Политология/ 10. Региональные политические процессы

 

Сахно С.М.

Аспірант Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Україна

Інтереси США в Чорноморсько – Каспійському регіоні

 

Стратегічне значення Чорноморсько-Каспійського регіону для США по завершенні холодної війни полягає, передусім, у його комунікаційно-ресурсній функції. Регіон розташований на перетині шляхів, що з’єднують розвинені регіони ЄС із багатими сировинними та людськими ресурсами країнами Близького Сходу й далі ведуть до просторих ринків Індійського океану і Східної Азії. З іншого боку, ЧКР зв’язує Північну і Центральну Європу з Середземномор’ям, утворюючи таким чином загальне поле економічних і політичних інтересів усього Євразійського материка. Можливості розробки нових родовищ нафти і газу Чорноморсько-Каспіького регіону, їхнього транспортування на світові ринки спричиняють пильну увагу Західних країн, зацікавлених в диверсифікації власної  енергетичної політики. З кінця 1990-х рр. тут розгорнулася активна діяльність потужних міжнародних нафто-газових і фінансово-промислових кампаній, які прагнуть встановити свій контроль над найбільш перспективними родовищами вуглеводнів.

     Натомість у загальному європейському баченні Чорноморсько - Каспійський регіон сприймається як периферійна зона з переважно функціональним визначенням як транзитної. Поруч із цим Російська Федерація виглядає як  постачальник ресурсів, а регіон Північної Африки та Близький Схід становлять сферу економічних та політичних зацікавлень, каналізованих у вигляді Барселонського процесу (Середземноморська інтеграція) [1]. Комплекс економічних проблем розвитку регіону можна розглядати як чинник, що безпосередньо впливає на нерівномірний розподіл потенціалу впливу між США і Росією. Це створює сприятливий грунт для підключення переважної більшості країн регіону до більш широкого діалогу із США та країнами Заходу.

     З такою перспективою пов’язані й відповідні геополітичні зрушення. Переміщення південного флангу НАТО з Середземномор’я в Чорноморсько-Каспійський регіон стає дедалі відчутнішим, а Російській Федерації стає чимраз складніше утримувати свої політичні позиції серед країн регіону. Розширення НАТО за рахунок Болгарії й Румунії, можлива реалізація прагнень Грузії до вступу в НАТО разом із присутністю тут старих членів Альянсу - Туреччини та Греції, роблять Чорне море майже цілком зоною євроатлантичної відповідальності.

     Зміна геополітичного балансу сил в ЧКР у найближчому майбутньому здатна породити нові конфігурації міждержавних відносин, контури яких наразі лише можна намітити. Отже, розширення ЄС та НАТО на Схід ставить Сполучені Штати перед необхідністю більш чітко визначити свою зовнішню та безпекову політику в регіонах, які стають безпосередніми сусідами Північноатлантичного альянсу й Об’єднаної Європи, і насамперед – Чорноморсько-Каспійському.

     З іншого боку, цей політично контрастний регіон, з його багатими енергоресурсами та великим транзитним потенціалом є центром зіткнення світових геополітичних потуг, кожна з яких намагається реалізувати тут власні економічні і політичні інтереси. ЄС із пересторогою дивиться на виникнення ряду нових викликів міжнародній безпеці й стабільності, що мають походження з ЧКР – міжнародний тероризм, який вже проявив себе у Туреччині та може перекинутися далі на Захід, неконтрольована міграція заробітчан зі Сходу, що ставить питання зміцнення кордонів ЄС, локальні конфлікти, що мають тенденцію до загострення (Абхазія, Грузія, Нагірний Карабах, Південна Осетія, Придністров’я, Курдистан), тощо. До цього додається вузол проблем навколо стабілізації Іраку, а також і зовсім мало очікувані конфліктні ситуації в українсько-російських відносинах на взірець „газових війн”. Об’єднану Європу непокоїть соціально-економічна слабкість та недостатній рівень демократичного  розвитку сусідніх країн, що створює потенціал конфліктності й політичної дестабілізацій в більш широких масштабах [2].

