Политология/ 10. Региональные политические процессы

Капінус О.А.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

Нормативний вплив Європейського Союзу у відносинах зі Швейцарською Конфедерацією

Проблематика зовнішнього виміру європейських інтеграційних процесів, питання популяризації та поширення норм Європейського Союзу за його межами часто розглядається у науковій літературі як «останній етап розвитку досліджень європейської інтеграції» [5]. Європейська інтеграція завжди мала зовнішній вимір, включаючи декілька розширень ЄС, проте вже з дев’яностих років ХХ ст. ЄС розпочав активне поширення комунітарного доробку за власні межі – на треті країни та міжнародні організації [4]. Тому досягнення рівноваги в системі ЄС–країни-сусіди, з огляду на сучасний нормативний та інституційний потенціал ЄС, неможливе без адаптації комунітарного доробку у рамках дво- та багатосторонньої взаємодії. Особливо це стосується сусідніх з ЄС регіонів, де Брюссель намагався запропонувати визначені формати взаємодії, які були б альтернативними до повноцінного членства.

Зокрема, початок функціонування у 1992 р. Європейського Економічного Простору (ЄЕП) за участю країн-членів Європейської Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ), які відмовилися від вступу у ЄС, сприяв їхньому залученню у спільний ринок Євросоюзу. Після розширення ЄС у 1995, 2004 та 2007 р., підхід щодо решти кандидатів диференціювався: від віддаленої перспективи членства та підтримки паралельних форм регіональної інтеграції на основі комунітарного доробку, що фактично означало інституціоналізацію відносин на шляху підготовки до вступу у Євросоюз, – до набуття повноцінного членства у цьому об’єднанні.

Європейська політика добросусідства (ЄПД), започаткована у 2004 р., була першою відкритою спробою запропонувати нову форму асоціації з метою забезпечити для сусідніх держав альтернативу розширенню. Незважаючи на те, що політика добросусідства запозичила багато напрацювань з останніх розширень ЄС, вона спрямовувалася, насамперед, на нормативне зближення із сусідніми країнами, що не передбачало можливості набуття ними членства [6].

Слід зауважити, що ЄС популяризує свої норми і за межами континенту, проте ця діяльність є «точковою» й має вузько спрямований характер. Якщо у сусідніх з Європейським Союзом регіонах формат взаємодії обумовлюється, радше, територіальною логікою, а її інтенсивність безпосередньо залежить від рівня політичних відносин, то за межами континенту, у процесі інституціоналізації форматів поширення власних норм ЄС керується функціональною логікою, у якій визначальним елементом часто залишається взаємозалежність.

Незважаючи на відмінності обсягів нормативного впливу ЄС, його інституційного забезпечення та рівень імплементації, загальною тенденцією залишається поступове зміцнення нормативної ролі Європейського Союзу за його кордонами. Це супроводжується фактичним «виходом» функціонального впливу ЄС за його територіальні межі. Таким чином, можна стверджувати про формування своєрідних «поясів» функціональної європейської інтеграції. Нерівномірний характер поширення впливу Європейського Союзу зумовлюється, насамперед, неоднорідністю його динаміки у двох вимірах політичного характеру: нормативному та організаційному. Перший з них стосується ступеню поширення норм ЄС на треті країни, а другий – організаційного залучення цих країн, зокрема у процес опрацювання частини комунітарного доробку.

Порівняльний аналіз відносин Європейського Союзу із сусідніми країнами засвідчує зменшення інтенсивності «поясів» у залежності від збільшення відстані від ЄС. Також слід констатувати значні відмінності між західними та іншими сусідами ЄС як щодо правової та інституційної якості їхнього залучення, так і щодо сфер, у яких здійснюється співпраця. Секторальна логіка зовнішніх відносин Європейського Союзу особливо чітко спостерігається поза межами континенту, де функціональні форми взаємозалежності переважають над географічними критеріями [2].

Особливістю зовнішніх відносини ЄС є зростання їхньої інституціоналізації, особливо щодо сусідніх країн. Так, зокрема, незважаючи на значні відмінності у інституційному забезпеченні, пріоритетних цілях та обсягу зобов’язань, спільним для Європейського Економічного Простору, двостороннього формату відносин зі Швейцарською Конфедерацією та Політикою добросусідства є те, що вони не лише включають значні частини комунітарного доробку, але й характеризуються високим рівнем інституціоналізації. Натомість поширення норм ЄС на країни, розташовані за межами континенту, здійснюється у вузьких та спеціалізованих сферах, вирізняється суттєво нижчим ступенем інституціоналізації і обмежується, фактично, укладенням значної кількості угод про співпрацю.

Іншим важливим аспектом є те, що у відносинах ЄС з третіми країнами все більше спостерігається превалювання його нормативного доробку. При цьому, може йтися як про повну транспозицію (перенесення) останнього, так і про вибірковий підхід щодо використання окремих норм чи положень. З правового погляду здійснюється або квазі-наднаціональна законодавча гармонізація, або реалізуються більш розмиті формати зближення аж до звичайного діалогу та обміну інформацією. У цьому контексті слід наголосити, що дотримання взятих зобов’язань може здійснюватись як за допомогою відповідних юридичних контролюючих (наглядових) органів чи регулярних політичних моніторингів, так і шляхом простого дотримання правового принципу сумлінності [3].

