Махаринець Євген, ЕП-11

Науковий керівник Поліщук В.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні

Актуальність теми. Вагомість регіональних інтересів у процесі функціонування українських державних інституцій обумовлена насамперед глибокими економічними, культурними, психологічними відмінностями між різними регіонами України. Так, є Україна як єдине державне утворення, але й, водночас, є етнографічні регіони: Слобожанщина та Галичина, Донбас і Волинь, Буковина й Закарпаття. Є український народ, і є народи, що проживають в Україні.

Досвід соціально-економічного розвитку нашої держави протягом останнього десятиріччя засвідчив: регіональні диспропорції, які дісталися у спадщину від СРСР, перетворилися на гальмівний чинник високих темпів зростання на всій території України.

Проблематику регіональних особливостей етнополітичних процесів України досліджували: Ігор Зварич, Євген Кривицький, Лідія Нагорна.

Виклад основного матеріалу. Складність геополітичного становища в Україні зумовлена значною мірою тим, що її південно-східні регіони перебувають у зоні підвищеної етнополітичної конфліктності. Ця зона входить до так званої «великої євразійської дуги етнополітичної нестабільності», яка визначається деякими фахівцями географічним простором від Північної Ірландії до Шри-Ланки. Сюди включають і такі регіони України, як Донбас та Крим. Водночас втішною є запропонована деякими фахівцями концепція існування й іншої дуги — «північно-східноєвропейської стабільності». За їхнім твердженням, вона простягається від Ісландії до берегів Волги, проходячи, зокрема, через відповідні західні, північні та центральні області України. Ці регіони характеризуються відсутністю гостроти етнополітичних конфліктів.

Аналітики вважають, що для поліетнічних країн потенціальною є загроза міжнаціональних конфліктів. Фахівці слушно наполягають на необхідності розроблення державної концепції етнополітичної безпеки. Її реалізація сприяла б запобіганню ескалації міжнаціональних конфліктів і зміцненню етнополітичної стабільності в українському суспільстві [5].

Слід наголосити, що відмінності між регіонами України (а деякі з них водночас є своєрідними анклавами етнічних спільнот) передусім мають виробничо-економічний характер. Так історично склалося, що в Україні Схід і Південь індустріальні, з високою концентрацією кваліфікованих робітників, тим часом на Півночі та Заході фактично відсутні заводи-гіганти, а промисловість розпорошена.

Ми вже зазначали, що регіоналізм в Україні має і геополітичний, і етнокультурний підтексти. Це проявляється у впливі Російської Федерації на етнополітичну ситуацію в Україні. Предметом постійної уваги РФ є Схід та Південь України. Уже традиційно порушується тема становища російського етносу та російськомовного населення. Цікавими є дані соціологічних досліджень щодо бачення громадянами нашої держави взаємовідносини України та Росії. Більш як половина опитаних (52 відсотки) хочуть, щоб це були відносини незалежних, але дружніх держав; близько третини (32 відсотки) виступають за об’єднання в єдину державу; приблизно 10 відсотків — за такі ж відносини з Росією, як з іншими країнами. Стосовно росіян — громадян України, то вони здебільшого схиляються до об’єднання з Росією в одну державу (55 відсотків). Варіанту «незалежні, але дружні держави» віддають перевагу всі регіони, крім Сходу. Діапазон підтримки варіанту «такі ж, як з усіма» — від 1,6 відсотка на Сході до 49,7 відсотка на Заході [2].

Виявлення регіональних відмінностей — це значною мірою суб’єктивний процес. Він, як правило, зумовлений метою, завданнями та методологічним інструментарієм експерта-дослідника. Проте потребує й плюралізму думок і концепцій. В Україні виокремлюють такі етнорегіональні територіальні ареали: Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька); Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); Північно-Центральний (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська); Східний (Донецька, Луганська, Харківська); Північно-Східний (Сумська, Чернігівська); Південний (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим). Ще й додатково Карпатський регіон у цій схемі поділяється на три підрегіони: Закарпатський (Закарпатська область); Прикарпатський (Львівська та Івано-Франківська) й Північно-Буковинський (Чернівецька) [4].

Прикладом акцентуалізації уваги на певних чинниках у визначенні особливостей і відмінностей етнорегіонів в Україні є, наприклад, етнолінгвістичний аспект регіоналізації. Зокрема, пропонується розподіл на три групи областей із приблизно однаковою часткою українців, які вважають рідною мовою українську: «базова Україна» (14 областей, для понад 95 відсотків українців рідною є мова своєї національності); «перехідна зона» (8 областей і м. Київ, де від 75 до 95 відсотків українців також вважають рідною українську мову), та «етнопериферія» (дві області й Автономна Республіка Крим, де визначають рідною мову своєї національності від 50 до 65 відсотків українців) [1].

Мова є надзвичайно чітким показником національної ідентифікації. Адже і українському, титульному, етносу, і більшості етнічних меншин притаманні високий рівень етнічної самосвідомості й, відповідно, низький ступінь мовної асиміляції. Так, наприклад, у багатонаціональній Закарпатській області — 99,2 відсотка українців; 97,1 — угорців; 99,0 — румунів; 91,7 — росіян вважають рідною мову своєї національності. І лише понад 50 відсотків словаків, ромів (циган), білорусів та євреїв визнають рідними мови не своєї національності .

Дуже важливо усвідомити, що регіональні відмінності та складності геоетнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність реалізації таких напрямів геоетнополітики, що мали б універсальний вплив, максимально усуваючи і регіональні, і міжрегіональні суперечності. Таку ефективність етнополітичної діяльності, враховуючи всі позитивні складові, може забезпечити консолідація всього українського суспільства навколо національної ідеї, що й сприяло б запобіганню міжетнічним конфліктам .

Для успішного розвитку Української держави з її поліетнічним населенням у майбутньому важливим є подолання різноманітних стереотипів у етнополітичній сфері, зокрема регіонального походження й характеру. Так, однією з больових точок є деякі стереотипи міжрегіонального сприйняття, які всіляко підтримувалися й провокувалися певними деструктивними політичними силами як в Україні, так і в близькому зарубіжжі. Зокрема, політичною провокацією та істерією є компрометація так званої бандерівщини, що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип «західняка»: дуже важливий елемент негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної самосвідомості [3].

Хоч як це прикро, але й в умовах незалежності трапляються рецидиви, коли центральні політичні еліти часто використовують важіль провокування регіонального протистояння. Такий брудний засіб використовували і центральні державні структури, і окремі політичні сили та «діячі» від політики. Цим вони сприяли й подальшому поширенню необ’єктивних історичних версій та інсинуацій. Через деструктивні дії помітних зрушень у подоланні деяких історичних бар’єрів взаємосприйняття так і не сталося. У таких умовах, на думку фахівців, потенційна конфліктність підігрівається міфологізованими версіями історії.

Висновок. Тож в Україні для подолання історичної регіонально-етнічної відчуженості важливим є зближення різних регіональних позицій щодо сприйняття українського історичного процесу, необхідне застосування таких етностратегічних підходів, які об’єднали б наше суспільство в єдиний згуртований народ.

Список використаних джерел:

1. Багров // Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития. — К., 2006. — С. 103.

2. Белецкий М., Толпыго А.Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины / Полис. — 2004 — №4. — С. 85.

3. Дзюба І. М. // Україна перед Сфінксом майбутнього. — К., 2007. — С. 25.

4. Заставецький Б. Етногеографічне районування / Соціально-економічна географія України. — Львів, 2004. — С. 190.

5. Картунов О., Кремінь В., Маруховська О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань / Віче. — 2005. — № 6. — С. 6—12.