К.ф.н. Вощенко В.Ю.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Формаційна та цивілізаційна концепції історії у сучасному філософському дискурсі

Філософське осмислення історичного процесу охоплює ряд важливих дискусійних питань, серед яких чільне місце належить проблемі періодизації суспільного розвитку. Актуальність та евристичний потенціал її зумовлюється якісно новими поглядами на історію людства та збагаченням наших знань про ранні періоди минулого. Будь-яка схема є лише умовним відображенням суспільних реалій і неспроможна чітко і об’єктивно відтворити сукупність закономірностей суперечливого і динамічного розвитку соціуму. Аналіз соціально-філософського дискурсу з приводу формаційного і цивілізаційного схематичних конструктів допоможе становленню нових аспектів у розумінні сучасних поглядів на закономірності історичного розвитку людства.

Формаційний і цивілізаційний методологічні підходи до вивчення історії як умовно-абстрактні схематичні конструкції характеризують суспільний розвиток із різних позицій, що обумовлює їх переваги і недоліки. П’ятичленна концепція чітко і логічно відтворює закономірності соціально-економічних перетворень, а зміна формацій являє собою природно-історичний процес, у ході якого відбуваються їх соціальні трансформації, перехід на більш високий рівень самоорганізації. Недоліки даної концепції пов’язані передусім із її метафізичним трактуванням; надаючи першорядне значення економічному чиннику, формаційна схема вбачає суспільний розвиток у діалектиці продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови.

Цивілізаційна парадигма соціального розвитку будується на принципах різноманітності його конкретних шляхів, на поліваріантності, альтернативності, багатофакторності історичних змін. Проте дана концепція не може претендувати на роль універсальної, оскільки перебільшує значення духовного чинника у суспільному житті. Крім того, теорія цивілізацій не має такої цілісності, як формаційна, і являє собою конгломерат різних позицій і точок зору.

Як бачимо, ні формаційна, ні цивілізаційна концепції не можуть претендувати на роль універсального методологічного інструментарію дослідження історії. Проте на сьогодні існує перспектива їх синтезу на основі спільних рис, про що, зокрема, зазначав дослідник А. Миголатьєв: ,,Формаційна і цивілізаційна ознаки світового розвитку мають багато спільного і тому, що вони фіксують не лише статику і динаміку окремих народів, націй-держав та їх споріднених утворень, але і взаємозв’язки центрів та периферії. Історія Західної Європи, наприклад, не може бути всебічно розкрита і з неї не можна зробити потрібні висновки і уроки без аналізу проблем країн Старого Світу у їх взаємозв’язку із створеними ними величезними колоніальними імперіями в Азії, Африці, Океанії” [2, с.114].

М. Крадін пов’язує відсутність чіткого методологічного підходу у сучасній науці із наявністю декількох причин. По-перше, дається взнаки критичне ставлення до здобутків зарубіжної історіографії, зумовлене ідеологічними перепонами радянського минулого; по-друге, обмеження доступу до важливих інформаційних джерел; по-третє, недовіра до узагальнюючих концептуальних праць і заідеологізований стан теоретичного мислення [1, с. 122].

Про необхідність діалектичного поєднання формаційної і цивілізаційної концепцій, котре повинно бути реалізованим у зміні поглядів на роль і значення економічних факторів у процесі історичного розвитку, зазначав український дослідник Г. Пилипенко. Це, на його думку, передбачає відмову від технологічного детермінізму при встановленні причинно-наслідкових зв’язків у функціонуванні суспільства. Проте варто визнати той факт, що всі без винятку форми життєдіяльності соціуму (матеріальне виробництво і весь комплекс економічних, політичних, правових, культурних, релігійних форм людського спілкування) можуть розглядатися як визначальні фактори суспільного розвитку [3, с. 9].

Таким чином, формаційна концепція К. Маркса містить ряд недоліків. По-перше, вона ідеально спрацьовувала лише для деяких європейських країн (Середземноморський регіон), а загальний всесвітньо-історичний контекст висвітлювався умовно і абстрактно. По-друге, схематична конструкція історії німецького філософа не враховувала самобутність і культурні особливості народів світу, а також залишала поза увагою нерівномірність соціально-економічного і політичного розвитку різних регіонів. По-третє, перехід до “постекономічної” (комуністичної) формації К. Маркса дещо подібної за змістом і цінностями до сучасної постіндустріальної інформаційної епохи відбувся поступовим еволюційним шляхом, а не у результаті всесвітньої революції.

Проте Марксова концепція періодизації всесвітньо-історичного процесу має і певні переваги, оскільки інтерпретує соціально-історичний процес як поступову зміну форм власності та способів виробництва і за змістом близька до теорії прибічників постіндустріалізму. Вона дозволяє розкрити внутрішню єдність суспільного розвитку, виявляє його основні закономірності. Англійський мислитель розглядав історію як процес генезису, зростання, надлому і занепаду цивілізаційних утворень, а також контактів між ними у просторі і часі [4, с. 80]. Цивілізації, за А. Тойнбі, характеризують особливий тип суспільств, що виникають на певній стадії суспільного розвитку, коли відбувається перехід від примітивного стану до перших соціумів; вони охоплюють значні території, об’єднують велику кількість людей і здатні підкоряти та асимілювати інші соціальні організми. В основі цього розуміння − цілісне системне бачення людської спільноти з особливостями її культури, базисних цінностей, соціальних відносин, засобів взаємодії з природою, котрі відтворюються у процесі існування цивілізації.

Узагальнюючи сучасні наукові дослідження формаційної і цивілізаційної концепцій зазначимо наступне: на сьогодні більшістю філософів визнано, що теорія суспільно-економічних формацій – західноєвропейський феномен, який у сучасних умовах не здатний пояснити багато реалій і тому не виконує евристичної функції.

Таким чином, у сучасному філософському дискурсі обидві теорії можна вважати рекурсивними системами, кожна з яких включається як елемент в іншу, змінюючи її, і тим самим здійснює вплив і на саму себе.

Обидві моделі періодизації суспільного розвитку на сьогодні мають свою евристичну цінність, оскільки несуть у собі прогностичний потенціал: сформульовані у свій час, дані схематичні конструкції певною мірою передбачили перехід до постіндустріалізму, що свідчить про їх футурологічне значення.

Література:

1. Крадин Н. Современные проблемы теории всемирно-исторического процесса / Н. Крадин // Вестник Новосибирского государственного университета. Серия: История, философия. – 2007. – Т. 6. − № 1. – С. 113–124.

2. Миголатьев А. Философия цивилизации / А. Миголатьев // Социально-философские знания. – 2004. − №1. – С. 108–126.

3. Пилипенко Г. Формаційний і цивілізаційний підходи: методологічні проблеми застосування / Г. Пилипенко // Академічний огляд / Academy Review 2007. − № 1. – С.5–9.

4. Тойнби А. Постижение истории: Пер. с англ. / Сост. Огурцов А.П.; Вступ. ст. Уколовой В.И.; Закл. ст. Рашковского Е.Б. – М. :Прогресс, 1996. – 608 с. (Историческая библиотека).