Политология/3Теория политических систем.

К.полит.н.,доцент Вонсович Г.Б.

Каменец – Подольский национальный университет имени Ивана Огиенка

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА У ТРАНЗИТИВНИХ СИСТЕМАХ

Незаперечним є факт, що зростання ролі політичної культури — загальна закономірність розвитку цивілізації. Особливо помітно це стає на зламі тисячоліть, коли людство шукає нових світоглядних і соціокультурних парадигм, а також в умовах політичної транзитивності різних політичних систем. За цього важливими є дві концепції цього явища політичного життя. Перша розроблена Г. Алмондом у статті «Порівняльні політичні дослідження», де політичну культуру окреслено як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, який відображає особливості кожної політичної системи. Американське бачення цього феномена (яке ґрунтується в основному на принципі ”паттернів”) пізніше було розвинуто у класичній політологічній праці Г. Алмонда і С. Верби “Громадянська культура”[1, с. 37]. Відповідно у кінцевому варіанті політична культура означала політичну систему, втілену в знаннях, почуттях, оцінках та інтенціях населення.

Підхід до сутності політичної культури, започаткований Г. Алмондом, визнаний серед науковців України. Так, Є. І. Головаха, Н. В. Паніна, Ю. М. Пахомов, М. М. Чурілов та І. В. Буров наголошують, що політична культура є сукупністю поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, які визначають ставлення людей до політичної сфери суспільства, рівень і спрямованість їх політичної активності [2, с. 135].

Інший концептуальний підхід, прихильники якого також пов’язують специфіку та сутність політичної культури з ґенезою самої політичної сфери, полягає в тому, що в потоці політичного життя, в будь-якому політичному явищі чи процесі наявні специфічні культурні елементи, які забезпечують певні якісні параметри формування, функціонування та розвитку як політичної системи загалом, так і окремих її складових. Отже, принципова відмінність цього підходу від описаного вище полягає в тому, що політико-культурна “матерія” — це не “якість” і не “стан”, а конкретні політичні феномени, які самі володіють певною якістю і самі спричиняють ті чи інші стани, формують механізми політичного життя.

У кожному суспільстві політична культура є відображенням головних якісних ознак панівної системи ідеологічних уявлень. Некоректно представляти її у вигляді суми певних субкультур. Вона відбиває не всі, а лише найтиповіші ознаки, які характеризують політичну свідомість і поведінку певного соціуму. Важливо чітко розмежувати поняття “політична культура” від більш широких понять “політика”, “політична система”. Відповідно до новітніх уявлень політика розглядається як розділ синекології — дисципліни, що аналізує різновеликі за інтересами, позиціями, векторами, типами, способами виявлення взаємин всередині спільнот, між спільнотами, між спільнотами та довкіллям. Політика розглядається як культура узгодження (через компроміс, консенсус) групових інтересів. Матерія політичного — соціальна, міжсуб’єктна тканина спілкування, стихія обміну діяльністю, людська взаємодія, інтеракція.

Дослідження політико-культурних процесів є особливо актуальним у перехідні періоди розвитку суспільства, оскільки, саме в ці періоди відбувається “розрив культурної діяльності”, який характеризується “кризою ідентичності” суспільства і нездатністю відповідних напрацьованих, засвоєних політико-культурних форм (програм) фіксувати й відбирати необхідні зміни в історичному політичному процесі, що гальмує подальший розвиток, загострює суперечки, пов’язані з політичним транзитом.

Очевидною є (особливо в умовах переломних періодів у житті суспільства, що є притаманним і для України) необхідність нових концептуальних підходів до аналізу політичної культури, перш за все з точки зору її динаміки. Останнє є важливим саме в період розгортання інформаційних процесів, набуття нових форм політико-культурних комунікацій та формування відповідно політико-комунікативної культури — нової форми відносин у всіх сферах суспільно-політичного життя. Дослідження політико-культурних змін передбачає побудову спеціальної обґрунтованої моделі (концепції) політичної культури. Неможливо, з гносеологічної точки зору, визначити ті чи інші поняття вичерпним і остаточним чином. Однак розуміння цієї обставини не повинно перешкоджати творенню робочих понятійних конструкцій (інтерпретаційних моделей), що відповідають необхідності вирішення сучасних проблем. У цьому сенсі розгляд політичної культури в динамічному аспекті є надзвичайно актуальним.

В українській політичній теорії проблема сутності політичної культури вперше чітко сформульована і по-своєму розв’язана В’ячеславом Липинським у праці “Листи до братів-хліборобів”[103]. На його думку, сутність політичної культури полягає в поєднанні, у “рівновазі” між “політичною творчістю” і “політичною наукою”, що забезпечує високу “політичну умілість” провідної верстви нації та всього народу. Підхід В. Липинського до суті політико-культурних явищ отримав своєрідний розвиток в умовах сучасного українського відродження. Формула “політична культура — це політика плюс наука” була видозмінена таким чином: “політична культура — це політика плюс культура”. Культура при цьому тлумачилася як система духовних цінностей народу — філософських, моральних, релігійних, естетичних та інших. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів певної суспільної групи. Але є і другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без культурного “облагородження”. Більше того, в умовах розгортання інформаційного простору вона і витворює той феномен політико-комунікативної культури.

Література:

1. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Алмонд Г., Верба С. // Полис. — 1992. — № 4. — С. 37 – 122.

2. Бебик В. Політична культура сучасної молоді / В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкало; Укр. НДІ пробл. молоді. — К. : А.Л.Д., 1996. — 112 с.

3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. / В. Липинський // Відень, 1926. — 580 с.