Политология / 6. Проблемы взаимодействия власти и общественности

Кравець К. О.

СтудентI курсу факультету МЕВ Харківського національного економічного університету

К. політ. н. Коротков Д. С.

Харківський національний економічний університет

Проблеми легітимності влади в Україні

Легітимність влади завжди є однією з найважливіших проблем у сучасному політологічному дискурсі. Способи її досягнення дуже різноманітні. Найпростіший і водночас найважчий полягав у забезпеченні прямого доступу людей до здійснення влади. У цілому легітимність влади можна визначити як згоду громадян або визнання ними права певної особи чи групи осіб поширювати свій вплив на них у справах управління суспільством. Також, важливим компонентом легітимності є добровільна згода на панування через упевненість у компетентності чи авторитеті представників влади чи самої системи влади в цілому.

Але, вже наприкінці ХХ – на поч. ХХІ ст. процес легітимації влади та збереження зв’язку між населенням і владою почав зазнавати кризи. Поширене в країнах Західної Європи та Америки явище абсентеїзму є одним з яскравих свідчень цього процесу. Очевидно, що такі тенденції починають проникати і в Україну. Нас більше цікавлять особливості українських процесів, напряму пов’язаних із кризою легітимності. Таких тенденцій виділимо дві: перша скоріше стосується влади, друга – самого населення. Перша тенденція стосується насамперед владної верхівки. Можна стверджувати, що будь-яка політична сила у процесі політичної боротьби творить власний образ світу, у якому відводиться місце їй та її політичним опонентам. Такі символічні образи світу, притаманні будь-якій політичній силі, мають обґрунтування (засноване на раціональній чи емоційній основі) того, чому саме вона є кращою за всі інші, якими перевагами у порівнянні з іншими володіє. Моделі таких образів можуть бути абсолютно відмінними, проте зазвичай вони мають схожу схему: з одного боку, по-своєму пояснюють політичну реальність у тому чи іншому суспільстві, з іншого ‑ своє місце в ньому, що є абсолютно невіддільним від протиставлення себе своїм політичним опонентам. Пам’ятаючи про те, що в основі політики як особливої сфери суспільних відносин завжди лежить конфлікт, таке протиставлення є абсолютно закономірним явищем. Змагаючись за владу, політичні сили вибудовують такі образи дійсності, якими намагаються привернути увагу населення. Таким чином, в ідеалі прихильники будь-якої політичної сили поділяють той образ дійсності, який був нею сформований (хоч її представники далеко не завжди вірять у нього самі). Ця схема є достатньо простим вираженням зв’язку між виборцями і партіями. У разі більш масштабної згоди всього населення із картиною світу, що її продукує політична система будь-якої держави в цілому, є свідченням легітимності влади.

Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною.

Цілком очевидно, що істотні розбіжності у картинах світу різних політичних сил мали своєю першопричиною протистояння «біло-блакитних» і «помаранчевих» під час президентських виборів 2004 року. Тоді значна політизація суспільного життя стала приємною несподіванкою після політично апатичних років другого терміну Леоніда Кучми. Проте з плином часу в багатьох почали виникати сумніви стосовно того, чи насправді картини світу, що їх пропагували обидві сторони, справді відповідали їхнім справжнім переконанням. І якщо дійсність почала підтверджувати, що політичні сили з обох таборів цілком можуть співпрацювати між собою (неважливо, заради яких цілей), то продуковані ними образи дійсності і далі залишалися взаємовиключними. Іншими словами, картини світу обох сторін свідчили про їхнє повне не сприйняття одна одної, а тим часом своїми діями вони це спростовували. Згадаймо, що сили «помаранчевого» табору і далі продовжують іменувати себе «демократичними», тобто дають нам зрозуміти, що їхні політичні опоненти є «недемократичними». Так само й «біло-блакитні» у своїх образах реальності акцентують на повній нездатності своїх опонентів бути ефективними керівниками, а себе називають «прагматиками». А проте такі світоглядні розбіжності аж ніяк не заважають удаватися до ситуативних союзів для досягнення бажаних цілей, а можливість утворення «широкої» коаліції ось уже який рік залишається важливим складником українського політичного дискурсу.

Але попри такі суперечності, образи дійсності різних політичних сил продовжують чинити істотний вплив на свідомість громадян. Це призводить до того, що легітимність стає «фрагментованою», прив’язаною до конкретної політичної сили, але не до системи в цілому. В умовах, коли образи реальності суперечать один одному не на поверхневому, а на достатньо глибинному рівні, існування спільного поля значень і цінностей є неможливим. Образи реальності різних політичних сил намагаються виключити своїх опонентів з такого загального поля, відмовити їм у доступі до політичної системи суспільства. Інакше кажучи, вони переконують нас у тому, що влада в державі є легітимною лише тоді, коли вона належить певній політичній силі, в іншому разі вона є нелегітимною. Це, зокрема, виявляється і в тому, що, прийшовши до влади, українські політичні сили намагаються докорінно змінити державну політику практично в усіх галузях. Прив’язуючи таким чином загальнодержавну легітимність до легітимності партійної, українські партії до певної міри руйнують її. У свою чергу громадяни, які є прихильниками тієї чи іншої політичної сили, схильні в такому разі не довіряти державі і політичній системі в цілому.