     За сучасними оцінками американських експертів, ємність підтверджених запасів лише нафти в басейні Каспію на початок 2011 р. становить майже 38 млрд. барелів. Свідченням того, що ця проблема їхнього транспортування виходить за межі рядового бізнесу, стало обговорення в Сенаті США глобального проекту освоєння прикаспійської зони [3]. Очевидно, що жодна із зацікавлених країн не погодиться на роль стороннього спостерігача в регіоні зосередження стратегічних для XXI ст. запасів енергоносіїв.

     Тому головними напрямами енергетичної політики США в Чорноморсько- Каспійському регіоні є:

     - забезпечення власних стратегічних нафто-газових інтересів;

     - протидія наростаючому російському геополітичному впливу;

     - блокування регіональної потуги Ірану.

     На середньострокову перспективу США безперечно зацікавленні в наявності додаткових джерел постачання нафти, альтернативним близькосхідним. Зараз збудовані три трубопроводи для доставки каспійської нафти до Чорного моря: 830-км нафтопровід Баку - Супса, 1330-км Баку - Новоросійськ і 1510-км Тенгіз - Новоросійськ, причому всі вони вже працюють. Але з огляду на обмежені запаси азербайджанської нафти й поки що порівняно незначний її видобуток, доцільною є реалізація лише одного нового маршруту.

     Найбільш реальними проектами транспортування каспійської нафти, які дозволять розвантажити турецькі Протоки, є три маршрути - через Туреччину, Україну, або Іран. Під час виборчої кампанії у США кандидат у президенти Дж. Буш-молодший і деякі члени його команди піддали критиці політику адміністрації В.Клінтона на Каспії. Республіканці докоряли В.Клінтону тим, що проект будівництва нафтопроводу Баку – Тбілісі - Джейхан є суто політичним, має слабку економічну привабливість, високі некомерційні ризики, а деякі члени передвиборчої команди демократів нібито мають тісні зв’язки з нафтовими ТНК і лобіюють їх інтереси.

     Така позиція Дж. Буша-молодшого давала Україні надію на більш дієву підтримку її проекту. Однак, ці надії не справдилися – в якості Президента США Дж. Буш-молодший не відмовився від переважної підтримки проекту Баку – Тбілісі - Джейхан. Фактично, США стали на шлях проведення щодо Чорноморсько-Каспійського регіону політики, аналогічної їхньому ж проекту „Ширшого Близького Сходу” й націленої на створення безперешкодного доступу до регіональних енергоносіїв та гарантування безпеки їхнього транзиту через Причорномор’я до світових ринків. Але тривалий час політику США в ЧКР ще не можна було назвати такою ж збалансованою й чітко сформульованою, як на Близькому Сході. Для її оптимізації Інститут державного управління імені Дж. Кеннеді Гарвардського університету з 2000 р. здійснював „Гарвардську програму чорноморської безпеки” [4, c.35].

     Тому, на думку колишнього Посла США в Україні К.Паскуаля, „для України найбільш важливим є одержання від міжнародних компаній-експортерів нафти довгострокових зобов’язань щодо її транспортування цим маршрутом. Головним чином, це компанії, які видобувають нафту в Казахстані та Каспійському регіоні”. На переконання дипломата, Україна має створити таку структуру ефективного управління нафтопроводом і нафтовим терміналом, яка б зробила цей маршрут привабливим для експортерів; необхідно також швидше прийняти рішення про схеми менеджменту нафтопроводу.

     Про це йдеться і в засадах нової Національної енергетичної політики США, оприлюднених 16 травня 2001 р. В документі прямо стверджується важливе значення каспійської нафти та значний рівень доведених її запасів, які перевищують ресурси Північного моря [5] .

     Але США зберігають політико-економічні санкції проти Ірану, що унеможливлює реалізацію найближчими роками проекту транспортування каспійської нафти через іранську територію. Водночас, деякі нафтові компанії США, зокрема „Texaco”, „Chevron” і „Exxon-Mobil”, висловлюються за доцільність залучення Ірану до трубопровідних проектів на Каспії. Очевидно, що США й надалі активно підтримуватимуть експлуатацію нафтопроводу Баку – Тбілісі – Джейхан, що обмежить влив Росії в регіоні, усуне Іран від участі в енергетичних проектах на Каспії, а отже може зумовити зацікавленість нафтових ТНК в українській ділянці ЄАНТК як у проміжному проекті.