Поширення норм Європейського Союзу може характеризуватися різними рівнями інтенсивності інституційного залучення у процес ухвалення ним рішень. Під повним інституційним залученням розуміється участь третіх країн в основних законодавчих органах ЄС, що фактично означає членство. Про майже повне інституційне залучення йдеться у випадку Швейцарії та Норвегії у рамках Шенгенських асоційованих угод, які надають цим країнам доступ до Ради ЄС на усіх рівнях, хоча і без права голосу. Другим шляхом інституційного залучення є взаємодія з широким числом комітетів та агенцій ЄС, що включенні у процес підготовки рішень. Інституційне залучення у цьому випадку може бути повним – фактично тотожним членству як випадку участі Норвегії та Швейцарії у Європейській агенції авіаційної безпеки, або більш гнучким – зі статусом спостерігача у відповідності до договорів про співпрацю. Альтернативним – менш інклюзивним шляхом інституційного залучення можна вважати поширення норм ЄС за допомогою організацій, які не є частиною інституційної структури ЄС. Це можуть бути або багатосторонні, переважно регіональні форуми співпраці, створені ЄС з метою тіснішої взаємодії, зокрема для поширення власних норм (Південно-Східне Європейське Енергетичне Співтовариство), або інші багатосторонні організації (Організація чорноморського економічного співробітництва чи Міжнародна комісія із захисту Дунаю), які існували раніше і запозичили та імплементували норми ЄС непрямим шляхом, вбачаючи у них взірці для наслідування. Третім важливим шляхом інституційного залучення може розглядатися вплив за допомогою технократичних, експертних та трансурядових (траснаціональних) мереж. Варто наголосити, що чим більшого значення набувають трансурядові зв’язки у порівнянні з традиційними політичними і дипломатичними контактами, тим тіснішою є адміністративна пов’язаність третьої країни з Європейським Союзом. І навпаки, якщо відносини здійснюються у традиційному міжурядовому форматі, то контакти є більш формальними і носять, переважно, дипломатичний характер.

Договір про Європейський Економічний Простір (ЄЕП) є прикладом найбільш тісних відносин ЄС з третіми країнами. Укладений 1992 р. він став основою для договірних відносин між ЄС та державами ЄАВТ: Ісландією, Норвегією та Ліхтенштейном. Обсяг та правовий характер зобов’язань у рамках ЄЕП щодо дотримання «комунітарного доробку» ЄС дозволяє визначати ці країни як квазі-члени ЄС [1].

ЄЕП є найбільш всеохоплюючим форматом зовнішніх відносин ЄС з огляду на нормативну масштабність та рівень правових зобов’язань у договірних взаєминах. Він охоплює комунітарний доробок Спільного ринку та інших європейських політик. Виходячи з принципу законодавчої гомогенності, угода про ЄЕП передбачає повне прийняття країнами ЄАВТ, які беруть участь в ЄЕП, визначених частин комунітарного доробку (включаючи і нові законодавчі акти, що будуть схвалені ЄС). Ці країни також зобов’язані виконувати рішення суду, які є вторинним джерелом комунітарного доробку.

Підсумовуючи, треба вказати, що ЄЕП це найвищий за рівнем інституціоналізації формат зовнішніх відносин ЄС. Він фактично передбачає розширення нормативних меж ЄС на країни-учасниці, щонайменше, у сфері Спільного ринку та інших суміжних галузях. Незважаючи на формальну відсутність характеристик, властивих для наднаціонального законодавства ЄС, цей тип асоціації майже тотожний членству з огляду на кількість сфер, які він охоплює, рівень юридичних зобов’язань та наявність системи моніторингу. Водночас, відбувається формування паралельної структури спільних інституцій ЄЕП і зберігається обмежена можливість трьох країн ЄАВТ брати участь у роботі інституцій ЄС. Особливо це спостерігається на трансурядовому рівні у комітетах та агенціях, що разом з Європейською комісією також залучені у підготовку та імплементацію законодавства ЄС.

Література:

1. Egeberg M., Trondal J. Differentiated integration in Europe: The case of EEA country, Norway / M. Egeberg, J. Trondal // Journal of Common Market Studies. – 1999. – Nr.37(1). – p. 133–142.

2. Lavenex S. A governance perspective on the European neighbourhood policy: integration beyond conditionality? / S. Lavenex // Journal of European Public Policy. – 2008. – Vol. 15. – № 6. – P. 938–955.

3. Lavenex S. Concentric circles of flexible ‘EUropean’ integration: A typology of EU external governance relations / S. Lavenex // Comparative European Politics. – Vol. 9 (4/5). – p. 372–393. – P.374.

4. Lavenex S., Lehmkuhl D., Wichmann N. Modes of Governance in the EU neighbourhood associations: a cross–national and cross–sectoral comparison / S. Lavenex, D. Lehmkuhl, N. Wichmann // Journal of European Public Policy. – 2009. – Vol. 16. – № 6. – P. 813–833.

5. Magen A. Transformative engagement through law: The Acquis Communautaire as an instrument of EU external influence / A. Magen // European Journal of Law Reform. – 2007. – 9(3). – P. 362.

6. Whitman R., Wolff S. The European neighbourhood policy in perspective: context, implementation and impact / R. Whitman, S. Wolff. – Basingstoke : Palgrave, 2010. – 274 p.