереження в перекладі аспектів значення власного імені (чи не надано новоутвореній власній назві нових аспектів, таких, яких не мав на увазі автор оригіналу) виконується на одинадцятому етапі. На дванадцятому етапі перекладач встановлює, чи має власне ім’я внутрішню форму, і якщо так, визначає її актуальність. На тринадцятому етапі відбувається аналіз перекладу з точки зору його еквівалентності оригіналу [1].

Д. Єрмолович розмежовує поняття принципу відповідності та методу формування ономастичних відповідників. Вибір принципу залежить від змістових, стилістичних та прагматичних складових тексту та умов комунікації. Засіб реалізації відповідного принципу відповідності називається методом формування ономастичних відповідників. Так, до принципів та методів науковець відносить: принцип звукової подібності ( реалізується методом транскрипції); графічної подібності (метод транслітерації); адаптації до граматичної системи мови перекладу (метод морфограматичної модифікації); етимологічної відповідності (метод транспозиції); врахування історичної традиції (метод використання традиційного найменування); врахування внутрішньої форми (метод калькування) [2].

Отже, на сучасному етапі розвитку українського перекладознавства ще й досі досить чітко не сформована єдина і цілком вичерпна система правил щодо передачі англійських власних назв українською мовою.

В подальшому ми плануємо експериментально дослідити реалізацію власних назв в художньому творі та зробити висновок щодо найуживанішого способу їх передачі.

Література:

1. Бережна М.В. «Тринадцять етапів перекладу власних імен та назв» “Вісник СумДУ. Серія Філологія”, 2007. Том 2 С. 62 – 66.

2. Ермолович Д.И. Имена собственные на стыке языков и культур. –М.:Р.Валит, 2001. – 200с.

3. Якимчук А.П. «Лінгвокультурна комунікація як випробовування для перекладача»,Харківський гуманітарний університет "Українська народна академія", 2007. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/2023/1/17.pdf