     Варто зазначити, що для США, поряд з енергетичними питаннями, актуальними залишался й проблеми стабільності в регіоні, що наочно продемонструвала реакція офіційного Вашингтона на „революцію троянд” 2003 р. у Грузії, коли було продемонстровано досить серйозну роль Сполучених Штатів у підтримці демократичних процесів у регіоні. Але разом з тим, є вагомі підстави вважати, що власні національні інтереси США досить великою мірою переважали проголошений адміністрацією Дж. Буша-молодшого політичний курс на підтримку демократії.

     Відтоді Чорноморсько-Каспійський регіон розглядається США як виключно важливий не тільки з огляду на стратегічні запаси нафти, газу та інших ресурсів, але і як плацдарм для подальшого просування до перспективних ринків Азії. Прагнучи посилити свій вплив на Кавказі, США вбачають його подальший розвиток як єдиного цілого, тому американські представники, виступаючи посередниками на переговорах між Азербайджаном і Вірменією, Грузією та Абхазією, домагаються повного вирішення регіональних конфліктів як дестабілізуючих факторів.

     США мають певні регіональні переваги, порівняно з РФ, що зумовлені більшим ступенем їхнього економічного впливу на політичну ситуацію в країнах Південного Кавказу, який визначається здебільшого економічними чинниками. Особливо важливим є зміцнення військової присутності США в регіоні від Афганістану і Перської затоки до Узбекистану й Грузії [6, C. 358]. Військова присутність США може стати істотним чинником підтримки стабільності регіону, збереження режиму нерозповсюдження ЗМЗ і відповідає інтересам тих країн ЧКР, які не мають власних великодержавних чи гегемоністських амбіцій. Не викликає сумнівів і те, що однією з довгострокових цільових настанов США є масштабне і планомірне витіснення Росії з регіону, зменшення її політичного, економічного і військового впливу.

     Таким чином, геополітична стратегія США щодо країн ЧКР є продовженням політики залучення посткомуністичних держав до євроатлантичних структур. Після прийняття трьох держав Центральної Європи - Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО, а пізніше - ще шести країн Балтії й Південно-Східної Європи та Словаччини, посилилася увага й до країн Чорноморсько-Каспійського регіону. Але характер попереднього вступу деяких регіональних країн до НАТО свідчить про перевагу в цьому процесі геополітичних міркувань над питаннями внутрішнього економічного і політичного розвитку.

     Отже, про рівень міжнародно-політичного впливу Сполучених Штатів у Чорноморсько – Каспійському регіоні найбільш наочно свідчать два чинника. З одного боку, це - притаманна американському менталітету діяльність із підтримки безпекової стабільності в регіоні (наявність військових баз, фінансове та військове сприяння регіональним урядів у здійсненні демократичних реформ), з іншого – активна інвестиційна діяльність американських нафтогазових компаній, що зосереджують свою увагу на багатих на ресурси родовища.

 

Література

1.     Goncharenko. A. Caspin-Black Sea Challenges and the regional security structures / A. Goncharenko [Електронний ресурс] / KGI University. – Режим доступу до документу : http:// www.kgi.edu.ua/cisss-ua/files/art/Report.%20Dem.%20Contr-%20Rom.,%20Bucharest-2004.doc/

2.     Chitadze N. Perspectives of cooperation in Caspian-Black Sea region / N. Chitadze/ KGI University [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.kgi.edu.ua/cisss-ua/files/art/Report.%20Dem.%20Contr-%20Rom.,%20Bucharest-2004.doc.

3.     National Energy Policy. Report of the National Energy Policy Development Group. – Washington, D.C.: US Government Printing Office, 2001. - 168 p. – Р. 82.

4.     Єременко С. Захід відкриває для себе Чорноморський регіон. З міжнародного семінару в Бухаресті / С. Єременко // Політика і час. – 2004. - № 12. – С. 35.

5.     National Energy Policy Report of the National Energy Policy Development Group. – US Government, Washington D.C., May 2001, 168 p.   

6.     Bengtsson R. Towards a Stable Peace in the Baltic Sea Region? / R. Bengtsson // Cooperation and Conflict. - 2000. – Vol. 35. - № 4. - P. 355-388.